|
| відстань ст =
}}
'''Кам'янува́тка''' — [[село]] в Україні, [[Братський район|Братському районі]] [[Миколаївська область|Миколаївської області]]. Населення становить 389 осіб. Орган місцевого самоврядування — Братська селищна рада.
== Посилання ==
== Інтернет-посилання ==
* [http://weather.in.ua/ua/nikolaevskaja/10025 Погода в селі Кам'януватка]
{{Ukraine-geo-stub}}
{{Братський район}}
[[ru:Каменоватка (Николаевская область)]]
Село: Кам’януватка
Адміністративне підпорядкування : Братській селищній раді ( існуюче)
Місце знаходження : північний схід від райцентру Братське
З історії появи населеного пункту.
Село Кам’януватка розташоване на північному сході від Братського , на правому березі річки Мертвовід. Населення села складає 231 чоловік. Підпорядковується Братській селищній раді . На даний час в селі є загальноосвітня школа І-ІІ ст.. , магазин , сільський будинок культури , сільська бібліотека. Об’єктів виробничого характеру в селі не має . В результаті розпаювання землі в селі є фермери-одноосібники : Підгрудній М. та Терещенко Ю.
Через село протікає велика річка Мертвовід. Бере свій початок в Кіровоградській області і тече в південно- західному напрямку до Південного Бугу , лівою притокою якого і являється. Загальна довжина її складає 144 км. Річка протікає серед гранітних скель , правий берег значно підвищений . Свого часу вона була дуже повноводною і це сприяло розвитку городництва.
З природних корисних копалин є пісок , біла та червона глина та граніт . Граніт має промислове значення. Його використовують для будівництва доріг , оздоблення адміністративних будівель. В районі Чабанки знайдено поклади урану , але він ще не придатний для видобутку.
Заселення краю почалося ще в скіфську добу ( Vст. до н.е. – ІV ст.. до н.е.). Видатний стародавній грецький історик Геродот подорожуючи Північним Причорномор’ям залишив нам опис скіфських племен у своїй книзі «Історія життя скіфських племен». Саме він дає нам відомості про скіфів - орачів , що населяли місцевість навколо річки Мертвовід. На відміну від кочовиків вони вели осілий спосіб життя , займалися землеробством , але як і всі кочовики скіфи-орачі були язичниками поклонялися багатьом богам і вірили в потойбічне життя. Своїх померлих родичів вони не ховали в високих могилах ,а споруджували розкішний пліт і відправляли по річці у «потойбічний світ». Тому річка Мертвовід згадується Геродотом як «Священний путь» - шлях у потойбічне життя. Про стосунки греків –колоністів , що населяли Північне Причорномор’я з скіфами говорять відомості про торгівельні відносини з «похмурими людьми» або «скитами » , що жили біля річки Кріліпікрос ( Мертвовід ). Греки купували у них пшеницю , а продавали зброю , прикраси , вино , маслинову олію.
Маємо ще одну згадку про поселення саме на території села . Припадає вона на 375 р. до н. е. До нас дійшло сказання про битву між готами і слов’янами . Межа між слов’янами ( аличанами – галичанами ) і скіфами проходила саме по річці Мертвовід.
Перша письмова згадка про село з’явилась в 1817 році , коли серед бузьких козаків та солдат гарнізону м. Вознесенська відбулося повстання. У цьому повстанні брали участь козаки с. Кам’януватки , про що свідчать архівні документи того часу. На придушення цього виступу царизм послав уланську дивізію. Наслідки повстання були невтішні для козаків. За вироком військово-польового суду було страчено 64 козаки , серед них сім козаків з с. Камянуватки . Ті що залишилися в живих були виключені з козацького реєстру .і відданні панам. Наше село дісталося французу де Кар’єру і з цього часу воно почало називатися Декар’єрова.
