Вікіпедія

Есперантологія

Есперантологія (есп. Esperantologio) — інтерлінгвістична наукова теорія, яка приділяє увагу загальним принципам побудови та функціонування мови есперанто, а також її окремим проблемам, зокрема лексикології, словотворенню, стилістиці, транскрипції[1]. На думку багатьох дослідників, есперантологія вивчає не тільки розвиток і функціонування мови есперанто, а й також різні сфери її застосування, в тому числі на стику з іншими дисциплінами, такими як психологія, соціологія тощо.

Рене де Соссюр — основоположник есперантології

Основоположником есперантологіі як окремої наукової дисципліни вважається французький лінгвіст Рене де Соссюр[2].

Історія ред.

Перша згадка терміна «есперантологія» відноситься до 1911 року — саме під такою назвою в есперанто-журналі «Orienta Stelo» була опублікована стаття японського есперантиста Осака Кендзі[3][4].

У широкий вжиток термін увійшов дещо пізніше завдяки зусиллям німецького термінознавця Ойгена Вюстера, який повторно запропонував цю назву в одній зі своїх статей, опублікованій в 1921 році в періодичному виданні «Esperanto Triumfonta». Нерідко саме Вюстер згадується як творець цього терміна[5][6].

У 1955 році Вюстер розповів про історію виникнення цього поняття в статті «La terminoj esperantologio kaj interlingvistiko». Він розумів есперантологію як «частину синтетичної лінгвістики» (при цьому під синтетичною лінгвістикою він розумів відносно новий тоді різновид лінгвістики).

Школи есперантології ред.

Найвідоміші школи есперантології:

  • Будапештська школа есперантології.

Школа, основу якої заклав Іштван Сердахеї — професор кафедри есперантології на філологічному факультеті Будапештського університету імені Лоранда Етвеша. Після смерті Сардахеї його вчення продовжили досліджувати учні, зокрема відомі з них захистили дисертації з есперантології.

  • Познанська школа есперантології.

Після смерті Сердахеї школу очолила його учениця Ілона Кутні, яка в кінці 1990-х років переїхала до Польщі, де організувала інтерлінгвістичні курси при університеті імені Адама Міцкевича (Познань).

  • Російська школа есперантології.

Продовжує традиції радянської школи, засновником якої можна вважати Ернста Дрезена — автора наукової праці «Історія всесвітньої мови», перше видання якої (російською мовою) вийшло у 1927 році, а третє — в 1991) та видатного радянського лінгвіста Євгена Бокарьова, який заснував окрему комісію з інтерлінгвістики при Академії наук СРСР. Сучасним послідовником радянського вчення вважається сучасний російський дослідник мови есперанто Олександр Мельников (Ростов-на-Дону), який після захисту докторської дисертації на матеріалі есперанто опублікував монографію «Лінгвокультурологічні аспекти планових міжнародних мов (на тлі етнічних)».

  • Тартуська школа есперантології.

У Тартуському університеті есперантологією та інтерлінгвістикою активно зацікавилися академік Пауль Арісте, який протягом декількох років видав серію наукових статей у збірнику «Interlinguistica Tartuensis», та професор цього ж університету, славіст та інтерлінгвіст Олександр Дуліченко — автор наукових монографій та навчальних посібників, присвячених інтерлінгвістиці та есперантології.

Есперантологи ред.

