Високе (Вапнярська селищна громада): відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Віка19 (обговорення | внесок) |
Віка19 (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
||
Рядок 37:
'''Висо́ке''' — [[село]] в [[Україна|Україні]], в [[Томашпільський район|Томашпільському районі]] [[Вінницька область|Вінницької області]]. Населення становить 806 осіб.
Історія села Високе Томашпільського району Вінницької області
(Укладач Мотрук С.Б.-вчитель історії Височанської ЗОШ 1-3 ступенів)
ВИСОКЕ - село Томашпільського району Вінницької області (Додаток №1)
Село Високе розташоване на відстані 20 км. від районного центру смт.Томашпіль. За матеріалами економічної оцінки земель, проведеної в 1988 році, територія, на якій розташований населений пункт, відноситься до шостого земельнооціночного району.
Село є адміністративно-територіальним центром Височанської сільської ради, за даними якої, чисельність населення в ньому складає 809 осіб. В населеному пункті знаходиться 380 садиби, 350 в яких проживають.
Площа населеного пункту згідно до проекту складає 169,1 га. Основною структурно-планувальною одиницею населеного пункту є квартали з одноповерховою забудовою садибного типу. За функціональним призначенням територія с.Високе поділяється на сельбищну та виробничу. На сельбищній території розміщений громадський центр села.Село електрофіковане, з 2006 року газифіковано, теплопостачання та каналізація відсутні.
Планово-картографічною основою населеного пунтку Високе є план в масштабі 1:10000, складений в 1990 році Вінницьким філіалом інституту землеустрою, під час проведення робіт по коректуванню планових матеріалів зьомок минулих років по КСП „Перемога" с.Високе.
Рельєф с.Високе, в основному, досить спокійний, лише в південній частині села балка врізається в земельний масив, майже до центру села. До балки тяжіють схили значної крутизни (5-10°) із середньо та сильнозмитими грунтами. Схили незначної крутизни (2-5°) мають в основному, південну експозицію, протяжність їх не перевищує 300-350 м.
Село розташоване більшою частиною на рівнині. Центральна дорога, яка з'єднує два райони -Томашпільський та Крижопільський, ділить село на дві частини: одна (з північного сходу) розташована на рівнині, друга, менша, лежить на ярах. Води річної не має, проте на території села є три невеличкі за площею ставки. Село розташоване на вододіллі р.Дністер та Південний Буг.
Положення села, яке лежить на межі Томашпільського, Крижопільського та Тульчинського районів досить вигідне та багате на зони відпочинку, які розташовані на великій площі лісів Томашпільського та Радянського лісництва, садів. Відсутність болотистих територій, відкрита висока місцевість робить повітря чистим.
В структурі зайнятості з 600 чол. дорослого населення розподілено в основному так: біля 200 чол. в сільському господарстві, біля 40 чол. - в соціальній сфері, біля 120 чол. - робітники, різноробочі, залізничники, до 50 чол. - непрацюючих, 280 - пенсіонерів.
В селі одна середня загальоосвітня школа на 190 учнів, в якій навчається 113 учнів 1-11 класів, працює 17 вчителів та 10 працівників обслуговуючого персоналу, дитячий садок „Сонечко", в якому виховується 35 дітей віком від 3-х до 6-й років, фельшерсько-акушерський пункт, сільська бібліотека, сільський клуб також є 3 магазини, мінцех, асфальтовий завод, тренажерний зал, міні-стадіон. З 2005 року у селі відкрили церкву св.Онуфрія.
Село Високе отримало таку назву в 1964 році, як одне з найвищих сіл Поділля. Причиною заміни назви стала однакова с.Крижопіль та районного центру селища Крижопіль. До 1964 року село носило назву Крижопіль. Одна легенда виводить назву від словосполуки „кряж" -підвищення , (вододіл басейнів рік Південний Буг та Дністра) та „опіль", „піль" - поле (за версією кандидата історичних наук, доцента кафедри слов'янських народів ВДП1 Ю.А. Зінько -посібник „Наш край", Вінниці 1997 рік (або „опіль" вільне) за версією, переказами односельчан). Друга - пов'язує виникнення цієї назви від кам'яного хреста, який стояв біля великої чумацької дороги (книга „Приходьі и церкви Подольской епархии", трудьі Подольского, епархиального историко-статистического комитета, вьіпуск 9 - Каменец - Подольский 1901 г.) Як одна так і інша легенди мають під собою грунт.
Перша версія - безпечне географічне розташування, а друга - ономастика (погходження власних назв) місцевості, окремих територій та великий камінь на межі земель с.Високе та Вербова, в якому за версією дослідників епархиального історико - статистичного комітету, стояв кам'яний хрест. Цей хрест стояв ще навіть на початку XX ст., про який говорили прадіди
ітеперішніх односельців (Мотрука Пилипа Самійловича, Кушніра анатолія Андрійовича, Недбалюк Федори Романівни, тощо).
Територія села, як і навколишніх сіл в межах Томашпільського , Крижопільського, Тульчинського районів, на жаль, мало, або зовсім не досліджена археологами. Проте знахідки необпалених бомбовидних горщиків та ребристі миски прикрашені наколами та гребінцевим штампом, свідчать про заселення територій села в період Трипільської культури (4-2 тисяч.до н.е.) вказані керамічні вироби знаходяться в історичному кабінеті місцевої школи). Окремі знахідки римських монет (жителі Горохольський Володимир Миколайович, Ременяк Василь Степанович), спеціально виготовлені культові предмети з каменю (маленька статуетка жінки, в якої в руках колосся пшениці,- Мотрук С.Б. підтвержують, можливості найдавніших слідів життєдіяльності людини на території села.
Поява села Крижопіль припадає, очевидно, на XVI ст. в період інтенсивного соляного шляху, торгівлі сукном, перегоном стад худоби, часів чумацького промислу, появи великої кількості міст, містечок крупних сіл на Поділлі, торгівлі в них на ярмарках і базарах та постійних набігів татар (Кучманський шлях). Як відомо, на обраних місцях перепочинку чумаки копали гри криниці, а у випадку смерті, вбивства чумаки, ставили хрест.
Три кринички, які були викопані скоріше в ті часи на „Циголяні", а місцевість дістала назву „Трояни" та вже згаданий великий кам'яний хрест - місце великої кровопролитної битви, або дороговказу, очевидно. Стало початком появи перших будинків - слобід, а невдовзі і села.
Друга версія, що теж підтвержується прізвищами Коваль, Ратушняк, Яланський, Недбалюк, Грама, і т.д., повідомляє про те, що поселення виникло з колишніх втікачів з числа селян. Які втікали в малозаселені райони південних земель Брацлавщини в XVI ст. („Використання краєзнавчого матеріалу в курсі історії СрСр" автори Шульга І., Заєць 1.1, і т.д. м.Вінниця -1983 р.)Можливо навіть з сіл Тиманівки, Княже) сучасне Радянське Крижопільського району , де панщина на Брацлавщині становила 2-4 дні і селяни платили державні податки, густозаселепа територія таких сіл (посібник „Наш край " автори-викладачі ВЛПІ,м.Вінниця-1997 р.) припускає заселення і територій нашого села.
Як і по всій Брацлавщині в Крижополі, крім землеробства, розвивались такі промисли, як бортництво, рибальство, тваринництво, значного розвитку набувають ремесла: ткацтво, ковальство, столярна справа, соломо-лозоплетіння, боднарство, кушнірство.