Сім’я де Кар’єра жила в трьохповерховому будинку , який знаходився на пагорбі, нижче спортивної площадки старої школи. Недалеко було розташоване приміщення контори , яке після революції 1917 року було перетворено на місцеву школу. За наказом пана внизу в улоговині було зроблено штучне озеро , приблизно діаметром 100 метрів. Тут били джерела , живили озеро. Дно було всипане піском , по краю озера росла осока , очерет , іриси болотяні . Глибина озера була до двох метрів. На озері пани каталися на човнах. Та з часом воно замулилось ( десь 20-30 років тому ) .Залишилось тільки місце. Крім того пан наказав посадити гай , вище від озера . Він вражає своїм розмаїттям дерев , кущів. Тут можна знайти кілька різновидів бузку та дуже рідкісні , у наших місцях , рослини : дикий персик , хвощ кущовий , цебрину , бузок дрібнолистий , маслину. Буяє гай багатим різнотрав’ям : проліски голубі і білі ( барандуші ) , конвалія , барвінок , фіалка триколірна. Можна також тут знайти і валер’яновий корінь .
Галявина в гаю вкрита волошками. На іншій буяє ковила. Галявини гаю нагадують про дикий степ , що був до заселення краю.
За гаєм доглядали кріпаки . Алейки посипалися піском та обкладалися цеглою. Є в гаю грот , який також зробили кріпаки пана . Він був зроблений у вигляді напівхреста.
Всередині гроту кріпаки вирубали кам’яні лави , які в жарку погоду вкривали килимами і пан там відпочивав з своєю родиною та гостями: пили чай та вели розмови. На горі , над гротом було збудовано бесідку , яку обплів дикий виноград ( плющ) . Забираючись на дерева та кущі він створював дійсно райський куточок.
Спуск до гроту. На схилі спуску росте бузок і ребрина.
Після Жовтневої революції пан де Кар’єр залишив село і виїхав. З того часу стало воно називатися Кам’януватка . Жителі пояснюють цю назву таким чином : розташоване воно на скелях от і назва так з’явилась.
Приміщення контори пана де Кар’єра , колишня школа.
Складовою села є теперішній хутір Родимівка , що знаходиться з лівого берега річки , як йти через місток. Колись це теж було село , яке мало назву Баллман. Власником цього села був німець Баллман. Потім він продав його пану Кіліповському. Пан Кіліповський наказав кріпакам насадити сад , розбити над річкою левади , збудувати погреби , які існують до цього часу. Тут вирощували городину , яку возили на базар до м. Вознесенська. Далі за погребами , ближче до лісу прилягав хутір Семихатка .Назва пішла від кількості хат. Городи спадали до самої річки , тож давали хороші врожаї городини , яку тут вирощували для продажу. Низина славилася багатими сіножаттями , тож розводили і велику рогату худобу та овець. Майже в кожного господаря був виноградник. Занепав хутір років тридцять тому.
В самому селі Кам’януватка є куток який має свою власну назву . Знаходиться він вище від старого приміщення школи. За пана тут були цегельні , де робили будівельну цеглу . Тут були величезні місильні та випалювальні печі. Уже пізніше цей куточок почав забудовуватися і дістав назву від ім’я майстра – інженера Шайтера , який першим і поселився на цьому куточку села.
Якщо пройти через село на другий його кінець , то можна потрапити до великої балки , оточеної величними скелями. Це Чабанка , Назву свою отримала від того , що тут випасали великі отари овець . З ранньої весни і до пізньої осені чабани тут кочували з вівцями – було де пасти і поїти – річка поряд. Таким чином бачимо , що самі природні умови визначили господарську спеціалізацію села .
Правий берег Чабанки.
Розвиток освіти в селі.
Після Жовтневої революції пан де Кар’єр залишив село і виїхав . В селі залишилися будівлі , що належали пану . Приміщення контори використали під школу. В той час треба було долати не писемність населення , молодій державі потрібні були фахівці з освітою , тому використовувалися усі можливості для навчання населення.
