У дійсності диктатура пролетаріату в Росії і в її країнах-сателітах була диктатурою однієї комуністичної («пролетарської») партії, побудованою на принципах диктаторського централізму (за [[Ленін]]им — «[[демократичний центарлізмцентралізм]]»). З метою утримання своєї влади ця партія використовувала в пропагандиській лексиці марксиську пролетарську фразеологію, постійно акцентуючи, що влада в країні належить «робітничому класу». Проте, насправді, в керівних органах партії робітників («пролетарів») практично — починаючи [[Ленін|ленінським]] Центральним Комітетом [[РСДРП]] («більшовики») і кінчаючи [[Брежнєв|брежнєвським]] ЦК і Політбюро — ніколи не було. Ядро партії за походженням створювали: російські міщани-[[Інтелігенція|інтелігенти]] ([[Лев Мартов]], П. Б. Аксельрод), прикажчики (В. П. Ногін, В. М. Молотов), із родини держслужбовців (В. О. Левицький В. О., Н. В. Криленко, [[В.І.Ленін]] — із родини іменного дворянина), з родини купців (А. А. Йоффе, А. С. Мартинов), землевласника-арендаря ([[Л.Д.Троцький]]), збіднілі дрібні дворяни ([[Г.В.Плеханов]], [[А.В.Луначарський]], [[Ф.Е.Дзержинський]]). Після [[Жовтневий переворот 1917|Жовтневого перевороту 1917]] її керівні органи поповнювались з рядів декласованих ([[Маргінал|маргінальних]]) прошарків суспільства, а іноді і осіб з відверто кримінальним минулим ([[Й.В.Сталін]])
