Рух неприєднання: відмінності між версіями

У таких складних [[міжнародні відносини|міжнародних відносинах]] керівники молодих країн Азії, Африки та Латинської Америки намагалися використати еволюційні процеси і нові тенденції у міждержавних зв'язках другої половини XX століття на власну користь. Виходячи з цього, незалежні держави, їх нова політична [[еліта]] розпочали пошук інших шляхів у міждержавних стосунках. За їх уявою — це мали бути неординарні, ще не опробувані форми політичних зв'язків, без зверхності і тиску. Лідери афро-азіатських та латиноамериканських країн були переконані, що це і буде «третій шлях» розвитку у біполярному світі. Названа теза з особливою гостротою прозвучала на [[БандунзькаКонференція конференціяв Бандунзі|Бандунзькій конференції]] країн Азії та Африки ([[1955]] р.). Скликана з ініціативи прем'єр-міністрів [[Бірма|Бірми]], Індії, [[Індонезія|Індонезії]], [[Пакистан|Пакистану]] та [[Шрі-Ланка|Шрі-Ланки]] вона заклала основу концепції позаблоковості. Її головні положення були закріплені у підсумковому документі «Декларації про сприяння загальному миру і співробітництву». У ній керівники афро-азіатських держав відзначили, що визнають неприєднання до військово-політичних блоків наддержав одним із пріоритетних напрямків своєї зовнішньої політики. Вони вважали, що колоніальна система не тільки дискредитувала самі імперії-метрополії, але і підтримувану ними систему політичних й міжнародних відносин. «Колоніалізм, — підкреслювали учасники Бандунзької конференції країн Азії та Африки, — у всіх його проявах являє собою зло, яке необхідно швидко викорінити…»'.