Вікіпедія

Вендський хрестовий похід

Ве́ндський хресто́вий похі́д (нім. Wendenkreuzzug) — хрестовий похід 1147 року німецьких (саксонських) і данських хрестоносців проти вендів-язичників (полабських слов'ян), які проживали в межиріччі Ельби, Траве й Оди. Складова Північних хрестових походів. Здійснений з метою захисту Вендської церкви, навернення слов'ян-язичників у християнство та підкорення полабських слов'ян владі Священної Римської імперії. Окрім німців у поході брали участь бургундці, чехи й поляки. Закінчився перемогою хрестоноців — частковим хрещенням полабських слов'ян на чолі з Ніколотом і Прибиславом, встановленням німецького контролю над Вагрією та Полабією, завоюванням Гафельберга та вигнанням слов'ян із Гольштейну. Інші назви — Пола́бський хресто́вий похі́д (пол. Krucjata połabska), хрестовий похід проти слов'ян (рос. крестовый поход против славян; переважно в радянсько-російській історіографії).

Сумне апостольство (Войцех Ґерсон)

Історія ред.

Передумови ред.

 
межі первинних кордонів князівства саксів у 918—1273 роках

Католицький монах Бернард Клервоський у 1147 р. проповідував «хрестовий похід у Палестину», але саксонських князів це не цікавило[1]. Тоді Бернард Клервоський вдався до авантюри, почав грати на хижацьких почуттях тих князів і став проповідувати їм "хрестовий похід проти «язичників-слов'ян» з метою ділення слов'янської території на догоджання політично-економічним інтересам князів[1]. На Франкфуртському сеймі 19 березня 1147 р. використовуючи релігію в політиці він оприлюднив геополітичну мету, запрошував християн «озброюватися» проти слов'ян для «повного фізичного знищення слов'ян або їх примусово зробити християнами» (вбивство або німецька християнізація), і обіцяв учасникам цієї війни «прощення гріхів, і тим, хто направиться в Єрусалим»[1]. А абат Вібальд Корвейський шляхом омани з метою підбурювання озброєних осіб висунув фантастичну ідею, мовляв на слов'янському острові Руян знаходиться статуя святого Віта, покровителя католицького Корвейського монастиря, котру слов'яни називають богом «Святовит», і о. Руян треба окупувати; а колись німецькі королі буцімто подарували слов'янський острів Руян, і слов'яни на ньому живуть замість німців[1]. А Папа Римський Євгеній III в особливій буллі, оприлюдненій 11 квітня 1147 р., офіційно затвердив фантастичну ідею Бернарда Клервоського[1]. Німецька військова агресія штучно почала наділятися формою буцімто «священного акту» для свавілля маси озброєних грабіжників із Саксонії[1]. Єпископи слов'янських етнічних регіонів, змушені були після слов'янських повстань кінця X ст. і початку XI ст. покинути свої єпархії, очолювані єпископом гавельбергським як папським легатом, мріяли повернути втрачені десятини та інші прибутки від слов'янських земель, колись подаровані їм Оттоном I[1].

Військо хрестоносців ред.

Джерела свідчать, що зазначений хрестовий похід тривав три місяці. За малодостовірними даними німців-націоналістів на землі полабських слов'ян увійшло «100 000 німців, стільки ж данців і 20 тисяч польських хрестоносців». Даються взнаки трактування німцями-націоналістами тих подій. Серед німецьких хрестоносців були Генріх Лев, Альбрехт Ведмідь зі своїми синами, герцог Конрад I Церінгенський, пфальцграф Герман фон Шталек Рейнський, пфальцграф Фрідріх Саксонський, маркграф Конрад I Мейсенський, Хартвіг I фон Штаден, граф Аменслебену Оттон і граф Адольф II Гольштейнський. Крім того, у цьому поході брали участь моравські князі Отто Сватоплук і Вратіслав I. З боку християнської церкви в хрестовий похід вирушили легат Папи Римського[1], архієпископи Гамбурга-Бремена і Магдебурга (представники Магдебурзького архієпископства), єпископи Бранденбургу, Хальберштату, Хафельбергу (Хоболін), Мерзебургу, Мюнстера й Вердену, єпископ Генріх Ольмюцький і абат Вібальд Корвейський.