Із історичних відомостей, фактів та документів, які б розповідали про період ХУІ-ХУІІ ст., на жаль, в Держархіві м.Вінниці не збереглось, відсутні вони й у переказах старожилів села. Проте і> кінці села ( по дорозі до Крижопільського району) до початку 90-х років XX ст. буж' розташоване кладовище (до 1 га. на кам'яних хрестах записані роки народження та смерті в XVII ст. В кінці ХУІ-ХУІІ ст. с.Крижопіль насичене різноманітними подіями, пов'язаними ч розбудовою та становленням. Саме в цей період вже польським магнатам стало вигідно широко заводити великі фільварки.
У селі землями володіла церква, а також шляхтич, князь Андрій Св'ятополк-Четвертинський. який пізніше, в 1740 році, презентував свої землі Яну Шубовичу, останній і став настоятелем с.Крижопіль.
Маєток Я.Шубовича поєднував чинші, де було властиве ведення панщини. Саме в цей період він, як і всі поміщики Поділля, відбирав селянські землі під фільваркову ріллю, збільшував панщину, що в свою чергу вело до розорення селянських господарст. Таким було саме господарство поміщика, яке невдовзі, до середини XVIII ст, вже відоме як „фільварок Кароліно" (дослівно). На сьогодні, на жаль, будинків, приміщень та інвентаря з територій фільварку не збереглось, проте відомі місця, де була маслобійня, цегельня, ткацький, кушнірський цехи, розвивалось столярне та ковальне ремесло (додаток №2)
Церковні землі розкидані були по всій території села, поміж поміщицьких селянської общини, лісів,кордонів Вербови, Шарапанівки (додаток №3) загальна кількість їх станом на 1820 рік становила 62 десятини (на ці землі є дозвіл князя Четвертинського від 1819 р.) З них під обістя -2 десят., ріллі - 42 десят., сінокос - 17 десят. Коли саме закладено церкву невідомо, проте в документах (книга „Приходьі и церкви Подольской епархии", випуск 9 Камянець-Подільськин
1901 р.) є свідчення про те, що в 1740 р. помер священник Григорій Базилевич і в той час була вже церква. Саме вона в середині XVIII ст. була переобладнанна на храм в ім'я преподобного Онуфрія. В 1847 році храм був піднесений на кам'яний фундамент, добудований притвор та навколо садиби обмуровано мур для збереження нижньої частини храма від зсуву та вологи. В 1884 році храм знову був капітально реставрований, а всі споруди з усіма добудовами до них, були побудовані на кошти поміщика Ярошинського в 1888 році.Храм був чи не найкращим в окрузі, трьохкупольний в центрі села, (тепер це територія школи), на зразок старовинної Миколаївської церкви, побудований в 1746 році в м.Вінниці - фотоальбом Вінниччина видавництво фірма „Чорлі" м.Київ 1998 р.ст.58).Збереглась одна невеличка фотографія від 11 березня 1935 року, яку дав вчителю історії Мотруку С.Б. колишній вчитель німецької мови та початкових класів Шпикуляк Микола Григорович.
Крім чудово збудованої церкви відома всім була ще й дзвіниця з чотирма куполами та десятьма різними за розмірами дзвонами та найбільшим дзвоном (не менше 60 пудів (більш 1 т.) на чотирьох стовпах. Старожили розповідали (Недбалюк Федора Романівна, Мотрук Пилип Самійлович), що, коли дзвонили дзвони, то найбільшого було чути в М'ясківку (Городківку). На великі свята (Пасху, Різдво Христове) дозволяв дяк всім бажаючим прихожанам дзвонити.
Вся прислуга проживала на території церкви (додаток №4).
Найкращу пам'ять про себе в приході залишив священник Яків Дверницький (роки життя 1841-1884), за свідченням документів він для селян був батьком, а вони йому дітьми, для яких він був і радником, і захисником від поміщика Ярошинського та його прислужників, які ображали людей, забирали землю, пасовиська, переселяли без згоди до інших своїх сіл (найбільше до Тиманівки (обласний держархів Д-726 Додаток №5).
Справжню революцію в житті та економіці населення села, як і всього Поділля, зробило будівництво залізниці Балта - Одеса та побудована в 1866 році гілка залізниці до Волочинська, яка з'єднала Поділля з залізничною сіткою Західної Європи. Як під час будівництва залізниці, так і для її обслуговування в пізніші роки, окремі жителі села працювали на залізниці. Цей фактор-робота, зручні шляхи пересування і торгівлі, напевно, відіграли чи не головну роль у збільшенні кількості жителів села, розширення його територій. Якщо в селі Крижопіль за даними „Географічного словника" Польша т.4 1883 р. дорослих мешканців було 710 чоловік та 123 будинки, тоза тими же даними „Приходьі и церкви Подольской епархии"-1901 року жителів православних числиться 674 чоловіки та 708 жінок, в 1920 р.- 1788 чол.(облдержархів Р №3419 №1№7), в 1921 -366 дворів (облдержархів Р №2625 №3 №18).
Будівництво залізниці, промисловий переворот і можливість вільно розвивати селянам своє господарство стало поштовхом до збільшення не тільки населення, але й кількості дворів, саме в цей період, з другої половини XIX ст., розбудувується так звана „Причіпилівка, а історія забудови за переказами Франківської Варвари Йосипівни, 1905 роеку народження (зібрала учениця 7 класу Ременяк Валентина в 1999 р.) така: на місці, де зараз так звана „Причіпилівка", було поле. Коли молодь одружувалась, їй потрібно було мати постійне місце проживання. Тому громада виділяла їй частину землі, де вони потім будували свої будинки. Новостоєні вулиці ніби причепились з часом до села. Тому ця місцевість одержала таку назву.
Цікавою є назва вулиці - мікрорайону села під назвою „Туркова".
На основі свідчень Прилипко Галини Андріївни, 1937 року народження, зібрав учень 7 класу Грабчак Федір.
Це було ще за часів Кримської війни 1853 -1855 рр.Молодий, красивий солдат-ополченець Кушнір закохався в юну туркиню.
Кохання було палким, тому не залишив козак свою єдину і кохану, а привіз її в село. Але батьківщина її чоловіка була для туркині чужою, з неї насміхалися,цькували, прозиваючи „туркою".
Давно це було. Але й до цього часу вулицю, де живуть Кушнірі, (а той козак був їх прапрадідом) називають Турковою.
В кінці ліл ст. встановлюється оагато назв кутків села від самих жителів, їх великого дружнього роду, або справного і вмілого ведення господарства тощо. Такими є на сьогодні назви „Долина Кучер", „Кокошкова гора", „Сивакова гора", „Бомбелова гора".
Селянська реі форма 1861 року, наступне реформування та боротьба селян Поділля за землю залишило також слід в історії села.
