Користувач:Blast furnace chip worker/Майстерня Злочини російського царату: відмінності між версіями

Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Немає опису редагування
Рядок 211:
Не тільки татари спустошували козачі поселення під час війни. Це робили й царські війська. Генерал-поручик Деденев у 1770 році під час будівництва на козачих землях чергової фортеці, [[Олександрівська фортеця|Олекандрівської]], знищував козацьки зимовники і на тих місцях селив казених поселенців, які без відома коша рубали запорозькі ліси на будівлі і на опалення. Після війни уряд взяв у казенне відомство дніпровські перевезення, з яких військовий кіш отримував значні прибутки у військову скарбницю.
 
'''Будівництво [[Дніпровська лінія|Дніпровської лінії]], яку дехто називає Новою Українською, розпочалося в серпні 1770 р. зведенням при ріці Московці, лівий доплив Дніпра, Олександрівської фортеці та на лівому березі Берди, при її впадінні в Азовське море, Петровської. Передбачалося збудувати 7 фортець, у тому числі 2 (флангові) середньої та 5 малої величини. Від витоків Конки до витоків Берди насипати 35 верст суцільного земляного валу, а за ним звести 3 ротних фортеці і 7 редутів; у фортецях і редутах розмістити 1014 гармат і 306 мортир. Висловлюючи протести щодо спорудження в межах їх володінь без погодження з Кошем нової укріпленої лінії, запорожці розуміли, що вони неспроможні протистояти діям царського уряду. У їх зверненнях до П. Калнишевського з цього приводу відчувається розуміння безвихідності і передчуття втрати не тільки земель, які вони так цінували, але й останніх залишків автономії [7, 35-90]. <ref> Летопись Екатеринославской археогра-фической ученой комиссии. — Екатери-нослав, 1909. — Вып. У. Стр. 35-90. </ref> Слід також відзначити, що під час війни на лівому боці Південного Бугу, при річках Синюсі та Чорному Ташлику царський уряд дозволив селитися вихідцям з турецьких володінь, здебільшого молдаванам, волохам і болгарам, сформувавши з них Молдавський полк. Все це знову вкрай загострило взаємостосунки між Військом Запорозьким і царським двором. Тому не дивно, що Катерина ІІ, передаючи нагороди запорожцям за участь у війні з Туреччиною, вимагала вжити всіх заходів в разі відмови запорожців прийняти царську нагороду.
 
Таким чином, протягом другої половини XVII—XVIII ст. під виглядом зміцнення своїх південних рубежів царський уряд на землях Запорозької Січі зводив окремі фортеці, цілі укріплені лінії, селив військово-землеробські поселення, посилюючи контроль над Військом Запорозьким і все більше втручався у його внутрішні справи. Однак поки існувала небезпека татарських нападів на південні рубежі імперії, царат мирився з автономією запорожців і України загалом. Після війни з Туреччиною в 1768—1774 рр.роках, підписання [[Кючук-Кайнарджійський мирний договір|Кучук-Кайнарджійського договору]], згідно з яким Кримське ханство потрапило у васальну залежність від Росії, відпала потреба у Війську Запорозькому. Тому петербурзький двір на початку червня 1775 р. розпорядився знищити Січ, а заодно й останній осередок української автономії, залишивши поза увагою всі заслуги козаків перед імперією, зокрема й під час останньої війни.
 
=== Знищення й пограбування Запорозької Січі московськими зайдами 1775 року ===