Джордж Вільєрс, 1-й герцог Бекінгем

Джордж Вільєрс (англ. George Villiers; 28 серпня 1592(15920828) — 23 серпня 1628) — англійський державний діяч, фаворит і перший міністр англійських королів Якова I і Карла I. Перший граф (з 1617) і герцог Бекінгемський (1623—1628). Широко відомий завдяки роману «Три мушкетери».

Джордж Вільєрс
англ. George Villiers, 1st Duke of Buckingham
Джордж Вільєрс
Герцог Бекінгемський
 
Народження: 28 серпня 1592(1592-08-28)[1][2][…]
Лестершир, Англія
Смерть: 23 серпня 1628(1628-08-23)[1][2][…] (35 років)
Портсмут, Гемпшир, Королівство Англія або Greyhound Pubd, City of Portsmouthd, Гемпшир, Королівство Англія
Причина смерті: Різана рана
Поховання: Вестмінстерське абатство
Країна: Велика Британія
Батько: George Villiersd[4]
Мати: Mary Villiers, Countess of Buckinghamd[4]
Шлюб: Katherine Villiers, Duchess of Buckinghamd[4]
Діти: Mary Stewart, Duchess of Richmondd[4], George Villiers, 2nd Duke of Buckinghamd[3][4], Francis Villiersd[3][4] і Charles Villiers, Marquess of Buckinghamd[3]
Нагороди:
орден Підв'язки Лицар-бакалавр

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Біографія ред.

Джордж Вільєрс походив із небагатої дворянської сім'ї з графства Лестершир. Син сера Джорджа Вільєрса (приблизно 1544—1606), шерифа Бруксбі, від другого шлюбу з Мері Бомонт (приблизно 1570—1632).

В 1614 році Джордж Вільєрс був представлений королю Англії і Шотландії Якову I, який практично відразу запалав пристрастю до молодого дворянина. Стверджують, що Яків знайшов «в характері юнака непомірну легковажність і схильність до розпусти». Король називав його Стіні — скорочення від святого Стефана, чиє обличчя, за Біблією, «сяяло, немов обличчя ангела». Захоплення короля було вміло використано придворними для повалення колишнього фаворита графа Сомерсета. У 1615 році Сомерсет був звинувачений у вбивстві, заарештований і засуджений до смерті. Тим часом Вільєрс був зведений у лицарське достоїнство, пожалуваний титулами віконта Вільєрса (1616 рік), графа Бекінгема (1617 рік), маркіза (1618 рік) і, нарешті, герцога Бекінгема (1623 рік) — перший герцогський титул в Англії більш ніж за 50 років.

У листах король називає Стіні то «дружиною», то «чоловіком». Королю Якову навіть довелося виступити в 1617 році перед Таємною радою, захищаючи герцога.

Крім титулів, Бекінгем отримав безліч державних посад: шталмейстер, головний суддя виїзної сесії, лорд-стюард Вестмінстера, лорд-адмірал Англії (1619 рік). Бекінгем став фактично главою англійського уряду при старіючому королі Якові I. Вільєрс перебував у гомосексуальному зв'язку з королем до самої смерті останнього. У грудні 1624 році, на схилі життя Яків писав:

Молю Бога про наш шлюбний союз на Різдво. Хай вкриє тебе Боже благословення, дружина моя, та будеш ти втіхою великою свого старого батька і чоловіка.

Після смерті короля Якова I пройшов слух, що Бекінгем його отруїв. До цього часу у нього з'явився новий покровитель — син Якова, майбутній король Карл I. Разом вони зробили авантюрну подорож в Іспанію. Вважається, що саме конфлікт Бекінгема з іспанським королівським двором послужив причиною зриву переговорів про шлюб принца Уельського з інфантою і подальшого оголошення Англією війни Іспанії.

У 1620-х роках Бекінгем виступав за агресивну зовнішню політику Англії, підтримуючи ідею вступу країни в Тридцятилітню війну на боці протестантських князів.

Після смерті в 1625 році Якова I на престол Англії і Шотландії зійшов Карл I, колишній принц Уельський, за якого Бекінгем зберіг свій вплив на політику країни. Діяльність Бекінгема різко критикувала парламентська опозиція, яка вважала Бекінгема головним знаряддям королівського свавілля і ставила йому в провину нестійкість зовнішньої політики, що призвела до невдалих воєн з Іспанією (16251630) і Францією (16271629). Парламент неодноразово звинувачував Бекінгема в порушенні національних інтересів і вимагав суду над ним.

23 серпня 1628 року колишній військовий Джон Фельтон проник в апартаменти Бекінгема в Портсмуті і встромив ножа йому в груди. Бекінгем спробував витягти зброю, закричавши: «О Боже! Цей негідник вбив мене!» Незабаром він помер.

Сім'я і діти ред.

16 травня 1620 року одружився з леді Кетрін Меннерс (? — 1649), 19-ю баронесою де Рос (1632—1649), дочкою Френсіса <em>Меннерса</em> (15781632), 6-го графа Ратленда (1612—1632) і 18-го барона де Рос (16181632), та Френсіс Кнівет (? — 1605). Їхні діти:

Образ у мистецтві ред.

  • У романі Олександра Дюма «Три мушкетери», герцог Бекингем і його стосунки з Анною Австрійською є однією з найважливіших пружин сюжету.
  • У романі Артуро Перес-Реверте «Капітан Алатрісте», так само, як і в однойменній екранізації цього роману, є важливий епізод, де використаний історичний факт неофіційного візиту герцога Бекінгема і принца Уельського в Іспанію. За сюжетом, саме цих двох осіб мали вбити капітан Алатрісте і його напарник Малатеста.

Кіно ред.

  • Три мушкетери / The Three Musketeers (США, 1921) режисера Фред Нібло, в ролі герцога — Томас Холдінг.
  • Три мушкетери / The Three Musketeers (США, 1939) режисера Алана Дуейна, в ролі герцога — Лестер Меттьюз.
  • Три мушкетери / The Three Musketeers (США, 1948) режисера Джорджа Сідні, в ролі герцога — Джон Саттон.
  • Три мушкетери / The Three Musketeers (Франція, 1961) режисера Бернар Бордері, в ролі герцога — Жак Бертьє.
  • Три мушкетери / The Three Musketeers (США, 1973) режисера Річарда Лестера, в ролі герцога — Саймон Вод.
  • Рішельє / Richelieu (США, 1977) режисера Жана-П'єра Декура.
  • Д'артаньян і три мушкетери (СРСР, 1978) режисера Георгія Юнгвальд-Хількевича, в ролі герцога — Олексій Кузнєцов.
  • Капітан Алатрісте (Іспанія, 2006), у ролі герцога — Квім Вілья.
  • Мушкетери (США, 2011) пригодницький бойовик Пола Андерсона, знятий з вільної інтерпретації однойменного роману Олександра Дюма в 3D-форматі. У ролі герцога — Орландо Блум.
  • Три мушкетери (Росія, 2013) режисера Сергія Жигунова, в ролі герцога — Костянтин Лавроненко.
  • Пригоди капітана Алатрісте (Іспанія, 2015), у ролі герцога — Вільям Міллер.

Див. також ред.

Примітки ред.

Література ред.

  Gardiner, Samuel Rawson; Yorke, Philip Chesney (1911), Buckingham, George Villiers, 1st Duke of , // Encyclopædia Britannica (11th ed.), т. V. 4, с. 722—724 (англ.)

Посилання ред.