Новий період давньогрецької філософії почався з [[Сократ]]а (5 століття до н. е.), думки якого відомі у переказі Платона. ВінСократ не переймався питаннями космології, але, з іншого боку, відкинув [[релятивізм]] софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. [[Самопізнання]] є початок [[мудрість|мудрості]] і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.
Сократ не заснував школи, але його послідовники, щоякі по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл після його смерті (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). [[Мегарська школа]], заснована [[Евклід Мегарський|Евклідом Мегарським]] ([[Евбулід]], [[Алексин]], [[Діодор Крон]]), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник [[Федон Елідський]]). [[Антисфен]] заснував школу [[кінік]]ів, [[Арістіпп]] — [[кіренаїки|кіренську школу]]. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноті, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб ([[апатія (філософія)|апатія]]), кіренаїки — у насолоді ([[Арістіпп]]) або у відсутності страждань ([[Гегесій]]). Найбільш плідний розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні [[Платон]]а, де вона перетворилась в умоглядний [[ідеалізм]].
