Третя французька республіка: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
м вікіфікація |
м вікіфікація |
||
Рядок 99:
Підписання перемир'я революційні й ліво-республіканські угрупування зустріли з осудом. Так, лідер республіканців Л.Гамбетта пішов у відставку з міністерської посади і закликав відмовитися від перемир'я, відмінити вибори, встановити диктатуру і продовжити боротьбу з Німеччиною, спираючись на південні провінції. Настрої, що панували тоді у французькому суспільстві, добре описані письменником Флобером у його листі від 1 лютого 1871 р.: „Капітуляція Парижа, якої, втім, варто було очікувати, кинула нас в становище, описати яке неможливо … Франція так низько упала, так збезчещена, що краще їй згинути … Я зняв орден Почесного легіону, бо слово «честь» вилучено з французької мови…“
На виборах до Національних зборів, що відбулися 8 лютого 1871 р., перемогли прихильники миру з Німеччиною. Більшу частину з них складали монархісти. З огляду на важливість питання про мир монархісти і республіканці досягли компромісу: відклали суперечки щодо форми правління і поділили вищі державні посади порівну. Головою Національних зборів, що відкрилися в Бордо 12 лютого, був обраний республіканець [[Жюль Греві]], а головою виконавчої влади (уряду) Французької республіки (як офіційно називалася держава) — Адольф Тьєр. Кабінет міністрів, який він очолив, також складався з монархістів і поміркованих республіканців.
26 лютого Тьєр підписав у Версалі прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким Франція втрачала Ельзас (без фортеці Бельфор — за умови вступу німецьких військ у Париж) і більшу частину Лотарингії; відбувалося «вирівнювання» східного кордону Франції, в результаті чого від неї було відрізано 28 фортець; Франція зобов'язувалася сплатити Німеччині впродовж 3 років контрибуцію в розмірі 5 млрд. франків, до виплати якої німецькі війська продовжували окупацію Франції. 1 березня Національні збори після бурхливих дебатів схвалили договір переважною більшістю голосів (проти умов договору голосували депутати Едгар Кіне, Луї Блан і Віктор Гюго.)
Рядок 131:
Підтвердженням цьому став прикордонний інцидент між Німеччиною і Францією 20 квітня 1887 р. («інцидент Шнебелє» або «воєнна тривога 1887 року»). Арешт німецькою поліцією на своїй території французького комісара прикордонного вокзалу Шнебелє, який був звинувачений в шпигунстві на користь Франції і підбурюванні до еміграції з Німеччини молодих ельзас-лотарингців, міг стати приводом до війни. Оскільки Буланже виступив за війну, стало очевидно, що генерал-реваншист на посаді військового міністра небезпечний для Франції, і в травні 1887 р. під час зміни уряду він втратив посаду. В липні 1887 р. прихильники Буланже прийшли проводжати його до нового місця військової служби під гаслами «Геть німецьке міністерство». Величезний натовп людей заповнив увесь вокзал і залізничні колії. Люди навіть лягали на колії, щоб перешкодити відправленню потягу, що вдалося зробити із запізненням в три години.
Буланжистський рух поширився по всій Франції. Зростанню його впливу сприяв політичний скандал в Єлісейському палаці, головним винуватцем якого був Вільсон — депутат і зять президента [[Греві|Жюля Греві]]. Виявилося, що Вільсон, прикриваючись авторитетом свого тестя, організував масову торгівлю орденами Почесного легіону; надавав право на поставки військового відомства своїм друзям, був власником низки газет в Парижі і в провінції. Оприлюднення цієї інформації змусило президента Греві піти у відставку 1 грудня 1887 р., а довіра суспільства до вищих органів влади була суттєво підірвана. Після відставки Греві помірковані республіканці пропонували обрати президентом [[Жюль Феррі|Ж. Феррі]], але в результаті напруженої боротьби президентом було обрано малопримітного політика Саді-Карно (грудень 1887 — червень 1894 р.).
У цей час вплив Буланже став загрозливим. Він часто приїздив до Парижа, кілька разів виставляв свою кандидатуру на виборах до палати депутатів, хоча як військовий не міг бути обраним. В березні 1888 р. через участь в політичному житті його було звільнено з армії. Після цього буланжисти створили організацію «Комітет національного протесту» і Буланже вперше виклав свою політичного програму. В якості першочергового висунуто завдання розпуску палати депутатів і скликання Установчих зборів для перегляду Конституції.
| |||