Офіційна система української транслітерації ґрунтується, скоріше, на політичних, ніж на наукових засадах та має занадто тісну прив’язку до англійського правопису. Мотивацією такої тісної прив’язки слугують аргументи, буцімто, по-перше, якщо англійська мова в теперішньому [[глобалізація|глобальному світі]] є міжнародною, то всі транслітераційні стандарти мусять бути суворо підпорядковані англійськомунормам англійського правопису (хоча, наприклад, [[Піньїнь|китайська латинка]] має цілу низку відступів від норм англійського правопису — це стосується, насамперед, вимови літер Q чи X), а, по-друге, іноземці буцімто не зможуть правильно прочитати наші власні назви, якщо вони записуватимуться не за правилами англійського правопису. Такий підхід можна пояснити також звичкою вважати латинку алфавітом конкретної іноземної мови, а не просто системою письма. Проте вищезгадана мотивація є цілком безпідставною, адже в переважній більшості латинописних мов прийнято зберігати оригінальне написання іншомовних власних назв. Ще одна вада полягає в тому, що ця система не дає можливості недвозначного відтворення оригінального кириличного написання, коли одне й те саме латинізоване написання може бути транслітеровано назад у кирилицю одразу в кількох варіантах:
