Фундуш
Фунду́ш ( пол. Fundusz) — «підстава, основний капітал», «заклад, фонд» (Даль) — капітали, маєтки тощо, призначені на певні цілі, зокрема на благодійні.
Багатозначність терміну
У старопольському праві слово «фундуш» означав дар на користь якої-небудь установи, найчастіше на користь костьолу або монастиря. У джерелах польського права часто згадуються так звані пол. Zapisy funduszowe і czynienie funduszów, тобто, пожертвування. Згодом поняття фундуш поширилося на всякого роду майно духовних установ, без відношення до джерела, з якого вони поповнювались. Цим терміном позначалося як рухоме майно (капітали), так і нерухоме. Коли майно, що належали духовенству, отримало інше призначення, вирази «фундуш», «маєтки фундушні» (пол. dobra funduszowe) стали застосовувати до маєтків інших громадських установ. Так, наприклад, коли в 1773 р. Климент XIV знищив Орден єзуїтів, маєтки і капітали, що залишилися після них, були призначені на цілі суспільного виховання і отримали спеціальну назву: пол. "Fundusz edukacijny". (Едукаційна капітал) - назва, що збереглася до нашого часу. Із 60-х років ХХ ст. термін «фундуш» став застосовуватися тільки до грошових капіталів, що зберігалися в колишньому польському банку (перейменованому в 1885 р. в контору державного банку). Коли в 1864 і 1865 рр.. російський уряд конфіскував маєтки і капітали, що належали білому і чорному католицькому духовенству, було роз'яснено, що у казну переходять нерухоме майно та духовні капітали - пол. «fundusze duchowne»; цим терміном називали готівкові гроші і капітали, поміщені в колишньому польському банку і на іпотеці. Прибутки від цих маєтків і «фундушу», названих «подуховними», призначалися на утримання католицького духовенства. Відомий ще так званий пол. «Fundusz stypendyalny», тобто, капітал відсотки з якого призначені спеціально для допомоги учням.[1]
Фундуш церкви
На Україні із ХVІ ст. при церквах та монастирях зберігались так звані письмові фундушеві документи на земельні володіння із датою їх видачі, іменем фундатора та розміром угідь. Найбільшу кількість фундушів мали ті парафії, які перебували у власності багатих магнатських родів - Любомирських, Сангушків, Яблоновських, Чарторийських та ін. Фундуші найчастіше роздавали найбільш заможні та родовиті землевласники - некороновані королі величезних латифундій - задля ще більшого піднесення престижу свого імені.[2]
Фундушеві зобов'язання
Коли шляхтичі надавали фундуш церкві чи монастирю, то виникали «фундушеві зобов'язання», тобто перелік обов'язкових церковних ритуалів, наприклад, служб, зміст благодійної діяльності костьолу чи монастиря, взяті на себе духовенством релігійної установи при його заснуванні або при отриманні грошового дару, власницького привілею. Так, коли Ганна Гойська виділила фундуш на Почаївський монастир, то поставила умову щодо кількості монахів та збереження в монастирі православної віри.[3]
Зміст фундушів
В 1551 році за королева Бона дала фундуш костьолу в селі Рокітниця, тепер Вулька . Та ж королева Бона передала фундуш на костьол в самому місті Ковелі, який включав 22 будинки та призначав десятину від Ковельського староства. Поряд з такими благодійними даними у документах по фундуші відбилися гострі соціальні й національні проблеми та визвольна боротьба народу. Так існує «Фундуш» Заславського парафіяльного костьолу св. Яна, який був переданий Янушем Заславським з Острога записаний у 1599 році і підтверджений ним в 1600 році в Луцьку . Однак цей документ не є оригіналом, тому що під час Національно-визвольної війни костьол був зруйнований, а документи, зокрема, і оригінал фундушу, були спалені.[4] Схожі записи містяться ів описах описи Тригурського василіанського і Бердичівського кармелітського монастирів на Волині.[4] Бердичівський монастир був заснований Янушем Тишкевичем, воєводою Київським, Житомирським і Снітинським у 1630 p. Акти Любельського коронного трибуналу повідомляють, що воєвода:
