Давньогрецька філософія: відмінності між версіями

Вчення [[Платон]]а є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії ([[піфагорійці]], [[Геракліт]], [[Парменід]]), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Центральним для філософії Платона є світ вічних, незмінних [[ідея|ідей]], який єдиний є насправді [[реальність|реальним]]. Цілокупність ідей, яка в своїй єдності виступає як вище, справжнє буття є основою для пізнання. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншою першоосновою — відносним небуттям. [[Небуття]] — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. [[Істинність]], як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності до ідей. Людське пізнання пояснюється причетністю до цієї сущої істини душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Світ, як його бачить людина, є тільки відображенням справжнього реального світу, театром тіней. Пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний [[аскетизм]], з іншого — прагнення до вдосконалення людського [[суспільство|суспільства]] (реформа звичаїв, [[виховання]]; [[утопія]] держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті [[Платонівська академія]] в особі його найближчих наступників — [[Спевсіпп]]а, [[Ксенократ]]а та інших.