В середині XIX ст. набувають загострення взаємовідносини чинщовиків (селян - орендарів) та землевласників (поміщиків), де останні постійно збільшували чинщову плату, дробили наділи. Священник Дверницький і очолив захист селян. „... никогда он не шел на „панскую ласку" во всякое время готов бьш дать отпор как помещику, так служащим, обижавшим часто народ". Книга „Приходьі и церкви Подольской епархии" 1901 год.(Додаток №6)
Виступ чинщовиків примусив царський уряд провести і чинщову реформу („Положення..." від 1886 року 9 червня). Селянам, що мали письмове підтвердження на чинщові надавали право викупу землі. Серед таких були в селі селяни: Микита Андрійович Пастух, Захар Іванович Недбайлюк, Григорій Якович Лобода, Макар Федорович Запернюк, Яким Миколайович Юрчук, Яків Романович Дудик, Грицик і Архип Савчуки, Уманський Михайло (згідно геометричних планів „Облдержархів Д-117-27" (Додаток №7). Мирові наділи мають відповідні номера №1624-1630, відсутні 1628, можливо, далеко не всі чинщові наділи, здані селянам поміщиком Ярошинським. Тих селян, що письмових документів не зберегли, або їм їх не дали, мали залишити орендовані землі протягом 5 років. В результаті в досить скрутне становище попала значна частина населення. Збідніння примушувало селян залишати своє злиденне господарство і поповнювати ряди сільськогосподарських і промислових робітників, або давати згоду на кабальні умови оренди.
Перед революцією 1917 року поміщику Ярошинському належало 930 дес. землі, 470 десятин належало селянам, які повністю володіли нею, або орендували за половину врожаю, тритину чи відробітки 40 селянських дворів були безземельними, вимушені були батракувати в поміщика, служити в економії,займатись ремеслом.
У фільварку поміщика було 30 пар коней, 20 пар волів та сівалка. У батюшки було 2 пари коней і сівалка. У заможних селян було в цей період до 25 пар коней.
Із сільськогосподарських культур вирощували: жито, кукурудзу, пшеницю, овес, ячмінь, цукрові буряки, чечевицю, соняшник,коноплю, квасолю („облдержархів Р-3419").(Додаток № 8).
Промислових підприємств не було.
З розвитком індустріалізації на Поділлі з'являються нові заводи по переробці цукрової сировини. Цукроваріння стало твердинею кріпосницької промисловості. Поміщик Ярошинський, більш заможні селяни, яким стало вигідно вирощувати цукровий буряк, кіньми та волами вивозили його на станцію Княжево, а звідти залізницею на Капустянський цукровий завод. На початку XX ст. цукровим буряком засівали до 20 десятин землі.
В маєтку з'являється маслобійня та примітивне борошномельне устаткування.
Побут населення різнився. Житлові приміщення в селі можна поділити на три категорії: житлові кам'яні приміщення поміщика, житло двох - , трьох- чотирьох квартир, які будувв пан для працівників, які обслуговували його виробництво, житло бідняків.
Маєток поміщика Ярошинського знаходився на Короляні, будинки, які він будував - один двоквартирний на Троянах, два чотирьох квартирних тут , де зараз проживають сім'ї Маринчака Івана та Новоженюка Івана, один трьох кімнатний на Короляні.
Житло бідняків - це традиційна хата з солом'яною стріхою особливістю селянського життя був роспис стін всередині і ззовні, різблення по дереву. Основною їжею для селянина були чорний хліб, картопля і пшоняна каша. Посудом були, в основному, глиняні макітри, глечики, миски. Одяг був виготовлений із домотканного полотна. Чоловіки носили сорочки (чумачки) та шаровари; жінки - блузи-вишиванки, спідниці та запаски. Верхнім одягом і для чоловіків, і для жінок слугували білі свитки, кожухи або опанчі. Взували взимку чоботи та валянки, влітку -постоли.
відкрита вона була не пізніше 1884 року. З 26 травня 1889 року вона переведена з церковно¬парафіяльної у Крижопільське однокласне початкове народне училище Міністерства Народної освіти (Памятна книжка Київського учбового округу на 1903 р.1 частина Київ 1903 р. ст80)
За звітом на утримання училища відпускалось від казни 226 руб. та 462 руб від общин. Учнів було - 51 хлопчиків та 3 дівчинки.
Учитель Матей Прохорович Дзіяковський - народний вчитель з 8 квітня 1869 року, працює в училищі з 1 вересня 1893 року. Заробітня плата 335 руб.
Законоучитель священник Калинник Нестор Рудич в службі та посаді з 23 січня 1898 року. (Зарплата 100 руб.). При училищі є 2320 кв. саж. землі під садом і городом. Співу навчає вчитель. Військова гімнастика не викладається.
К.Н.Рудич працював одночасно й у Вапнярському двокласному сільському залізничному училищі законоучителем.
У 1898 році в селі була відкрита церковна школа грамоти для дівчаток.
Період історії села під час Першої світової та Громадянської воєн на сьогодні вивчений недостатньо. Відомо лише, що власного лікаря, вчителя, агронома та людей, які б мали спеціальну освіту станом на 1917-1920 рр. не було.(,,Облдержархів" Р-3419). Тому, як правило населення за медичною допомогою зверталось до бабок-знахарок. У селі лікувались травами , примочками, настоями, а в крайніх випадках звертались до волосного лікаря Княжівської, Тиманівської волостей (з кінця XIX - поч.ХХ ст.).
Смертність населення була висока особливо вмирали діти до 1 року.
В роки Першої Світової війни з мирних жителів села на воєну кампанію царизм мобілізував більше 2-х десятків чоловік.
Олекій Антонович Миронюк навіть потрапив у полон, де перебував біля 5 років, вивчив німецьку мову. Воювали Коваль Платон Дмитрович, Михайлик Андрій та інші.
Маловідомою залишається історія села в період Української революції. В умовах безкомпромісної боротьби між силами царизму, радянської Росії, інтервентів та представників української держави центром всіх подій залишалась Україна; важливим плацдармом в якій було Поділля. Свідченням останнього є доповідь Ольгопільської організації Комуністичної партії (більшовиків) України про організацію опору більшовиків і наступу військових загонів Тутюнника-Павленка в напрямку Крижопшь-Вапнярка. Більшовики розповідають про те, що був загублений важливий секретний документ - план „Реляція". В цій розповіді йде мова про те, що в районі с.Крижопіль армія Тютюнника із загоном поруччика Марчука була розбита Г.Котовським , командуючим II Бесарабського полку. Армія Тютюнника-Павленка мала прапор жовто-блакитний і чорний, на останньому було написано:,.Україна або смерть" (Додаток №9).
Учасником боротьби з інтервентами, білогвардійцями на боці більшовиків був житель нашого села Микола Захарович Ковальчук (фото на додатку №10), який після встановлення Радянської влади на селі працював головою ревізійної комісії. Позапартійний. В Червоній армії був три роки, в керівництві села з 1922 року. Цим боротьба за утворення Української держави з більшовиками не завершується. Протягом майже всього 1920 року та початку 1921 року в лісах поблизу села дислокувались загони повстанців. Саме вони і вбили комісара більшовиків, який разом із солдатамизаготовляв ліс на матеріал та для паротягів. Другий Бесарабський полк в 1921 році остаточно встановив в с.Крижопіль Радянську владу. На основі архівних документів (облдержархів Р-3419) (додаток №11) можна вважати, що на території села в 1919-1924 рр. діяв революційний комітет, головою якого був О.Білик, секретарем - А.Сторчак. На кожному з документів з головою Ямпільського уїзду волосного Крижопільського ревкому стоїть печатка сільського старости. З листування зрозуміло, що 1919-1920 рр.революційний комітет займався обліком територіального майна, земель, вів серйозну господарчу діяльність, дбав про вчасний обробіток посівів і збереження сільськогосподарських культур. Зміна влади в селі, як і у волості, по всьому Поділлі восени 1919 року заважала весняно-польовим роботам. А тому засіяно було у 1920 році лише до 38 десятин землі, тобто 1/6 всієї площі. В 1920-1921 рр. згідно відомості по Княжівській волості в с.Крижопіль вже були засіяні всі землі . З них: пшениці - 10 десятин, (1920 р.); 110 десятин (1921 р.); вівса - 120 десятин, ячміню - 5 десятин, кукурудзи - 40 десятин.