|
«Скриглівку ксьондзам кармелітам на вічні часи віддав і ануати злотих польських 1800 щорічно від міста Бердичева платити..., визначив також резиденцію у Бердичеві з пляцем на костьол і кляштор записав... Однак по смерті того ж фундатора через замішання й гультяйства в ті часи у тому краї, ксьондзи кармеліти, все покинувши... до інших кляшторів були змушені піти, лише 1716 р. після деякого заспокоєння розрухи... знову вернулись до Бердичева... і пляц кляшторний стіною обвели, в 1739 р. верхню церкву почали будувати» [4] | 
|
Северин Потоцький у 1647 р. віддав
|
|
«Бердичівським кармелітам ще одне село — Скоморохи».[5] |
|
Фундаційні записи іноді дуже змістовні і розкривають причини та ціль подарунку:
|
|
«У 1776 р. дня 1 лютого ясновельможний Францішек Сілезіуш Потоцький воєвода і генерал земель Київських, керуючись загальним добром мешканців і селян своїх осілих, заклав у місті Умані кляштор для ксьондзів василіан, кладучи на них обов'язок, щоб духовним наукам і утриманням шкіл публічних освічували український народ . Цей фундуш записаний в актах Барських, а пізніше — назавжди затверджений сеймовою постановою. За цим фундушем належать монастирю два села...»[4] |
|
Едукаційний фундуш
Поняття „едукаційний фундуш” виникло у ХІХ столітті і визначало ті кошти, які виділялися заможними представниками польської громади Волині для створення навчальних закладів. Це пояснюється прагненням польської громади самостійно розв'язувати проблему змісту, рівня, форм функціонування навчальних закладів як для поляків, так і українців. Найбільші фундуші надавались Кременецькому (Волинському) ліцею. Організаційною роботою займався Тадеуш Чацький.[6] Пізніше Олександр І призначив Т.Чацького генеральним візитатором ряду Правобережних губерій. Це стало початком формування системи едукаційних фундушів. Внаслідок цього для діяльності волинської гімназії у Кременці у 1803 р. було зібрано 415 455 злотих (близько 62 320 руб.). Завдяки доброчинним промовам Т. Чацького було зібрано таку кількість едукаційних фундушів, що це дозволило за 10 років відкрити 85 прихідських училищ на Волині, 26 – на Поділлі, 15 – в Київській губернії.[6] У другій половині ХІХ століття система доброчинності на Правобережній Україні була досить розвиненою, але едукаційні фундуші існували, як окрема група, це підкреслювало, що їх значимість стала меншою. Проте, у першій половині ХІХ століття едукаційні фундуші відіграли значну роль у Південно-Західних губерніях в сфері становлення освіти.
Див. також
Примітки
- ↑ Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефронаhttp://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/109367/%D0%A4%D1%83%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%88
- ↑ Науково-практичний журнал Архіви України http://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/2001-4-5-5.php
- ↑ Храм живоносного джерела http://www.hram.kiev.ua/print.php?id=586
- ↑ а б в г Зінченко А. Л. Акти візитації монастирів і костьолів XVIII — пер. пол. XIX ст. як історичне джерел http://muzey.vn.ua/node/74
- ↑ Баранович О. Панське місто за часів Польської держави. Старий Костянтинів: Зам. іст.-філолог, відділу Всеукр. AН. — К.; Старокостянтинів, 1928. — Кн. 17. — С. 23.
- ↑ а б Сейко Н.А. Польське шкільництво на Волині-Житомирщині у ХІХ-першій половині ХХст.: Монографія. – Житомир: ЖДПУ, 2002.
Джерела
- Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х томах, К. 1992 р.
- Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до сер. ХVІІ століття. К. 1993 р.
- Зінченко А. Л. "Акти візитації монастирів і костьолів XVIII — пер. пол. XIX ст. як історичне джерело
- Науково-практичний журнал Архіви України
- Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона (рос.)
- Храм живоносного джерела