Есперантолог
Віра Франк викладач Падерборнського університету, автор публікацій з інтерлінгвістики та есперантології, в тому числі — підручника з інтерлінгвістики
Детлев Бланке провідний есперантолог кінця XX — початку XXI століття,
засновник і керівник німецького інтерлінгвістічного суспільства «Gesellschaft für Interlinguistik», професор Університету імені Гумбольдта
Євген Бокарьов радянський лінгвіст та есперантолог, автор російсько-есперантського та есперанто-російського словників
Володимир Варанкін радянський есперантолог, автор низки статей про есперанто і книги «Teorio de Esperanto»
Гастон Варенг'єн французький есперантолог, граматик і лексикограф, головний редактор «Повного ілюстрованого словника есперанто»,
співавтор «Повної аналітичної граматики есперанто»
Бертиль Веннергрен шведський есперантолог, член Академії есперанто, автор граматики есперанто «Plena manlibro pri Esperanta gramatiko»
Еббе Волберг шведський філолог та есперантолог, автор чотиритомного етимологічного словника есперанто
Ойген Вюстер німецький есперантолог, видатний термінознавець
Олександр Дуліченко славіст та інтерлінгвіст, автор низки статей і декількох монографій з інтерлінгвістики та есперантології
Мішель Дюк Гоніназ французький славіст та есперантолог, головний редактор «Нового повного ілюстрованого словника есперанто»
Магомет Ісаєв радянський іраніст та есперантолог, керівник аспірантури з інтерлінгвістічної тематики при Інституті мовознавства АН СРСР
Кальман Калочаї видатний поет і перекладач, автор численних статей з граматики та стилістики есперанто, теоретик,
співавтор «Повної аналітичної граматики есперанто»
Борис Колкер радянський і російський есперантолог, дослідник впливу російської мови на становлення і розвиток есперанто
Олександр Корженков російський дослідник історії та особливостей есперанто, біограф Людвіка Заменгофа, видавець
Ренато Корсетті італійський лінгвіст, професор психолінгвістики Римського університету ла Сап'єнца,
автор низки публікацій про мовну політику, білінгвізм, психопедагогіку та використанні есперанто як другої рідної мови
Сергій Кузнєцов російський лінгвіст, автор низки публікацій і декількох монографій з інтерлінгвістики та есперантології
Ілона Кутна угорська і польська дослідниця есперанто, керівник інтерлінгвістічних курсів при університеті імені Адама Міцкевича
Йоукі Ліндстедт фінський славіст та есперантолог, дослідник проблематики використання есперанто «з народження»
Пауль Неергорд данський есперантолог, головний редактор журналу «Есперантологія» (1949—1961)
Клод Пірон швейцарський лінгвіст та психолог, автор низки публікацій і книг про розвиток есперанто, її виразних можливостей
Сергій Покровський російський есперантолог, член Академії есперанто
Іштван Сердахеї угорський лінгвіст та есперантолог, засновник і керівник кафедри есперантології Будапештського університету
Рене де Соссюр швейцарський лінгвіст та есперантолог, основоположник есперантології як науки, автор теорії словотворення есперанто
Джон Веллс британський лінгвіст, професор фонетики, автор книги «Лінгвістичні аспекти есперанто»
Райнгард Гаупенталь німецький лінгвіст, есперантолог і волапюколог
Андре Шерпійо французький есперантолог та інтерлінгвіст, автор численних публікацій про есперанто і волапюк,
автор «Короткого етимологічного словника есперанто»
Вім Янсен нідерландський інтерлінгвіст та есперантолог, завідувач кафедри інтерлінгвістики та есперантології Амстердамського університету

Організації та періодика ред.

Провідну роль в розвиткові есперанто та есперантології відводять Академії есперанто (результати її досліджень публікуються у формі так званих «Рішень і рекомендацій Академії») та есперанто-бібліотекам, які містять значну кількість матеріалів з есперантології. Найвідомішими з бібліотек є Бібліотека імені Гектора Годлера (яка розташовується в центральному офісі Всесвітньої асоціації есперанто в Роттердамі і зберігає близько 30000 одиниць матеріалів з есперанто) та Міжнародний музей-бібліотека есперанто — підрозділ Австрійської національної бібліотеки.

Першим журналом, який містив певні дослідження з есперантології, вважається японський часопис «Esperantologio», який виходив у 1930-1931 роках (вийшло тільки три номери).

Першим спеціалізованим науковим виданням з есперантології прийнято вважати німецький журнал «Lingva Kritiko», який виходив у Кельні з лютого 1932 року по березень 1935 року (вийшло 28 випусків зі 162 статтями). Згодом видання було припинено з огляду на економічні та політичні труднощі, які зазнала тогочасна Німеччина[7].

