Герасим'юк Василь Дмитрович: відмінності між версіями

'''Герасим'ю́к Васи́ль Дми́трович''' (*{{н}}[[18 серпня]] [[1956]], [[Караганда]]) — український [[поет]], [[Шевченківські лауреати|лауреат]] [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Шевченківської премії]] ([[2003]]).

Член [[НСПУ]] ([[1983]]), [[АУП]] ([[1997]]).

Народився в [[гуцули|гуцульській]] родині, вивезеній у 40-і рр. до [[Караганда|Караганди]] на «вічне поселення»; але наприкінці 50-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. [[Прокурава]] ([[Косівський район]], [[Івано-Франківська область]]), де й минуло його дитинство.

Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в [[Косів|Косові]]. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «[[шістдесятники|шістдесятників]]». У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета.

Закінчив філологічний факультет [[Київський університет|Київського університету]] ([[1978]]).

Працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» ([[1978]]—–[[1992]]).

Від [[1992]]  — ведучий програм редакції літератури [[Національна радіокомпанія України|Національної радіокомпанії України]].

Від [[1993]]  — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів “«[[Гранослов]]”».

Від [[2011]] - — ведучий програми "«Діалог"» на телеканалі Культура.

Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., [[1982]]) поет ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав’язуваланав'язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим'юка смерека  — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці [[Гуцульщина]] поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори  — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору  — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому  — перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього  — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними «спровокованих» власних фантазій.

[[1986]] у [[Київ|Києві]] вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки  — одна з тих стихій, що творять космос [[Карпати|Карпат]]. З потоками колобродять інші стихії, інші сили [[Карпати|Карпат]]  — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз’єднуючийвсероз'єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні,  — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні [[гуцульські обряди]], багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим'юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії,  — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб’ємністьвсеоб'ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя  — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам  — з ним тіні далеких і ближчих предків, з’явиз'яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта...Ворохта…

Третя збірка  — «Космацький узір»  — з’явиласяз'явилася вже в роки «гласності» (К., [[1989]]); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим'юк  — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’янихполум'яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язісув'язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв  — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні  — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами,  — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі...мечі…», «Ми все залишили в могилах предків...предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати...розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі  — бо: «...про…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля...земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок  — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять,  — і яке не зрадить нас...нас…

Збірка «Діти трепети» (К., [[1991]])  — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим'юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивніоб'єктивні і суб’єктивнісуб'єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності [[Україна|України]]. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідності чи невідповідності світопочування та етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. [[Біблія|Біблійний]] мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим'юк  — не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи  — імітатора біблійної проповіді). Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, [[1999]]). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., [[2000]]).

Вершини свого самовираження  — свободи самовираження Герасим'юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., [[2002]]), відзначену [[Національна премія України імені Тараса Шевченка|Національною премією України ім. Т.Шевченка]] ([[2003]]). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися, на перший погляд, несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря  — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій поезії Герасим'юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з’єднуєз'єднує і роз’єднуєроз'єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне»  — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне  — найсокровеннішими) з’явамиз'явами світового буття, символ незримої непроникності між зверненими одне до одного існуваннями. Тут на «повітря» скинено вину за екзистенціальну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб’ємностівсеоб'ємності й непосильність інтимного злучення в зворотньому моральному зв’язкузв'язку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава»,  — це «перевертання» в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависті, а біблійного гріха братовбивства. У збірку «Діти трепети» є «зранене повітря»  — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря «Поета в повітрі»  — інакше й більше за раніші Герасим’юковіГерасим'юкові «повітря». Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сум’ятноїсум'ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початок 3-го тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й відповідальності за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала. А проте «повітря»  — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного  — для опертя. Лише поет робить «повітря» відчутним і зримим  — екзистенцричною величиною.

Поет  — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим'юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії професійний, операційний аспект покликаності (уділеність словом від Бога)  — не єдиний і, може, не головний; головне  — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета  — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам’яттюпам'яттю. Поета переслідують видіння із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й [[Шевченко|Шевченка]] з [[Франко|Франком]]м // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі ловці й усі  — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров’юкров'ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного  — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але дух не зійшов». Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі  — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння. Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь  — жде віки. «Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чекання  — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Герасим'юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля  — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в «Єзавелі» особливий градус насиченості реаліями гуцульський ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотворення поезії, набуває естетичного рангу.

В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, щоб хтось не той побачив і впізнав. Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Це остання фраза поки що останньої книжки поета: «Була така земля: Вибране» (К., [[2003]]). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Герасим'юка. Поцілунок Молодої  — і в першому вірші «Вибраного»  — вірші [[1973]]. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це  — у священнодійстві ініціації  — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду (взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії).

Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність.

Ще з дитинства міфи й символи [[Гуцульщина|Гуцульщини]] ввійшли в плоть і кров поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими (поганськими), а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика [[гуцульські обряди|гуцульських обрядів]], замовлянь, заклинань, [[гуцульські легенди|легенд]], узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження  — все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим'юка.

* Потоки»" (1986)

* ''Таран Л.'' Клейноди гідності і пам’ятіпам'яті // Поезія. 1990. Вип. 2;

* ''Бриних М.'' “Я«Я проти того, щоб з Ісуса Христа робити українця…”українця…» // Україна. 1995. Ч. 14;

* ''Салига Т.'' Штрихи до літературного портрета Василя Герасим’юкаГерасим'юка // Дзвін. 1996. Ч. 9;

* ''Неборак В.'' Герасим’юкГерасим'юк // Нова хвиля. Ч. 4;

* ''Моренець В.'' Горянин // Час. 1997, 7 лют.;

* ''Білоцерківець Н.'' “Тільки«Тільки й заняття маю, що шукати сліди”сліди» // ЛУ. 1997, 13 листоп.;

* ''Долженкова І.'' Поет тектонічних зрушень // ДТ. 2002, 16 листоп.; Скиба М. Українські палімпсести Василя Герасим’юкаГерасим'юка // ЛУ. 2002, 15 груд.;

* ''Штонь Г.'' Бранець сумління // Книжник-рев’юрев'ю. 2003. №  3; Ковалів Ю. Поетичний космос Василя Герасим’юкаГерасим'юка // ЛУ. 2003, 6 лют.;

* ''Дзюба І.'' ...І…І є такий поет // Герасим’юкГерасим'юк В. Є така земля. К., 2004;

* ''Деревій О.'' Аристократ української поезії // Кур’єрКур'єр Кривбасу. 2005. №  7.

* ''І.  М.  Дзюба'' [[Енциклопедія сучасної України]].  — Т. 5.  — Київ, 2006., стор. 545-548545–548