Спочатку була чотирьохкласна школа. Навчали дітей грамоті , письма , читання і арифметиці. Після війни тут організували семирічку. В школі викладали математику , хімію , біологію, географію , українську мову та літературу та багато інших предметів. В школі були піддослідні ділянки на яких учні вирощували городину займалися селекціонуванням . Навіть деякі учениці ( ( Латенко Тамара , Лозінська Валя , Ковтун Марія ) , брали участь у сільгоспгосподарській виставці . За що були нагородженні медалями «ВДНГ». Розводили кролів . Чудовий був геологічний майданчик , де учні вели спостереження за погодою.
По різному згадують свою школу учні , вчителі. Але в їх словах відчувається теплота про ті роки тому . що то була їх молодість , дитинство – найкращі роки життя , хоча й були свої труднощі : бездоріжжя , холод.
Із спогадів Сіпович Галини Олександрівни , вчительки української мови та літератури у теперішній школі : « Далекі шкільні літа … Зігріті вони і сумом , і жалем , і ще чимось незабутнім , таким рідним.
Вже пройшло півстоліття , як переступила я перший раз поріг школи. Було це 1951 року. Всього шість років мені минуло – і мене до школи не взяли. Але так хотілось вчитись , та до того ж ще й дід купив портфеля. А в той час це була велика розкіш. Навчання в школі почалось , а я вдома . Вже й жовтень місяць . Не витримав батько моїх сліз та щоденного благання повести до школи. Взяв за руку – і гайда . Перебираю ногами , ледве поспіваю за батьком , який несе мій портфель , напханий книжками , бо для мене був заважкий. Прийшли. Батько поговорив з директором , щоб узяв мене поки що до школи. Хай походить ,мов , поки «оскома спаде». І почалось навчання. Вдома думали , що не надовго , а я вчилась гарно , то так і залишилась.
З теплом згадую свою першу вчительку Плішковську Клаву Лаврентіївну , таку добру , милу лагідну жінку. Зими тоді були люті , а в школі топили груби соломою , соняшничинням. В класі холодно , шибки у вікнах позамерзають. А вчителька нас поставить коло теплої грубки , так і веде урок. В другому класі вже навчала мене Дяченко Зоя Леонтіївна ( Підгрушня по чоловікові ).
Важкі то часи були. В класах та коридорі земляна долівка . За цілий день діти човганням своїм натруть пилу , що аж стовпом стоїть . Вчились у дві зміни , бо дітей багато переростків було . І вранці , і ввечері запалювали керосинові лампи . Отак в напівтемряві і здобували знання . Весною та восени таке бездоріжжя було , що мені , малій дитині , ніяк пройти по тій грязюці до школи . Носив батько на бербесях з нижньої на верхню вулицю. А там іду вже сама.
В люті зими , в завірюху , вже мама водила до школи і забирала назад . Великим платком напинальним закутає мене , що й світа не видно , то так і веде . Проте всі ходили до школи , ніхто не пропускав уроки.
Директорував тоді Гончаренко Олександр Михайлович. Жив він з сім’єю при школі.
Викладав українську мову і літературу. Ще до закінчення мною 7- річки виїхав у м. Вознесенськ . коли стала дорослою , доводилось частенько навідувати мені їх у Вознесенську. То так і знай , що це буде розпитувань про село , про людей.
За його ініціативою біля школи був закладений фруктовий сад , за яким доглядали учні. А ще учні старших класів вирощували городину. Чомусь запам’ятались здоровенні голови капусти , яку виростили дівчата ( Латенко Тамара , Лозінська Валя , Ковтун Марія ) , вони навіть брали участь у сіль господарській виставці . Нагородили їх тоді медалями «ВДНГ».
Був при школі також крільчатник . Кролів вирощували під керівництвом Топора Тимофія Дмитровича. А які пришкільні ділянки у нас були ! Догладжені . просапані , прополоті , влітку чергували за графіком. Взагалі тоді в школі виховувались діти працею , власним трудом .
В одному лише класі , де була настелена підлога , проводилось свято Нового року . Клас замалий , сходилось багато людей , всі не вміщались . Але таким те свято було казковим для нас , малечі . А особливо гостинці – цукерки «подушечки». Пізніше ялинку стали проводити в клубі. Приємно було отримати в подарунок іграшку з ялинки за хороше навчання.