 
карта Західної Європи 919—1125 років із зазначенням меж державних кордонів князівств слов'ян перед зазначеним Хрестовим походом проти слов'ян[2]

Тактика двох армій[1]:

На чолі першої армії стояли Генріх Лев, Конрад, герцог бургундський, архієпископ бременський Адальберт, єпископ бременський Дітмар та інші[1]. З цією армією мали з'єднатися данці на чолі з обома своїми королями — Свеном III і Канутом (Кнудом V)[1].

На чолі «другої» армії зі «світських князів» стояли пфальцграфи Фрідріх Саксонський, Герман Рейнський, маркграфи Альбрехт Ведмідь і Конрад Мейсенський, а з «духовних князів», крім папського легата, єпископа гавельбергського, — архієпископ Фрідріх Магдебурзький (представник Магдебурзького архієпископства), єпископи гальберштадтський, мерзебурзький, бранденбурзький і мюнстерський, а також абат Вібальд Корвейский[1].

У цій компанії чисельно

  • армія з півночі мала 40 тисяч озброєних осіб,
  • з півдня — 60 тисяч,
  • у данській — 100 тисяч[1].

Опір слов'ян ред.

Рух опору слов'ян на суші і на морі незалежності слов'янської державності очолив князь племінного союзу бодричів на ім'я Ніклот[1]. Як талановитий полководець він зібрав віче для організації укріплення міста Добін. Єдиними союзниками його оборони було плем'я руяни племінного союзу лютичів з їх морським флотом[1]. Комбінована оборона князя Ніклота включала диверсійне захоплення міста Любек 29 червня 1147 р. (операційна база хрестоносців у Вагрії), морським десантом руян було ліквідовано у гавані кораблі ворожої флотилії[1]. Згодом слов'янський флот поповнився і трофейними кораблями[1]. І Ніклот почав виганяти німецьких колоністів зі слов'янських етнічних земель[1]. Німецька орда у липні 1147 р. вчинила контратаку зі сторони Нижньої течії Лаби, данці атакували зі сторони Вісмарської затоки коло Звіриного озера, а морем прийшли готи на чолі з королем Кнутом (Кнудом V); та шлезвігці, зеландці, шоненці з королем Свеном III[1]. Руяни-лютичі атакували з моря данській флот[1]. Це було узгодженою та одночасною атакою на суходолі бодричів на чолі з Ніклотом[1]. В обороні перемогу одержали слов'яни[1]. У серпні 1147 р. німці рушили до Гавельбергу з метою окупації всього Помор'я з етнічними теренами лютичів за рікою Піною, та головним поморським містом Щетин[1]. Отто Бамбергський вже християнізував раніше там лютичів мирно (відомо хрестив особисто поморського князя Ратібора I[3] династії Грифичів), але цей факт політичні інтригани приховали від маси хрестоносців[1] на підтримання створеної ілюзії. Католицькі єпископи збуджували жадібність хрестоносців перспективою багатої матеріальної здобичі у язичників-слов'ян, у відношенні яких припускалась вседозволеність й безкарність[1]. Особливу активність у цьому чинив архієпископ магдебурзький, котрий мріяв підпорядкувати своїй владі незалежне поморське єпископство і заволодіти його великими доходами багатого слов'янського Помор'я[1]. Хрестоносці вийшли до озера Моріце та опинилися на слов'янській державній території (князівства слов'ян), де не визнавали ані влади німців, ані нав'язуваного силоміць християнства[1]. Жителі розбігалися, рятуючи те, що могли, а хрестоносці спустошували і палили слов'янські селища: Було спалено при цьому слов'янське місто Малхон разом з язичницьким святилищем біля його брами. Німці позначали свій шлях мародерством: грабунками, підпалами та вбивствами, і так ця армія прямувала до міста Димін — міста лютичів[4] на річці Піна[1]. Під містом Димін хрестоносці несподівано зустріли такий же опір слов'ян, як і під містом Добін[1]. Хрестоносці знову були розбиті, а один з політтехнологів цього походу абат Вібальд Корвейський 8 вересня 1147 р. втік[1]. Коли німецькі хрестоносці оточили місто Щетин, тоді слов'яни демонстративно виставили на міських оборонних валах християнські хрести, на знак того, що вони теж християни-католики, і тоді серед армії агресорів відбулося замішання: Всім стало очевидно, що затіяне підприємство стояло в кричущому протиріччі з ідеями, проголошеними підбурювачами війни Бернардом Клервоським і Папою Римським, рядові хрестоносці зрозуміли, що вони обдурені своїми князями, які їх руками не в язичників, а у християн хочуть захопити нові собі землі і привласнити нові матеріальні прибутки під прикриттям демагогії[1]. Оборону очолював Ратибор I[3] з династії Грифичів. У табір хрестоносців також виходило слов'янське посольство на чолі з католицьким єпископом поморян[1] Адальбертом Померанським[3]. Армія саксів-хрестоносців пішла на відступ, настрій армії схиляв князів до перемир'я зі слов'янами, навіть почалися прямі заворушення в армії.