У 1949-1961 роках під редакцією данського есперантолога Пауля Неергорда виходив журнал «Esperantologio» (було опубліковано 6 номерів, загальна кількість сторінок склало 424)[8].

У 1976—1977 роках в Будапешті було видано три номери журналу «Esperantologiaj Kajeroj».

На сьогодні при Упсальському університеті видається спеціалізований багатомовний журнал «Esperantologio / Esperanto Studies»[9], а в Амстердамі — міжнародний науковий журнал «Language Problems and Language Planning», у якому постійно публікуються матеріали з інтерлінгвістики та есперантології[10].

Галерея ред.

  •  
    Людвік Заменгоф — творець мови есперанто
  •  
    Ойген Вюстер — австрійський есперантолог
  •  
    Детлев Бланке — німецький есперантолог
  •  
    Гастон Варенг'єн — французький есперантолог
  •  
    Борис Колкер — російський есперантолог


Примітки ред.

  1. ↑ Козак Тамара. Функціональне навантаження штучних мов // Вісник львівського університету. — 2013. — № 33. — С. 55-63.
  2. ↑ La planlingvistika periodo — de Volapük ghis estanteco [Архівовано 25 липня 2016 у Wayback Machine.](еспер.)
  3. ↑ Christer Kiselman. Salutvorto de la redaktoro. — № 4. — P. 3-4. — ISSN 1311-3496.
  4. ↑ Blanke, Detlev. . Interlinguistische Beiträge. Zum Wesen und zur Funktion internationaler Plansprachen. — Lang. — Frankfurt am Main, 2006. — 405 p. — ISBN 3-631-55024-3.
  5. ↑ Christer Kiselman. . Notico de la redaktoro. — № 1. — P. 3-4. — ISSN 1311-3496.
  6. ↑ Enciklopedio de Esperanto. — Literatura Mondo. — Budapest — 599 p.
  7. ↑ Pabst, Bernhard. . Lingva Kritiko (1932–1935): La unua esperantologia periodaĵo : [еспер.]. — № 3. — ISSN 1311-3496.
  8. ↑ Помилка Lua у Модуль:Citation/CS1 у рядку 370: attempt to concatenate a boolean value.
  9. ↑ Помилка Lua у Модуль:Citation/CS1 у рядку 370: attempt to concatenate a boolean value.
  10. ↑ «Language Problems and Language Planning» [Архівовано 17 жовтня 2011 у Wayback Machine.](англ.)

Література ред.

  • Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: підручник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 368 с.
  • Корженков А. В. История эсперанто. — Калининград, 2005. — 127 с.
  • Wennergren, Bertil. Plena manlibro de Esperanta gramatiko. — El Cerrito: ELNA, 2005. — 696 p. — ISBN 9780939785070.
  • Pierre, Janton. Esperanto: lingvo, literaturo, movado. — Rotterdam: UEA, 1998. — 119 p. — ISBN 9789290170341.
  • Sikosek, Ziko Marcus. Esperanto sen mitoj. — 2a eld. — Antverpen: FEL, 1999. — 311 p. — ISBN 9789071205705.
  • Rašić, Nikola. La rondo familia (Sociologiaj esploroj en Esperantio). — Pisa: Edistudio, 1985. — 192 p. — ISBN 9788870360622.
  • Sutton, Geoffrey. Concise Encyclopedia of the Original Literature of Esperanto. — New York: Mondial, 2008. — 728 p. — ISBN 9781595690906.
  • Kalocsay, Kálmán; Waringhien, Gaston. Plena analiza gramatiko de Esperanto. — 5a eld. — Rotterdam: UEA, 1985. — 598 p. — ISBN 9789290170327.
  • Esperanto, interlinguistics, and planned language / Humphrey Tonkin (red.). — University Press of America, 1997. — 232 p. — ISBN 9780761808473.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Есперантологія&oldid=34899927