Довелося мені навчатися у таких учителів , як Тютюнник Микола Павлович
( географія , німецька мова ), Топор Тимофій Дмитрович ( ботаніка , хімія , труд ) , Конденко Віктор Дмитрович ( математика , фізика ) , Яворська Марія Михайлівна ( російська мова та література ) , Онопрієнко Петро Григорович ( математика , фізкультура ) , Гончаренко Олександр Михайлович ( українська мова та література ) .
За час мого навчання в семирічці працювали ще такі вчителі : Марченко Тамара Федорівна , Єременко Ірина Федотівна , Іщук Тамара Петрівна , Ксенко Людмила Леонтіївна .
Вже багатьох з них нема , а в моїй пам’яті вони як живі , мої вчителі , порадники наставники .»
А ось спогади ще однієї учениці , яка закінчила Кам’януватьску школу ще 1972 році , нині проживає у своєму рідному селі.
« Пам’ятаю , коли прийшли до першого класу , нас малих першачків зустріла наша перша вчителька – Марченко Тамара Федорівна. Вона вчила нас не тільки читати і писати , а й любити школу , батьків , Батьківщину любити працю. Дуже запам’яталися наші шкільні грубки , які топила Поспіх Тамара Федорівна , а ми малі любили коло них грітися взимку .
В старших класах працювали на ділянках , фарбували парти , дуже любили працювати в саду. Цікавим і наповненим було життя у нас в школі , а поряд з нами завжди були мудрі і лагідні вчителі. Полюбляли ми уроки української мови та літератури , які вела Чабаненко ( Єременко ) Ірина Федотівна. Саме вона привила нам любов до рідної мови ,до свого народу.
Особливе слово хочеться сказати про директора школи Тютюнника Миколу Павловича . Він завжди знаходив для кожного з нас добре слово , мудру пораду. Хоча і був вимогливий та його уроки географії були цікавими , привабливими . Він дуже хотів , щоб ми виросли гідними людьми …»
Школа… скільки дітей стільки ж і долей , скільки вчителів стільки ж і різних поглядів на життя . Ось як згадує про свою роботу Чабаненко ( Єременко ) Ірина Федотівна : « У 1948 році закінчила семирічну школу в с. Миролюбівці . В цьому ж році вступила до Братського педагогічного училища на спеціальність вчителя початкових класів . Закінчивши у 1952 році училище , за направленням , поїхала до Снігурівського району в село Галаганівку на роботу , де пропрацювала два роки . Далі було навчання в Миколаївському державному інституті ім.. В.Г. Бєлінського . Де одержала спеціальність вчитель української мови та літератури і повернулася на рідну Братщину. Дома вже і потрапила в Кам’януватську . Там працювала до пенсії . Зустріла в школі чудовий колектив вчителів ( Підгрушня Зоя Леонтіївна , Марченко Тамара Федорівна , Черідніченко Олена Василівна , Слатвінська Зіна Петрівна ). Багато теплих слів хочу сказати в адресу директора школи Тютюнника Миколи Павловича . Це дійсно був вчитель з великої літери , майстер своєї справи. З такими людьми дуже легко працювати , відчуваєш дружню підтримку. Для кожного знаходив час допомогти , порадити , підтримати. Часто ми збиралися разом , і не тільки на педради чи оперативки , а й на свята . Микола Павлович піклувався про свій колектив , хотів щоб на роботі ми почували себе як дома…»
Ось такі вони спогади про школу. Тому не дивно , коли в 1987 році головою господарства став Олександр Іванович , то першу проблему яку він став вирішувати – було будівництво нової сучасної школи .
Дійсно за зручностями і сучасністю школа одержалась однією з кращих . Тут є великий спорт зал , хореографічний клас , обладнана за всіма правилами їдальня з кухнею , спальня для молодших класів , актова зала, спеціалізовані класи-кабінети. Фойє просторі і світлі , на кожному поверсі стіни вкриті художнім розписом. В школі нові , сучасні меблі .
Сучасна школа. Родинне свято проводить Вільмовська Н.І.