Хрестовий похід проти слов'ян всюди з ганьбою провалився[1]. Тоді Альбрехт Ведмідь утвердився в столиці брежан — Гавельберг[1]. Після смерті князя гаволян Прібислава в 1150 р. так само захопив столицю гаволян — Бранібор і все Браніборське князівство[1]. Альбрехт Ведмідь зробив «зачистку» на окупованих територіях від найбільш патріотично налаштованих, впливових у слов'янському суспільстві і непримиренних з окупантами слов'ян, але залишив собі колабораціоністів[1]. У 1155 р. у Браніборі утворилися партизанські загони — цілий німецький загін на чолі з наближеним маркграфа граф Конрад Плоцковський потрапив у облаштовану засідку й був знищений слов'янами[1]. У тому ж 1155 р. родич померлого князя Прібислава — князь Ячко раптово з'явився до Бранібору й оволодів містом без опору[1]. Стара слов'янська фортеця Бранібор на річці Гавель знову вийшла з німецьких рук разом зі всім Браніборським князівством[1]. У 1157 р. Альбрехт Ведмідь з архієпископом Магдебурзьким Віхманом назавжди окупував Бранібор. Почалося активне переселення на слов'янські етнічні землі колоністів з Німеччини та Нідерландів[1]. Вагрія та Полаб'я були захоплені німцями[1]. У слов'янську Вагрію черговий раз активно почали переселюватися колоністи із Саксонії. Так починалося захоплення етнічних теренів полабських слов'ян та онімечування тих слов'ян[5], хто там залишався[1].

Див. також ред.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Хрестовий похід проти слов'ян

Примітки ред.

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах Грацианский Н. // «Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты [Архівовано 28 жовтня 2014 у Wayback Machine.]», «Вопросы истории». 1946 г., № 2—3 (рос.)
  2. ↑ William R. Shepherd [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] // «The Historical Atlas [Архівовано 12 вересня 2013 у Wayback Machine.] (Central Europe, 919—1125)» by William R. Shepherd [Архівовано 10 вересня 2011 у Wayback Machine.], 1923 (англ.)
  3. ↑ а б в «Русь Полабская», 2012 г. [Архівовано 4 листопада 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  4. ↑ «Хрестоматия по истории южных и западных славян», ПОЛАБСКИЕ И ПОМОРСКИЕ СЛАВЯНЕ [Архівовано 26 жовтня 2014 у Wayback Machine.]: Учеб. пособие для вузов: В 3 т. Т. I. Эпоха феодализма / Отв. ред. М. М. Фрейденберг.- г. Минск.: изд-во «Университетское», 1987 г. — 272 с. (рос.)
  5. ↑ Первольф И. И. // «Германизация балтийских славян», г. СПб., 1876 г. (рос.)

Джерела ред.