гречки - 10 десятин, проса - 10 десятин, гороху - 10 десятин, чечевиці - 8 десятин, соняшнику -З десятини, коноплі - 2 десятини, квасолі - 2 десятини, трави- 0,5 десятини. В селі є маслобійня, яка належала Тереньтію Даниловичу Піхуну, але зіпсована та млин. В Крижополі працюють прославлені у волості два барти бочкарі - Яків Захарович та Яртем Захарович Дудики.
Згідно написаної в 60-х роках XX ст. історії села Комітет незалежних селян (КНС) був створений у 1921 році і першим головою був Данило Ткачук.
Період становлення радянської влади був складний, селянство наче поділилося на три групи. Одні з них, маючи достатньо своєї землі і добавивши панської, намагались на ній розвивати своє господарство. Другі, які повірили в державотворчі процеси, як правило, бідняки та ті, які повірили в ідеологію більшовиків, утворювали колективи в тому числі КНС. Треті, більше середняки, вичікували подальшого розгортання подій. Але, як на Поділлі, так і в Крижополі відбувається так званий процес осереднячення села. Малоземелля при високій густоті населення стало великою перешкодою самостійному, одноосібному господарюванню більшості.
Розруха військового часу, постійна зміна влади призвели до низького рівня розвитку сільського господарства. А тому були мало захищені польові культури від хвороб та комах (до 20%). Кількість реманенту сягала до 30% , значною була і його примітивність (саморобна боротна, плуг, мотига, коса і серп) тяговою силою була, так звана, робоча худоба (воли, коні). Крім того, що її було не достатньо (40%), вона ще й була голодна, як і люди. Таким було село в 1917-1925 рр. Неймовірно, але саме в ці роки і природа була не настороні людей. За переказами Мотрука Пилипа Самойловича, 1914 року народження, у ці роки була сильна засуха (підтверджено іст. України, автор І Коляда ч.І Київ 1994 р.) Два роки Кокошко копав Самойлу криницю. Яка і сьогодні дарує чисту джерельну воду та ніколи не висихала з того часу. А в 1925 році, коли була велика засуха, вода питна була лише на Миколаївці, Троянах, Миронові, Короліно та у дворі Мотрука Самойла. Необхідно було не тільки самим пити, готувати їжу, але й поїти худобу... Транспорту і достатньо посуду для цього не було.
Головою села в 1922 році стає Ковальчук Микола Захарович (член КНС). Згідно Акту ревізійно-інструкторської комісії Крижопільського району від 1924 року, яка провела обстеження села Крижопіль, та на основі раніше описаної історії населення становило 1826 чоловік, з них 944 дорослого населення (виборці), з яких 3 чоловіки позбавлені голосу. Економічний розвиток села на рівні району був нижче середнього, за структурою зайнятості в основному сільськогосподарські працівники (хлібороби).
Сільська рада складається в 1924 році з 11 чоловік, з них членів КНС - 11, жінок - 3. Роботасільради була розподілена на три секції: адміністративна - 4 чоловіки, економічна - 7 чоловік, культосвітня - 3 чоловіки. На селі була організована варта майна, худоби та будинків.Також діяли десятихаткидх в селі було в цей час 40. Обов'язки голови десятихаток та її членів визначав голова сільської ради.Комісія визнала роботу сільради слабкою. Вказується відсутність плановості та організованості, керівництво секціями, установами, кооперацією, школою зовсім відсутнє. Культосвітня робота слабка, вчителі участі не беруть (додаток №12).
За тим же актом №8 йде мова про колектив з 8 чоловік. Що можна припустити, що це і є перша сільськогосподарська артіль „Червоний жовтень", заснована в 1923 році. За даними історії села написаної в 60-ті роки XX ст. головою артілі був Савчук Михайло.
Аналізуючи сільськогосподарський устрій села можна вважати, що основою його в 1924 року був Комітет незаможніх селян (далі КНС), членів якого на вересень 1924 року було 78 чоловік. Головою його був на цей час Дудик Йосип, позапартійний, в Червоній армії не був, в радянських установах працює з 1921 року. Першим головою при заснувані в 1921 році був Ткачук Данило (історія села 60-х р. XX ст.). В перші роки існування , землі було мало, тому, очевидно, і бідняки неохоче вступали на перших порах в КНС (всього 25% від їх кількості ) Для членів КНС почала працювати хата-читальня, де читається азбука комунізму. Засідання КНС проводяться лише по потребі, в період, коли якісь навчальні потреби. Середняки, в основному, є осередком КНС, та знаходиться під його впливом (за даними акту 1924 року).
З лютого 1923 року в селі створено Споживче товариство з 61 чол. Селяни вигнали крамаря і на базі його товару, подальшого товарообміну (всього 200 крб.) організували кооперативний рух.
Ціни на крам товариства, який мало, але поповнюється, нижчі ніж на приватному ринку. Тому населення села його роботою задоволене. За історією села 60-х років XX ст. перим головою товариства став Коваль Платон (фото на додатку №10). Силами членів КНС, споживчого товариства було в 1923 році побудовано будинок лісника в обході №3 Тиманівського лісництва на умовах оренди землі та випасу худоби в лісі, здешевлення дров.
Перехід до НЕПу, заміни продрозверстки продподатком створило умови для піднесення в якісь мірі економіки краю, села. Зросли, зокрема площі посіву цукрових буряків по селу. З 20 десятин в 1920 р. до 31 десятини в 1923 р. Селяни Крижополя виконали продподаток в цьому році лише на 10%, по Держстраху - 99%. Підтримано і проведено компанію повітрофлоту „Мопр". В селі працює одна школа. На жаль будинок не зберігся, в ній працює 2 вчителі, навчається 300 учнів(1923 р.), 155 з них діти КНС (50%). Взаємостосунки вчителів (особливо вчителя Борейко Тимофія) з КНС, сільрадою погані.
Саме в цьому ж 1924 році в січні- березні місяці відбулися загальні збори КНС с.Крижопіль (протокол на додатку №13), де заслухалася доповідь юнака Школи Червоних старшин Замощенка Фрезана ісаковича. В рішені зборів читаємо, що в будинку нетрудового господарства фільварку „Короліно" працює для молоді театральний гурток. Населення села просить Тульчинський окрвиконком, а пізніше і Харківську школу Червоних старшин, де вчився Ф.І.Замощенко, про перенесення театрального будинку в центр села.
Політика „українізації" відображена також і в діловодстві.Вся документація ведеться українською мовою.
На основі документів обдержархіву Р-847-1-26 ст. ПО на засідані Президії Тульчинського окрвиконкому від 11 серпня 1925 року було проведено на прохання Крижопільського району (15 вересня 1924 р.) такі зміни: с.Крижопіль передано від Крижопільського району до Вапнярського району підставою таких змін стала Постанова ВУЦНК ЦАТК від 21.05.1925 р.
Процес ліквідації неписьменності в селі розпочався в листопаді 1927 року, на основі звіту „Про ліквідацію неписьменності сіл Вапнярського району від 1927 р.(облдержархів Р-847 - 1 -233 ст. 10). Викладання проходить українською мовою. Всіх, хто навчався було 45 чоловік. За складом їх можна поділити так: підлітки - 26 учнів, молодь - 17 учнів, дорослі - 2 учнів. З них: чоловіків - 14, жінок -31. Викладає Остапович Ларіон Якович, який працює другий рік в школі.
