MaksymShevchenko11

== ФормуванняЗародження та формування демократії в Римській республіці в V – IIIст. до н. е. ==

Офіцери ділилися на вищих і нижчих. Нижчі офіцери були, за вказівкою [[СервіяСервій ТулліяТуллій]], командирами центурій. Вони висувалися на цю посаду з простих легіонерів і, як правило, не досягали більш високих посад. Вище офіцерство становили військові трибуни, легати, квестори і начальники кінноти. Військові трибуни належали до сенатського або вершницького стану і зазвичай починали цією службою свою політичну кар'єру. У кожному легіоні було по шість трибунів. Легати, безпосередні помічники головнокомандувача, призначалися сенатом і самі були сенаторами. Вони командували легіонами або їх зєднаннями.Військовозобов'язаними вважалися громадяни у віці від 17 до 60 років які задовольняли вимоги майнового цензу. Звільнялися від військової повинності піхотинці, які прослужили не менше 16-20 років (учасники - 16-20 походів), і вершники, які прослужили не менше 10 років.

Важливо, однак, мати на увазі, що залишки родового ладу не могли бути ліквідовані відразу повністю й беззастережно. Тому ці реформи, які приписують Сервію Туллію, на думку істориків, не можна вважати одиничним актом, який водночас призвів до зміни соціально-політичного устрою римського суспільства. Ці зміни є результатом тривалих процесів, що відбувалися впродовж кількох століть. Органи родового устрою поступово модифікуються і стають органами державної влади; царська влада занепадає, і в [[Римі]] встановлюється республіка. Отже, організація влади, заснована на родовому ладі, продовжувала ще деякий час існувати поряд з організацією, заснованою на територіальному і майновому принципах. Ще майже понад 200 років тривала боротьба з первіснообщинними пережитками, а плебеї не припиняли домагатися рівних з патриціями прав. Але було очевидним, що військова демократія як форма організації влади в період існування і розкладу родоплемінного устрою зжила себе безповоротно. Свідченням завзятої боротьби між старою і новою владою, старими і новими відносинами є збереження ще деякий час після реформ [[СервіяСервій ТулліяТуллій]] царської влади (рекса). Останнім римським царем вважають Тарквінія Гордого, який правив Римом після смерті [[СервіяСервій ТулліяТуллій]] ще близько 25 років. Історична традиція змальовує його дуже самовпевненим і жорстоким, що викликало загальну неприязнь до нього. Безчинства і свавілля Тарквінія стали приводом до загального повстання (приблизно в 510-507 рр. до н.е.). Тарквіній і вся його родина були вигнані з Риму і повернулися до Етрусії, звідки й походили родом. Так закінчується у Римі царський період. Коли в Римі ліквідували царський період то в державі було встановлено республіканське правління. Але для республіканського правління в Римі в ті часи поставала необхідність до складення певних норм за яими б контролювати життя в країні та боротьбу партій в сенаті було б легше і дана б кодифікація цих норм була б основою для життя римського суспільства. Так і зявилася в V столітті до н. е. знаменита кодифікація законів у дванадцяти таблицях. [[Закони]] були прийняті Народними зборами в два етапи. Першим етапом в 451 році до н. е. було прийнято 10 таблиць, а в наступному — 450 р. до н. е. — ще дві. Ціллю даного закону було послабити протистояння патриціїв і плебеїв за допомогою імплементації у традиційний аграрний порядок рівного для всіх приватного і кримінального права. Найбільш значимий факт — введеня грошей (ais) у поширеній в той час формі — мідних монет, які зважувались і відповідно до ваги мали свій номінал.Варто зазначити, що теперішній текст «Законів» все ж є реконструкцією заснованою на звичаєвій організації тогочасного суспільства. Проте він є основою (і першою писемною згадкою, що не дійшла до наших днів), на яку посилались правові діячі Стародавньго Риму, розвиваючи і доповнюючи юридичну думку в подальшому. Причини ж їхньої появи були такими: до середини V ст. до н. е. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів (відомо, що плебс у порівнянні з громадяними Риму мав обмежені права). У 451 р., як передає традиція, під тиском плебса була вибрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видатних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, ні народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційна робота не була закінчена, і на другий рік була вибрана друга комісія, що також складалася з десяти чоловік, але п'ять з них вже були плебеями. Другі децемвіри представлені традицією узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Риму. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіра [[Аппія Клавдія]] незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. до н. е. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир.