  • Adam Turasiewicz: Dzieje polityczne Obodrzyców. Od IX wieku do utraty niepodległości w latach 1160—1164, Nomos, 2004. (пол.)
  • Jerzy Strzelczyk: Słowianie Połabscy, Wydawnictwo Poznańskie 2002, ISBN 83-7177-087-1. (пол.)
  • «Крыжовы паход супраць славян» // БЭ ў 18 тамах. Т.8, г. Мінск, 1999 г., С.503-504 (біл.)
  • Грацианский Н. // «Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты [Архівовано 28 жовтня 2014 у Wayback Machine.]», «Вопросы истории». 1946 г., № 2—3 (рос.)
  • Darius von Güttner-Sporzyński, Poland, Holy War, and the Piast Monarchy, 1100—1230, Brepols, Turnhout, 2014, ISBN 978-2-503-54794-7 (англ.)
  • Norman Housley: Contesting the Crusades, Malden, Mass. u.a. 2006. (англ.)
  • Eric Christiansen: The Northern Crusades. Penguin Books, London, 1997. p. 287 ISBN 0-14-026653-4. (англ.)
  • Barraclough, Geoffrey (1984). The Origins of Modern Germany. New York: W. W. Norton & Company. p. 481. ISBN 0-393-30153-2. (англ.)
  • Davies, Norman (1996). Europe: A History. Oxford: Oxford University Press. p. 1365. ISBN 0-06-097468-0. (англ.)
  • Herrmann, Joachim (1970). Die Slawen in Deutschland. Berlin: Akademie-Verlag GmbH. p. 530. (англ.)
  • Helmut Beumann: Heidenmission und Kreuzzugsgedanke in der deutschen Ostpolitik des Mittelalters. 1963. (нім.)
  • Gerd Biegel: Heinrich der Löwe — Kaiserenkel, Kaiserfreund, Kaiserfeind, Braunschweig 1995. (нім.)
  • Wolfgang Brüske: Untersuchungen zur Geschichte des Lutizenbundes. deutsch-wendische Beziehungen des 10. — 12. Jahrhunderts. 1955. (нім.)
  • Margret Bünding: Das Imperium Christianum und die deutschen Ostkriege. 1940. (нім.)
  • Marek Derwich: Sachsen und Polen im 12. Jahrhundert, in: Luckhradt, Jochen; Niehoff, Franz (Hg.): Heinrich der Löwe und seine Zeit — Herrschaft und Repräsentation der Welfen 1125—1235 — Katalog der Ausstellung Braunschweig 1995, Band 2, München 1995, S. 136—143. (нім.)
  • Hans-Otto Gaethke: Herzog Heinrich der Löwe und die Slawen nordöstlich der unteren Elbe. 1999. (нім.)
  • Hans-Dietrich Kahl: Slawen und Deutsche in der brandenburgischen Geschichte des zwölften Jahrhunderts. 1964. (нім.)
  • Hans-Dietrich Kahl: Wie kam es 1147 zum «Wendenkreuzzug»?: Grothusen, Klaus-Detlev/Zernack, Klaus (Hrsg.): Europa Slavica — Europa Orientalis. Festschrift für Herbert Ludat zum 70. Geburtstag, 1980, S. 286—296. (нім.)
  • L. Keller: Der Kreuzzug gegen die Wenden im Jahre 1147. Zeitschrift für Preußische Geschichte und Landeskunde 12, 1875. (нім.)
  • Friedrich Lotter: Die Konzeption des Wendenkreuzzugs: ideengeschichtliche, kirchenrechtliche und historisch-politische Voraussetzungen der Missionierung von Elb- und Ostseeslawen um die Mitte des 12.Jahrhunderts, Sigmaringen (Jan Thorbecke) 1977. (нім.)
  • Friedrich Lotter: Die Vorstellungen von Heidenkrieg und Wendenmission bei Heinrich dem Löwen: Mohrmann, Wolf-Dieter: Heinrich der Löwe, Göttingen 1980, S.11-43. (нім.)
  • Jürgen Petersohn: Friedrich Barbarossa, Heinrich der Löwe und die Kirchenorganisation in Transalbingien: Fried, Johannes; Oexle, Gerhard Otto (Hg.): Heinrich der Löwe — Herrschaft und Repräsentation, Ostfildern 2003, S. 239—279. (нім.)
  • Manfred Unger: Bernhard von Clairvaux und der Slawenkreuzzug 1147. Zeitschrift für Geschichtswissenschaft 7.1959. 80-90. (нім.)
  • Eberhard Schmidt: Die Mark Brandenburg unter den Askaniern (1134—1320). 1973. (нім.)
  • Lutz Partenheimer: Die Entstehung der Mark Brandenburg. Mit einem lateinisch-deutschen Quellenanhang. 1. und 2. Auflage, Köln/Weimar/Wien 2007 (Quellen zum Wendenkreuzzug S. 128—135). (нім.)

Посилання ред.

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (січень 2018)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вендський_хрестовий_похід&oldid=41017593