Політика партійного керівництва більшовиків по укріпленню своїх позицій та зростанню чисельності членів компартії мала також відображення в селі Крижопіль. В 1925 році з числа жителів села у комуністичну парторганізацію с.Вербови першими вступили Сторчак Опанас, Сторчак Яким, Дудик Василь.
Насильна колективізація, план ГОЕРЛО та перехід країни, Поділля на індурстріалізацію в1925-1928рр. нічим не відрізняло і наш населений пункт від інших: безкарність вчинків керівництва села , розкуркулення, переслідування і арешти, утворення колективних господарст...
В період з 1924-1928 рр., тобто за чотири роки населення села зменшилось майже на 100 чоловік. Причина, поки що, не досліджена. Причиною відпливу населення могла бути і поява нових робочих місць на ст.Валнярка, купівля чи будівництва там житла, навчання молоді в школах фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), будівництво заводів і фабрик по всій Україні та СРСР.
Значно зменшилась і кількість учнів у школі. Якщо їх навчалось у 1923 році - 300, то в 1927 році їх було лише 89 („Акт обслідування Крижопільської чотирьохрічної трудової школи" від 6 березня 1927 року" облдержархів Р-847-1-233). (Додаток №14).
Як відомо, офіційний курс та асигнування на освіту в цей період зросли не менше, як в 7 разів, кількість дітей 1927 р., які навчались у школах України, зросла на 35%.Можна припустити, що в школі, у 1927 р., навчання проходило для різновікових груп. Коли одні проходили навчання інші певний період працювали, тобто навчались не всі одразу. А їх обліковували як всіх учнів, що вчаться. Можливо, сідали за парту всі хто не зміг навчатись в період Громадянської війни.
В1927 р. приміщень під школу було вже два. Одне для ІДИ громади на території колишньої садиби батюшки (фото на додатку №7). Навчалось в ній відповідно в 1 - 30 учнів, 111-30 учнів. Всіх було 60 учнів. Завідувачем школою був Остапович Л.Я. в II,IV громадах навчалось
відповідно 25 і 4 учня. Всіх було 29 учнів. Школа була розташована там, де і була раніше 1923 році. Обидві працювали за триместровим планом. Вчителькою, крім завідувача, була Гончарук.
Період політики колективізації, індустріалізації та їх наслідки за масштабами геноциду, затьмарили та перекреслили всі позитивні початий в Україні. Загальною картиною їх результатів став цілковитий підрив розвитку сільського господарства, пряме вилучення його продукції, репресі та голодомор.
Зіставляючи документи з відомостями про ста с.Крижополя від 29 липня 1928 року (облдержархів Р-93-1-652 ст. 140), зібраними учнями школи та вчителем історії матеріали історії села 60-х років XX ст. свідчать про те, що основою господарського життя села були сільськогосподарська артіль „Червоний Жовтень", Товариство по спільній обробці землі „незаможних" і супружній гурток (дослівно) „Весняна квітка".
Артіль „Червоний Жовтень " розташована була на колишньому панському господарстві „Короліна". Основою стали два чотирьохквартині будинки, магазин , панський погріб, корівник, кузня та майстерня. В 1935-1936 рр. був побудований ще й свинарник за спогадами односельчан відомо, що господарство' артілі мало приблизно таку схему, яка зображена на додатку №2, як уже згадувалось артіль виникла, можливо, в 1923 році, а за свідченнями опитаних старожилів, першим головою артілі був дійсно Савчук Михайло. Мотрук Пилип Самійлович, який в 1931-1932 рр. працював з Гоцуляком Прфирієм по заготівлі кормів, розповідав, що працювали важко і каторжно. Реманент старий і примітивний часто псувався і ніякої техніки спочатку не було.З поля, яке скошували молотарками збирали урожай по 8-Ю ц з га. Буряки чистили жінки. Всі роботи виконували вручну. Поле зачищали не раніше січня-лютого місяця наступного року. Вся гичка буряка силосувалася, навіть солому не можна було взяти додому. Харчування корів не можна було порівняти із сучасним кормовим раціоном. Вони їли лише солому, рідко сіно та гичку, зерна та дерті ніколи не давали. Тому корови не були ніколи ситими і відповідно молока давати багато не могли. Обслуговувала ферму одна доярка - Волошенюк Параска Йосипівна.
Кожен колгоспник працював за трудодень, який оплачувався в середньому до 30 коп., які зараховувались кожному колгоспнику на книжку в ощадкасі. Як правило, селян примушували „займати державі" у вигляді державної позики. Селянський займ виконувався завжди на 100%.
Другою такою артіллю була „Весняна квітка". Місцем її розташування була сучасна вулиця Заболотного №№35,37 та територія тракторного стану ПСП „Перемога" (Додаток №15).
Громада мала два дерев'яні будинки по чотири квартири, які колись належали поміщику Ярошинському. Господарчий двір був розкиданий на території 2 га., на якій розташовувались магазин на кам'яному фундаменті, конюшня, воловня, льодник, майстерні.
Саме в період з 1924 р по 1928 р. по всій Україні формуються комуністичні партії, комсомольські організації, йде масова „радянізація" на принципах більшовизму. Непомітно важливу роль сільської ради, як органу самоврядування, більшовицький режим перетворює на допоміжну владу комуністичного режиму.
Колективізація, за словами Іллі Гавриловича Шульги, автора книги „Голод на Поділлі" -Вінниця, 1993 р„ на Україні зруйнувала традиційні форми 1 методи сільського господарювання. Перетворила найславетнішого в світі хлібороба на жебрака в щент розорила село, призвела до повного занепаду землеробства і тваринництва (ст.6).
Керівництво села, яке б мало допомогти хліборобові „купатися золотом хліба" розтоптало, залякало його, пертворило людей на рабів, прислужників бандитів.
З 1928 року головою села стає Шевчук Матей Евменович.
Важливе місце в розвитку сільського господарства на селі відіграють створені МТС (машинно-тракторна станція). В 1929 році така створюється у ст.Вапнярка. їх допомога, ентузіазм який ніколи не покидав селянина створювали надію на кращі часи. За звітом 1927 р. на селі збільшується також і' власний реманент та тяглова сила. Робочих коней віком до 4-х років-97, волів - 70, корів - 170, плугів-63 шт., боронів -95 шт., молотарок -3 шт., сівалок - З шт.,курилок-З шт., соломорізок- 2 шт.
Економічний стан села, в порівнянні з дореволюційним піднявся. Це стосується не тільки працівникі&,артілі КНС, але й індивідуальних господарів.
Міцніють родинні господарства Гриценюків (Іван,Тарас, Пантелеймон,Давид), Паламарчука Криштифора, Бомбели Стратона, Запернюка Миколи Федоровича, Бакунів, Кайданюка Івана, Дериша Ларіона,Яланських, Ґонти та інших.
Багато селян (особливо середняків), спостерігаючи за успішним гоподарюванням окремих, намагаються вийти з колгоспів. Коли виходили, їм не віддавали їхнього реманенту та худоби.