Молода Римська держава міцніла і розвивалася. Водночас їй доводилося вести напружену боротьбу з сусідами, які з усіх боків натискали на неї, але сміливими діями і вдалою зовнішньою політикою вона переможно виходила зі складних ситуацій, розширюючи свою територію, приумножуючи населення за рахунок приєднання сусідніх общин. Зокрема, на півночі [[Рим]] довго воював з етрусками, на сході та півдні з іншими латинськими племенами (сабінянами, еквами, вольсками, герніками та ін.). Ніхто з цих племен не мав наміру добровільно поступатися своєю владою Риму. Молода [[Римська республіка]] тільки почала зміцнюватись, як несподівано на початку IV ст. до н.е. Рим (і вся Італія загалом) зазнає жорстокого нашестя галлів (кельтів), котрі прийшли із-за Альп. Римське військо потерпіло жорстоку поразку. Рим спустошено, спалено. Але галли не змогли взяти Капітолій, який облягали впродовж семи місяців і який було врятовано, за легендою, під час нічного штурму криком священних гусей. Врешті з'явилося римське військо із Вей, розбило галлів і вигнало їх з Риму.

Нові загострення відбуваються і всередині держави. Час від часу вибухають конфлікти між плебеями і патриціями. [[Плебеї]] продовжують домагатися рівноправ'я. Вони і далі не могли обіймати посади консулів, не могли бути сенаторами, їм не дозволяли брати шлюб з патриціями, закони встановлювали боргове рабство і навіть смертну кару за несплачені борги, [[патриції]] володіли кращими землями та ін. [[Плебеї]] чинили тиск на патриціїв, вимагаючи нових, справедливих законів і порядків. У 494 р. до н.е., наприклад, на знак протесту покинули Рим, маючи намір заснувати окреме плебейське місто. Оскільки саме плебеї становили більшість римського війська, контролювали торгівлю і інше, то це надто сполошило римський сенат і патриціїв. Патриціям, щоб повернути плебеїв, довелося піти на поступки. Отже, плебеї здобули право обирати на своїх зборах у трибах двох народних (плебейських) трибунів – своїх уповноважених (потім їх стало 10). Вони захищали інтереси плебеїв, забороняли рішення державних органів і урядовців (крім Народних зборів), якщо ці рішення були несправедливі стосовно плебеїв. У подальшому трибуни домоглися права брати активну участь в управлінні справами всього римського суспільства.

Другою великою перемогою плебеїв було прийняття в 450 р. до н.е. збірки перших писаних законів – [[Закони XIIДванадцяти таблиць]]. [[Плебеї]] домоглися ще інших успіхів. У 445 р. до н.е. на пропозицію трибуна Канулея прийнято закон про легалізацію шлюбів між патриціями і плебеями. У 367 р. до н.е. трибуни [[Гай Ліциній]] і [[Луцій Секстій]] провели ще три дуже важливі закони, а саме:

У внутрішньому устрої Риму в період V – I століття до н. е. були проведені лише другорядні зміни, що абсолютно не зачіпали істотних і важливих для змін недоліків держави. До вищих посад як і раніше мали доступ лише люди одного темного кола, і зміна консулів не вносила нічого істотно нового в державні справи. Вищі посади займали лише ті, хто посилено підлабузнювався перед виборцями, і республіканська влада все більш і більше втрачала те високе значення, яке належало їй раніше. Як зазначає [[Теодор МомзенМоммзен]] що у Римі до цього часу визначилися і змагалися дві політичні партії: партія оптиматів, яка наполягала, що в державі вирішальне значення повинні мати люди, кращі і по своєму знатному походженню, і по своєму економічному стану, і партія популярів, яка вимагала, щоб головний вплив був визнаний за більшою кількісно частиною громадян. У політичному відношенні обидві ці партії були рівно нікчемні, ні та, ні інша не мали керівника, здатного охопити всі питання державного життя, з'ясувати головні проблеми держави і відшукати засоби до їх вирішення і, тоді, як держава, явно йшла до повного занепаду, ніхто не розумів, що небезпекою загрожують не недоліки політичної конституції, а соціальні і економічні умови.