В новому спортзалі. Урок проводить Куценко О.М.
Велика Вітчизняна війна в житті села .
Велика Вітчизняна війна внесла свої корективи в мирне життя жителів села. Багато односельчан воювали на фронтах війни. Одні з них не повернулися , а декому пощастило більше - вони дійшли до лігва ворога і повернулися з перемогою.
Попик О.М. народився в 1919 році в селі Камянуватка . З 1939 по 1941 рр. проходив дійсну службу в Чернівецькій області , на Дністрі. Перед війною встиг побувати дома у відпустці. А коли повернувся в свою військову частину почалася війна. Довелося з боями відступати . Та не пощастило під час одного з боїв потрапив у полон з якого потім пощастило втекти. Пробирався тільки йому відомими стежками додому. А в 1944 році коли визволили село знову пішов у діючу армію бити ворога.
Воював у складі ІІІ-го Українського фронту кулеметником в 209 Гвардійському полку. Визволяв Румунію , Болгарію , Угорщину. Був поранений , лікувався в госпіталі. В кінці війни служив у військовій комендатурі. Перемогу зустрів в Угорщині , м. Вашвар.
Повернувся з війни додому в 1946 році. Нагороджений медаллю «За відвагу», орденом Вітчизняної війни ІІ ст.. Після повернення працював у рідному колгоспі ім.. 16-го партз’їзду.
Попик О.М. в Угорщині . Травень 1945 р. ( Перший зліва )
Кабашнюк Андрій Григорович народився в 1924 році. До війни працював в колгоспі на різних роботах. Коли почалася війна йому виповнилось сімнадцять років на фронт не взяли . Довелося пізнати життя за окупації . Збирали колоски терли на жорнах . Снопи пшениці які залишилися в полі зносили вручну , а те що не встигли спалили. Коли нарешті потрапив на фронт то довелося уже воювати в Молдавії. В одному з бою був поранений потрапив у госпіталь. Поранення було дуже серйозне : судини були перебиті , їх зв’язали , але кров до кінчиків пальців не поступала . З госпіталю був демобілізований з армії , повернувся додому. Життя продовжувалося тож доводилось відбудовувати господарство. Так і працював в рідному селі .
Нагороджений був Орденом Вітчизняної війни І-го та ІІ-го ступенів.
Кабашнюк А.Г. з бойовим другом після війни . Молдавія. Місця бойових дій.
( Другий зліва )
Довідка про поранення Кабашнюка А.Г. та комісування з армії. Видана майором м/41 Добриновим.
Довідка видана рядовому Кабашнюку А.Г. про те , що він дійсно знаходиться на дійсній службі
В 209 гвардійському полку. Довідка написана на німецькому документі.
Довідка про поранення видана Кабашнюку А.Г.
Ось такі долі односельчан. Своїми вчинками не зганьбили слави своїх предків , славних козаків.
Пройшов час уже їх не залишилося нікого в живих , але вдячні односельчани пам’ятають про їх мужність і хоробрість. Кожного року на День перемоги вшановують їх біля меморіального комплексу , що збудований в селі.
«Останні орли»: ветерани Великої Вітчизняної біля меморіального комплексу.
Берегині села та його традицій
Живе в с. Кам’януватка чудова майстриня Терещенко Лідія Миколаївна. З дитинства любить вишивати. Каже що любов до вишивання привила їй рідна старша сестра. Як вишила першу квітку так і закохалася в це ремесло. Звичайно часу було мало , діти маленькі , робота , господарство. Та дуже приємно було дарувати близьким та знайомим гарні речі зроблені своїми руками.
Народилася Лідія Миколаївна в с. Покутці Ярмолецького району Хмельницької області. Згодом батьки переїхали до Миколаївської області . Поселилися в с. Обухівка Братського району. Довгими зимовими вечорами разом з сестрою вишивала сорочки , рушнички , наволочки на подушки.