За переказами Недбалюка Дмитра Романовича (зібрала учениця 10 класу школи Ратушняк Наталія в 2000 р.), Волошенюка Григорія Йосиповича (зібрала учеьіиця 10 класу школи Спориш Ллюдмила в 2000 р.) наступ на „куркуля" в нашому селі тривав із середини 20-х років, але найбільше страждали індивідуальні власники в 30-х 31-х роках.
Всі вказані заможні сім'ї в селі 1932 р були вже „розкуркулені" наслідки були жахливі.Весь реманент та худобу було забрано, людей та їх сім'ї пустили по світу...
Бомбела Стратон отруївся, коли в нього забрали коня і корову, залишивши троє дівчаток-сиріток.
Сім'я Ґонти - одна із заможніших сімей - забрали всю худобу (2 коней і корову) та реманент.Ось як описує учениця 7 класу Новоженюк Анна цю подію на основі свідчень старожилів села:
„Часто від людей чую: „іду за Ґонту ". Всі знають, шо цей куток знаходиться в кінці села, але більшість з них не замислюється, чому він так називається. Від старших людей я дізналась, що насправді „Гонта" - це прізвище однієї родини, що жила на цих землях на початку XIX ст.За своїми статками належали до заможніх селян. Після революції їх розкуркулили. З того часу почалися їх поневіряння. Родина була велика, тому приходилось сутужно. Особливо в голод (1932-1933 рр.).
Саме в цей рік вони покинули свої землі і зникли з села. „Пішли в голод"- так згадують старожили. З того часу їх ніхто не бачив, нічого про них не чув, а куток де вони проживали почали називати гонтою".
Боротьба за соціалізм поєднувалась з боротьбою за хліб за колгоспи, проти видуманих ворогів, саботажників.
В с. Крижопіль померло внаслідок голодомору 1932-1933рр. більше 50 чоловік.
„Пам'ятаю про сім'ю Кривенків. Іх було четверо.Батько Дмитро і мати Ксеня померли з голоду. Син Міша навесні виліз на акацію, наївся цвіту і одразу помер.Лишилася сиротою молодша донька - 16-літня Олена".
Цей факт записала зі слів своєї бабусі, Ратушняк Віри Терентіївни, 1927 року народження, внучка, учениця 10 класу 2000 року Ратушняк Наталія.
„В той час, коли почався голодомор я була 8-річною дівчинкою, - так розпочала свою розмову Гриценюк Анастасія Григорівна, 1922 року народження,- коли у маленькому , під соломою будиночку, тьмяно горіла свічка, на тахті лежав хворий батько, я голодна сиділа з матір'ю біля столу, плакали б, та сліз уже не було. Народ був по звірячому голодний. Земля стогнала від ганьби. Та не залишали думки про їжу. Ми їли що бачили: лупину, лісний часник, одним словом, все підряд. Через деякий час почали набрякати ноги, живіт. Я не могла уже перейти хати.Невдовзі помер батько. Зібрали трухляві дошки, збили докупи, положили батька, потім прикопали, щоб ворони не клювали, на цему все, забули, на більше не було з чого покладатись. Незабаром померла й мати. Зняли ворота, збили труну, прийшло декілька сусідів, зварили якусь бевку і куліш, попровадили мати на кладовище.Залишилась сиротою. В 11 років з серпом в руках пішла на поле.Босоніж ходила по колючій стерні.Жала, сапалада ще й у дома поралась. Сил не мала, та боролась з собою. На кладовище носили кожний день покійників: маленьких дітей та старих."
В 1937-1938 рр.забрали Яланського Юхтима Андрійовича, Антіна Сторчака та багато інших.
Питання голодомору, репресій та геноциду проти українського народу не вивчене до кінця. Відкритим залишається воно і для с.Крижопіль.
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. для села Крижопіль розпочалась рівно через місяць після нападу на Радянський Союз німецько-фашистських загарбників. 22 червня , з її початком, відбулась мобілізація наших односельчан на війну. Трагічною вона була для родичів тих, хто ще
не встиг „понюхати пороху", а близьким уже прийшли „похоронки". Серед таких Бугай ІванХончарук Терентій,Кушнір Прокіп, Михайлик Семен та інші (Книга пам'яті України, Київ-1995 р.ст.66-69).
До безглуздя вона трагічною була й у Смоляна Івана Антоновича, 1913 року народження. Був мобілізований з села 23 червня, а 23 липня в боях за с.Крижопіль загинув (фото на додатку №10).
22 липня 1941 року на підступах до ст.Вапнярка лежало село Крижопіль.За переказами найстарших, село переходило 3 рази з рук в руки, а бої за Крижопіль тривали до 25 липня. На другий день, коли фашисти господарювали в селі, встановлювали окупаційні порядки: грабували, різали худобу, знущались над людьми - сталася трагедія: спочатку для німців, а невдовзі і для жителів села. Було вбито 2-х німецьких офіцерів, які проїжджали через село в напрямку Вапнярки на білих, гарно доглянутих конях. Німці їх радо вітали, окремі навіть вишикувались у стрій.
Фашисти враз оскаженіли. По всіх вулицях кинулись зганяти на майдан в центрі села (біля колишньої церкви та на вулиці жителів Миринюк, КучмиЛаламарчук, Ведруків) людей. Підпалювали будинки. Того, хто хоч якимось чином показував невдоволення, вбивали...
Замощенко Афанасій Ісакович ,1891 року народження, ховався у городі в коноплях, був одягнутий у військову форму.
Гоменюк Степан Кирилович, 1889 року народження, і його дружина Катерина переховувались.
Брата Євдокії Гладун, молодого хлопчину до 16 років: їх було вбито (обласний державний архів Р-4422 „дата переходу із рук в руки населених пунтів" та свідчення жителів села).
Село палало. Більше сорока будинків підняло чорну киптяву горілого вжитку односельчан, кидало попелом на сивочолі голови жінок, матерів, які нічого не могли вдіяти. Ось як описує цю подію Антоніна Іванівна Булавко, редактор газети „Томашпільський вісник", в газеті від 8 травня 2001 року.
„Тоді, в 41 -ому, фашисти просувалися швидким наступом. У липні вони вже були у Вапнярці. Що ж буде, як вони займуть сусіднє з Вапніркою, наше село Крижопіль. І фашисти не забарилися.Були дуже оскаженілі, адже саме тут було вбито їхніх два офіцери. Видно, були ті високими „шишками", бо фашисти буквально прочісували село, щоб дізнатися, хто вбив їхніх офіцерів. Навіть чула, як казали люди, що німці скаженіли від того, що ті офіцери пройшли з наступом великі міста у Польщі, а в якомусь тобі мізерному селі наклали головами.Прощати такого загарбники не збиралися. За наказом старшого вони негайно зібрали всіх людей в центр села на допит. З дул автоматів холодною цівкою дихала смерть. Хто вбив наших офіцерів?- допитувались.
У відповідь - мовчання.
Тоді гітлерівці підняли автомати і спрямували тим, які стояли попереду. Заплакали, злякавшись діти. Між людьми зчинилась паніка. Два хлопчики вибігли з натовпу - і навтьоки.Але тут же пострілами їхня дорога обірвалася. Заридали матері, почувся невимовний зойк. І тоді до гітлерівців звернувся Олексій Миронюк і почав їм німецькою мовою пояснювати, що ніхто з жителів села не винен в смерті офіцерів, що всі селяни безоружні. Став благати, аби відпустили всіх додому, а він ручається за них. Почувши пояснення-благання, мовлене їхньою рідною німецькою мовою (навчився по -німецькому Олексій Миронюк ще під час Першої світової війни, перебуваючи в німецькому концтаборі). Німці накінець взяли це до уваги, і через півтора години відпустили сільчан. А Олексія призначили старостою.Але він не був старостою, що прислужував фашистам. Навпаки, казали люди, що прикриваючись таким чином, він навіть виходив на зв'язок з партизанами, які переховувались в ближніх лісах. А з односельцями поводився чесно, пантруючи їхній спокій.
