Ричеркар: відмінності між версіями

Найбільш типово вживання слова ''ричеркар'' по відношенню до п'єси для клавіру (частіше [[Орган (музичний інструмент)|органуоргана]]) або інструментального (рідше вокального, із розспівом без тексту, типу [[вокаліз]]у чи на основі [[сольмізація|сольмізації]]) ансамблю, написаної в [[імітаціяІмітація|імітаційніімітаційній]] [[Поліфонія|поліфонічноїполіфонічній]] техніці. В основу такого ричеркару зазвичай покладена повільна тема, позбавлена яскравої мелодико-ритмічної виразності, але одночасно (і почасти завдяки відсутності чіткого рельєфу) здатна до активної поліфонічної розробки. [[Віллі Апель|В. Апель]] розглядає такий ричеркар як інструментальний пандана до вокального [[мотет]]у<ref>Apel W. Harvard Dictionary of Music. 2nd ed. Cambridge, Mass., 1974, p.732.</ref>.

Найдавніший зразок ансамблевої п'єси з назвою «ричеркар» знаходиться в збірці «Нова музика» [[Адріан Вілларт|Адріана Вілларта]] (опубл. 1540). Ансамблеві ричеркари писали італійські композитори XVI-початку XVII століть (приблизно до 1620 року), серед яких найбільш відомі [[Аннібале ПадованаПадовано]], [[Клаудіо МерулаМеруло]], можливо, також [[Джованні П'єрлуїджі да Палестріна|Палестріна]].

Найдавнішими зразками клавірного імітаційного ричеркару вважаються 4 п'єси у збірнику «''Intavolatura cioè recercari, canzoni, himni, magnificati''» (опубл. 1542 або 1543) італійського композитора Джіроламо Каваццоні (бл. 1525&nbsp;— після 1577). Дж. Каваццоні також є автором двох ансамблевих ричеркар (1540 і 1541), написаних у більш сувороїсуворій техніці, з мінімальним використанням імітації. У порівнянні з ансамблевими (вокальними та інструментальними) ричеркарами в клавірному (і особливо органному) ричеркарі поступово сформувалася специфіка жанру, в основному, завдяки « [[Імпровізація|імпровізаційному]]» (більш вільного, ніж в ансамблі) письма. Ця свобода раніше позначилася в орнаментації стандартних [[Каденція|каденцій]] і в спорадичних квазі-імпровізаційних (зазвичай гаммоподібних) пасажах. Послідовна еволюція клавірного ричеркару в бік витонченого імітаційного стилю привела до формування [[Фуга|фуги]], при цьому ричеркар став розглядатися як її найважливіший попередник (іноді аж до повної синонімії).

Перший найбільший експонент специфіки органного ричеркар&nbsp;— [[Андреа Ґабріелі]]. Серед інших відомих авторів клавірних ричеркарів італійські композитори [[Джованні Ґабріелі]], Кл.[[Клаудіо МерулаМеруло]], Асканіо Майон (бл. 1565—1627), Джованні Марія Трабачі (бл. 1575—1647), [[Джироламо Фрескобальді]] [[Бернардо Стораче]], німецькі [[Ганс Лео Гасслер]], [[Йоганн Якоб Фробергер]] [[Йоганн Пахельбель]], французький Жан Тітелуз (бл. 1563 до 1633; в його збірці органних п'єс 1623 ричеркари по-французьки позначені как''Recherches''). Апофеозом барокового ричеркару одностайно 6-голосний ричеркар (по суті, повномасштабна [[фуга]]) з [[Музичне приношення|«Музичного приношення»]] [[Бах Йоганн Себастьян|Й.&nbsp;С.&nbsp;Баха]].

Словом ''ричеркар'' в епоху Ренесансу (головним чином, в Італії) також називалися п'єси неімітаційного письма для [[Лютня|лютні]] та органуоргана, а також всякі п'єси (для ансамблю [[Віола та гамба|віол]], голосів та ін.) дидактичної спрямованості, на зразок пізніших навчальних [[Прелюдія (музика)|прелюдій]], [[Етюд (музика)|етюдів]], вокального сольфеджування. Найдавніші лютневі ричеркари знаходяться у збірках «Intabulatura де Lauto», опублікованих [[Петруччі, Оттавіано|О. Петруччі]] в 1507—2008 роках. Найдавніші неімітаціонниенеімітаціні органні ричеркар, опубліковані у збірнику Марко Антоніо Каваццоні (бл. 1490&nbsp;— бл. 1560) «Recerchari, motetti, canzoni» (1523), виглядають як нотовані імпровізації. Неімітаційні ричеркари для лютні і органуоргана протягом XVI століття показують тенденцію до більш значущої, складної фактури, характерної для імітаційного ричеркару. ричеркари-вокалізи століть XVI—XVII (наприклад, двоголосні «Cantiones sine textu» [[Орландо ді Лассо|О.&nbsp;Лассо]])&nbsp;— вправи в імітаційної техніки для вокалістів.