Працювала на току. І ось одного дня познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. Він в село приїхав до свого армійського товариша. Запала йому в серце маленька білява дівчина з блакитними очима. Тож і ходив пішки з Кам’януватки до Обухівки щоб побачити її та поговорити.( через поля кілометрів 20 ) . Згодом молодята побралися і поїхала Лідія Миколаївна до Кам’януватки. Виростила двох синів. Має онуків . Та любов до вишивання не проходить . Оживають на її подушечках і сорочечках волошки , маки , які придумує сама або позичає у подруг квіткові узори. Велика радість для Лідії Миколаївни онука Юленька , якій вона передає свої знання і уміння. Тож будуть продовжуватися народні традиції поки живуть такі майстрині.
Терещенко Л.М. з своїми виробами.
Лідія Миколаївна залюбки приймає у себе гостей. До неї завітав онук з друзями.
Наші предки з повагою відносились до флори рідного краю. Вона відігравала в їхньому житі важливу ритуально- обрядову роль. ЇЇ яскраві кольори знайшли своє відображення не тільки у легендах , казках , піснях , а й увіковічили себе на білому полотні. На сорочках , хустках , одязі , а особливо на рушниках.
Рушник це своєрідний оберіг , який увібрав у себе світоглядну уяву слов’янських народів. На ньому розквітає барвисто уся історія розвитку нашого народу: в що вірили , чому поклонялися , що шанували і чого дотримувались.
Рушник . Це найголовніший оберіг нашого народу. Говорили : «Хата без рушників , що родина без дітей». Його використовували на родинах , хрестинах , при одруженні та на похороні. Тож візерунки на рушнику були відповідні. Сам рушник був прямокутної форми, що символізував дорогу. Дорогу , що не має початку і кінця , дорогу людського життя… І розквітали на цій дорозі чудернацькі квіти , оживали чарівні птахи… Але головний візерунок – це «Дерево життя» , яке уособлювало у собі зв'язок поколінь , яке поєднувало у собі три виміри часу : той світ , земне життя і життя на небесах. Тому рослинні символи розташовувалися у відповідному порядку.
Низ – важкий , як міцне коріння – вишивали квадратами , які уособлювали у собі безкінечність людського буття. І обов’язково виконувалися чорними червоними кольорами – «агні», вогонь , тепло , а чорний то земля , грунт.
Або ж вишивали квітки барвінку , маку. Але поєднували тільки два кольори , що в гамі давали – життя.( це могли бути також жовтий і синій , або червоний і зелений , або червоний і синій ).
Далі вишивали «стовбур». Він мав бути наповнений , яскравий , «гілки» якого обов’язково були повернуті в середину , як символ міцної , дружньої родини. Тому на «стовбурі» вишивали маки , троянди, калину – Берегиню дому. Поряд волошки , барвінок – дітей , майбутнє роду. Дубові листочки , виноград – господар , продовжувач роду.
У горішньому ярусі «Дерева життя» , де «гілки» були легкі і прозорі – небесний світ. Розташовували птахів. Особливо голубів – янголів-охоронців , символ безсмертя. Жар-птиць , тобто павичів – символ багатого , безтурботного , щасливого життя. Дуже часто зустрічається на рушниках і півень. Він символізував щастя , охороняв від відьом. Крім того з ним пов’язано багато чудових легенд. Переказують , що він може показати захований скарб.
В цілому візерунок на рушнику утворює своєрідне коло – віночок. Усю світобудову , життя , космос.
Кожний рушник мав своє певне призначення тому і візерунки на ньому вишивали відповідно. На весільному – зображували голуби у парі. Виготовлявся такий рушник з тоненького ніжного полотна і вишивався яскравими , насиченими кольорами.
Були і оберегові рушники. Їх вішали над вікнами і дверима і зображували обов’язково червоного півня , який охороняв дім від нечистої сили.
Ось так розповідала своїй донці Зіночці Плескач Олександра Андріївна , навчаючи її премудростям вишивання. Народилася вона с. Кам’януватка , 15.04.1912 року в сім’ї селянина. Навчилася вишивати з малечку. Довгими зимовими вечорами при каганцю вертіла голкою створюючи візерунки на рушниках. Готувала собі придане. Працювала дояркою в колгоспі , але в вечері поринала в чудовий світ маків , калини та барвінку. Відпочивала душею і життя уже не здавалося таким тяжким. Але сталася подія , яка залишила кривавий слід у серці Олександри. Звістку про війну сприйняла стривожено , як то буде , що буде з маленькою Зіночкою , Люсею.