Старостою продовжував залишатися Миронюк Олексій тоді, коли на заміну німцям у село вступили румуни. Він всіляко прагнув прикривати односельців, старався не помічати, коли ті йли в поле за колосками, коли чинили інше, всупереч румунським окупантам.
І ось березень 1944 року. Довгождане звільнення нашої території від фашистів. Тоді, коли вже здавалось все найстрашніше позаду, Олексій Миронюк розплачується життям. І, кажуть, що
загинув він від кулі, випущеної не фашистами, а кимось із своїх. Підвела чесність і доброта, які були притаманні йому все життя.Розказують, що за румунів було видано розпорядження допомогти будівельним матеріалом тим сільчанам, у яких в той час війни було спалено хату чи сарай (таких безчинств у селі окупанти встигли наробити). І ось серед жителів села знайшовся такий, який сам запалив свій старий сарай і, як нібито постраждалии, пішов теж клянчити матеріал на ремонт будівлі. Але якби з тим матеріалом не було скрутно тоді, може б староста Миронюк на такий проступок односельця й закрив очі перед румунами. А так він зводив отому вимагачеві поки що зачикати, бо є ті, яким набагато скрутніше.Тоді і затаїв той чоловічина злість на Миронюка. А коли прийшли визволителі, поніс на старосту якусь брехню, мовляв він є ворогом народу, і ...
Збагнувши, що доживає останні хвилини життя, важко поранений Миронюк видавив із себе своє останнє заповітне бажання.
Не хороніть мене на цвинтарі, де спочивають усі.Раз, не зважаючи на те, що я врятував село, аби його разом з людьми не знищили до тла, вважають мене ворогом і пустили в мене кулю, то я не хочу ганьбити цвинтар. Викопайте яму під горіхом, що на городі, й нехай я там зостануся навіки."
В селі німецько-фашистські загарбники влаштували на території колишньої школи госпіталь та дислокувався каральний загін для боротьби проти партизанів і охорони залізниці.
Німці за свідченням Кушніра Анатолія Андрійовича, 1934 року народження, Власюк Ганни Миколаївни, 1929 року народження, були мародерами.
Забирали велику рогату худобу, свійську птицю, тут же різали та поїдали. Жили вони в польових умовах, на городах. Таких місць розташування було декілька. Господарям залишали лише шкіру та голову.
,,Гірко, боляче було спостерігати за тим, як вели по дорозі наших військовополонених, -розповідала Недбалюк Федора Романівна,1917 року народження,-Голі, босі, худі і зморені. Ми передавали їм їсти: скибку хліба, яблуко, що можна було, але нас не підпускали. Травили собакми, били.
А коли війська повернулися, - продовжує вона, вели військовополонених німців. Садовили їх у ешелони на ст.Вапнярка, в кожного з них в руках кусок хліба, ковбаса'1.
Румуни змінили німців на початку 1942 року. Життя жителів села стало набагато спокійнішим.
Румуни були не такими жорстокими. Давали дітям їсти.
Жителі села, які залишились, працювали по ремонту доріг, залізниці, займались вирощуванням сільськогосподарських культур.
Після оточення радянських військ в районі м.Умані (кінець липня 1941 року) більше 20 чоловік наших односельчан повернулись з полку додому. Вони працювали на окупованій території.
За свідченнями тих же односельчан всі жителі села чим могли допомагали партизанам. За даними історії 60-х років XX ст. керував партизанським загоном Бурченко.
„Коли розпочалась війна, - розповідає Запернюк Прокіп Павлович, 1926 року народження, (зібрала учениця 9 класу Запернюк Любов, 1999 року)- мені було всього 15 років. До 1944 року був вдома, пас худобу, допомагав по господарству". Він розповів, що в Грушевому лісі були партизани. Всі жінки на прохання сільського старости Миронюка Олексія пекли хліб, а Прокопу Павловичу він дав коні, і той возив їм їжу і все необхідне.
Німецько-фашистська окупація села тривала 964 дні. За цей час селу було завдано значної матеріальної шкоди. Вони спалили більше 50 селянських будинків, розграбували господарство колгоспу „Червоний жовтень" на загальну суму 15321 тис. крб., забрали 80 голів великої рогатої худоби, 40 пар коней, майно та реманент жителів села (Акт ущерба села Крижопіль облдержархів Р-1623).
15 березня 1944 року (олдержархів Р-4422) село Крижопіль в результаті У.мансько-Ботошанської операції 2-го Українського фронту (командувач маршал І.С.Конєв). У боях за визволення села, як і ст.Вапнярки брали участь частини 27-ої армії (генерал-лейтенантС.Г.Трофименко), 52-ої (генерал-лейтенант танкових військ С.І.Богданов), 6-ї танкової армії (генерал-лейтенант танковиї військ А.Г.Кравченко).
Посильний внесок у Велику Перемогу зробили і мешканці села Крижопіль. Багатьох їх за ратні подвиги відзначено орденами і медалями Вітчизни. Серед них і Бугайов Гнат Онуфрійович-кавалер орденів Слави, Червоної зірки, медалі „За відвагу".
Подвиги односельчанах опис в даний момент вивчається та систематизується.
Радісною подією для односельчан було визволення, проте ставлення радянського командування до тих дорослих чоловіків села, які в період окупації не воювали, було однозначним...
Сталінський наказ №270 від 16 серпня 1941 року, що вимагав нещадно карати оточенців, діяв протягом всієї війни.
З поверненням до радянської влади в село. Червона армія почала поповнюватись односельчанами. Поповнення своїх рядів армія робила по всій території України.
Всі вони, а це ті воїни, які повернулись з оточення в село, юнаки, котрі досягли до 1944 року 16-18 років, отримали клеймо „зрадників" народу, дизертирів...
Миронюка Олексія Антоновича, який з кінця 1943 року вже не був старостою (румуни звинуватили його у допомозі партизанам) без суда і слідства двох солдатів Червоної армії та „високого, гарного з вусами" командира вивели за село і розстріляли.
Всіх односельчан-воїнів, яких щойно переодяглії у неповне обмундирування солдат направили у „штрафний" батольон, або по іншому „батальон смерті".
„Спокутувати" не свій гріх прийшлось їм на Яссо-Кишинівській наступальній операції ІІ-го Українського фронту (Р.Я.Малиновський).
Коли дивитись Книгу пам'яті України по Вінницькій області (т.6 Київ - 1995 р.); стає зрозумілим те, що майже 60% воїнів, які мобілізували та загинули в 1944-1945 роках,були вінниччанами. Із 109 воїнів села, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни 54 були мобілізовані в 1944 році.
За свідченням, тепер уже покійного. Коваля Миколи Платоновича (1926-1989 р.), йому було в 44-му році неповних 17 років. Він та декілька інших односельчан випадково потрапили на навчання, а через місяць на війну,так як і решта сільських жителів.
Замість гвинтівок воїни-земляки в руки брали брали палиці (гвинтівок не вистачало) і „штурмували" наступні міста і села. Не всім пощастило здобути в бою зброю вижити і дійти до Перемоги.
Про відступ мова не йшла - попереду ворог, позаду - загороджувальний загін із військ НКВС, призначенням якого було кулеметним вогнем зустрічати відступаючих (таємний наказ Сталіна №001919 від 12 вересня 1941 р.).
Після звільнення території села розпочалась відбудова зруйнованого народного господарства.
Із звітів школи відомо, що 1943-1944 рр. навчальному році в школі навчалось 203 учні (1 клас-70,2 клас-28, 3 клас - 30, 4 клас-37, 5 клас-19, 6 клас-19, 7 клас-0).Працювала вона 35 днів на рік директором був Ткачук М. Матеріальні збитки нанесені їй війною оцінювались у 50000 крб.
За звітом 1945 р.(обдержархів Р-4847-1-38 а.ст. 129) школу було реорганізовано із 7-річної у початкову, яка працювала 189 робочих днів.
Загальна площа приміщень становила 320 м ., розмір пришкільної ділянки 0,85 га.
їдальні не було. Книжок всього 12.
В 5 класах навчалось 144 учні:
1 клас (2) - 75 учнів (34 дівчинки);
2 клас (1) - 24 учні (11 дівчаток);
3 клас (1) - 22 учні (12 дівчаток);
4 клас (1) - 23 учні (11 дівчаток); В школі працювало 5 вчителів.
Сільське господарство відбудовувалось за рахунок жорсткої дисципліни в колгоспах. Особливу увагу приділялось формуванню економіки, виконання п'ятирічки. В колгоспі 1945 р. було 3 трофейних трактори, 30 пар коней, 10 пар волів, стара молотарка.
За свідченням Недбалюк Віри Дмитрівни, 1925 року народження, люди в 1946-1947 рр. дуже бідували. В колгоспі працювали за трудодні. Мусили щорічно здавати по 40 кг м'яса, 200 шт яєць, 200 кг молока, мішки, шкарпетки, рукавиці. Хто не здавав або ж не підкорявся владі -забирали. Рибіцький Михайло не здав нічого - його забрали серед ночі.
Головою колгоспу тоді був у селі Рачишин , а головою сільської ради - Пасічник.
Недбалюк Віру Дмитрівну разом із Наталею Юхтимівною Шевчук та Бойко Ганнею забрали у 1946 році за те, що хотіли взяти додому насіння буряка жменю. Томашпільським судом їх було засуджено на 1 рік ув'язнення.Вони відбували покарання у тюрмі м.Вінниці. У камері було 60 чоловік; спали, де попало, одяг - незмінний. Разом з ними,- розповідає Віра Дмитрівна,- сиділа вся буряківнича бригада села Шереметка Вінницького району за те, що взяли з поля додому картоплі. Потім всіх їх було переведено на Урал (ст.Сосьва). Працювали на лісоповалі.
За колоски сідила в тюрмі 1946-1947 рр. Непийвода Маланка.
Голод 1946-1947 рр. у селі забрав більше 30 чоловік. В кінці 40-х років було проведено перезахоронення радянських воїнів, які загинули на території села.На чолі з військовим комісаром (прізвище невідоме) жителі села переховали та склали списки вбитих під час Великої Вітчизняної війни.
Значна частина їх була похована на сільському кладовищі у братській могилі. Друга частина воїнів, в тому числі і 4 невідомих солдатів, були перезахороненя в центрі села. На цьому місці був збудований в 1950-1957 рр. пам'ятник прізвище скульптора не встановлене.
В 1953 р. В колгоспі було 5 тракторів, молотарка,! автомашина. Урожай зерна з одного гектара був дуже низький (10 ц), цукрових буряків збирали 146,6 ц. У тваринництві нараховувалось 204 гол. З них : 75 корів, 197 свиней. Середній заробіток колгоспника на трудодень становив 1,2 кг (в зерні) і 17 коп. (грішми). В 1955-1956 рр.колгосп отримав новий комбайн, нову молотарку, автомашину і трактор.
Впроваджувались нові методи сівби: квадратно-гніздовий спосіб сівби кукурудзи, посадки картоплі.Для зміцнення керівництва колгоспом з міст присилались комуністи. В наш колгосп прислали Погребняка Юхима Михайловича.
На той час тваринництво знаходилось в занедбаному стані. Його розвиток гальмувала кормова база. А тому було здійснено ряд заходів для її зміцнення. Збільшились посіви кукурудзи.
Внаслідок заходів КПРС і уряду радянського союзу у сфері економіки (кінець 50-х років та перша половина 60-х років XX ст.) були проведенні зміни на селі.
У 1958 році було реорганізовано Вапнярську МТС на РТС (ремонтно-тракторну станцію). В результаті колгосп отримав, спостутювою виплатою державі грошей, - 4 трактори та З автомашини. Тракторна бригада складалась з 20 осіб.
6 квітня 1959 року відбулось засідання виконкому Вінницької обласної ради (доповідь т. Аненкова, -зав.організаційним відділом ), внаслідок чого було укрупнено колгоспи, Крижопільську та Вербівську сільські ради в одну Вербівську з центром в с.Вербова (облдержархів Р- 2300-6-13).
Період з 1960-1964 рр. в спільному колгоспі сіл Вербова та Високе вважається періодом економічногопіднесення, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції.
Значно зросла механізація колгоспу. Налічується 15 тракторів,4 комбайни, 11 автомашин. Зерна з 1 га. зібрали 20,2 ц , цукрових буряків по 174 ц. ВРХ нараховується 681 гол., з них 235 корів. Середній заробіток колгоспника становить 60 коп.(грішми 1 кг хліба на трудодень).
На території села є медпункт. В1961 році збудовано новий клуб, проведено радіо, розпочато електрофікацію села. Через центр Високого пролягла дорога республікансього значення. В 60-х роках XX ст. побудовано 3 корівники, кормокухню, свиноферму і птахоферму. Високих показників на своєму виробництві досягає ферма Мотрука ГДякий являється заступником секретаря парторганізації. За кожну фуражну корову надоїли в 1962 році по 2,5 тис.кг молока. У групах, де працювали доярки Ратушняк Фросина і Гончарук Олександра надої молока становили по 2,7 та 2,51 тис. кг .
У 1972 році було завершено будівництво школи на 192 учні.
ІЗ кінці 80-х років XX ст. жителі села на чолі з Ковалем Дмитром Миколайовичем розпочали рух за утворення самостійного сільськогосподарського підприємства та утворення сільської ради на базі села Високе.
В серпні-листопаді 1989 року були утворені Височанська сільська рада (голова Коваль Д.М.) та колгосп, який отримав назву „Перемога". Головою обрано Спориша І.Д.
З того часу життя мешканців села значно покращилось. У Високому з'явилось багато новобудов : двоповерхових адміністративний будинок, у якому розміщені сільська рада і контора сільського господарства, відділення зв'язку та тренажернии зал, критий тік для зберігання зерна два приміщення для ВРХ, з'явилась молодіжна вулиця Нова із добротними приватними будинками.
За рахунок місцевого господарства (ПСП ..Перемога"') у лісі збудовано табір відпочинку „Веселка" , де оздоровлюються діти шкільного віку не тільки з нашого села, а й з району та області.
У селі всі дороги з твердим покриттям. Приватні двори чисті та затишні.
З 1991 року головою сільської ради обрано Качура Віталія Васильовича.
З 2006 року головою села обрано Григоренка Миколу Васильовича.
== Інтернет-посилання ==
| |||