Чоловік пішов на фронт , а вона залишилася в селі . цілий день у полі : треба було швидко зібрати з поля урожай , що залишився . Косили косами , серпами. Снопи зносили в ручну. Молотили ціпами , а зерно мололи на кам’яних зернотерках. Коли до села прийшли німці , світ наче весь якось почорнів. Не можна було ходити вулицями села , треба було працювати , працювати… А що вони могли вдіяти ?.. у кожної на руках залишилися маленькі діти. Люсю мазала і сажею , і натирала бузиною , щоб на дай Господь забрали її до Німеччини. Цілий день у полі. В голові думки : чим нагодувати сьогодні дівчаток. Не можна було і зернини взяти , якщо впіймають – розстріл. Але вона ховалася за снопом , наповнювала торбинку зерном , ховала під одяг і йшла додому з завмираючим серцем , що не випала бо тоді пропала . А як же донечки без неї?.. Приходили додому і від серця відлягало , коли за піччю знаходила своїх дівчаток живими. Швидко закривала усі вікна , щоб ніде ні шпариночки . Діставала свій скарб , перетирала зерно на крупку і варила сяку-таку кашку. З’їдали все відразу і вимивали казан , щоб нічого не лишалося , бо як знайдуть скарають. Перепічки які випікала , ховали під стріху , щоб теж не знайшли. А ввечері рятувало від тривог і сумних думок вишивання. Війна ж обов’язково скінчиться , думала Олександра, тож рушники пригодяться . Вже чималі сувої лежали в скрині. Та одного дня до села заїхали відступаючі частини німецьких військ. Пішли попід хати : їм треба був провіант. Господарювали по господі як у себе дома. Знайшли і скриню з рушниками. Довго сміялися не розуміючи призначення цих речей , а потім знайшли їм застосування. Вимивши своїх коней почали їх витирати Олександриними рушниками . Рвали їх нещадно на шматки кидали у багнюку і реготали з своєї винахідливості. А поряд стояла Олександра , з очей якої рясно капали сльози.
Вона дивилась як руді німці рвали творіння її рук , ніби виривали з її грудей серце і душу. Вони поїхали , а в грязюці залишились святі рушники , які вселяли надію , що жах війни скоро скінчиться. Можливо вони і виконали свою захисну функцію : постраждали рушники , а не Олександра з доньками. Адже німці могли забрати як трофей Люсю …Після того випадку довго не могла тримати голки в руках . Та маленька Зіночка все цікавилась : мамо як то можна такі квітки на полотні «насадити»; розглядаючи уцілілий рушник.
Ось так маленька донька повернула Олександрі бажання зберегти і передати уміння творити на полотні чарівні візерунки.
Війна скінчилась . Олександра Андріївна пішла працювати в колгосп знову дояркою. А вечорами вчила доньку вишивати розповідаючи цікаві легенди та значення кожного візерунка , який наносила на полотно.
Честь і хвала таким майстриням. Вони дійсно є Берегинями нашого роду. Приємно , що вони змогли не тільки зберегти традиції , але й передали їх своїм дітям та онукам.
Використана література :
1.А.Ф. Онопрієнко «Неначе писанка село» , газета «Перемога»,
№ 85 , 1992р.
2.Спогади Попик Г.О. , жительки села Кам’януватка.
3. Спогади Чабаненко І.Ф. , жительки села Кам’януватка.
4.Спогади Підгрушньої Л.Л. , жительки села Кам’януватка.
5.Спогади Паладій З.А., жительки села Кам’януватка.
6.Спогади Кабашнюка А.Г. , жителя села Кам’януватка, записані в 1988 р.
7. Розповідь Терещенко Л.М., жительки села Кам’януватка.
| 