Похорон: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
U-Bot (обговорення | внесок) м interwiki |
U-Bot (обговорення | внесок) м autoupdate |
||
Рядок 13:
Труну звичайно, як не дуже далеко, несли на руках. На Снятинщині пояснювали: ''«Як везуть, то душа має ще рік пасти ту худобу, що везла її тіло»'' (там же).
Порядок походу був звичайно такий, хрест, віко, хоругви, хор, священик, домовина, [[близькі родичі]], дальші родичі і чужі. В [[Галичина|Галичині]], була дуже поширена заборона йти за першою дитиною: ''«За мерцем можуть іти усі родичі лиш мати за першою дитиною не йде і плакати їй тоді не можна, бо би на тім світі дитина в сльозах утопилася»'' (там же, 229). Або ''«Першу дитину мама не виряджає до гробу, бо каже: виряджу всі діти, скоро першу виряджу»'' (там же, 333). Так само й на [[Чернігів|Чернігівщині]]: ''«За труною першої дитини, щоб не вмирали другі діти, мати на гробовище не йде, а проводить труну тільки до воріт»'' (там же, 396).
В с. Лебедині на Київщині збереглося вірування, що, коли йде похорон, не можна виглядати з вікна: ''«Бо як візьметься за щонебудь у себе, зараз і почне рости ґуля, кістка...»'' (К. Ст. 1889, У, 635). Тут же казали, що «не можна обганяти похорон» (там же). А якщо весільний похід зустріне похорон, то ''«вже життя не буде»'' (К, Ст. 1890, УШ, 318). На [[Ізюм|Ізюмщині]] вірили, що коли б хто перейшов дорогу похоронові його тіло вкрилося б чиряками, які можна випалити хіба розпеченим залізом (там же). Те саме й на [[Білгород|Білгородщині]]: ''«Хто мерцеві перейде дорогу, у того на лиці виросте наріст, який називають КІСТЬ. Також гріх і на коневі їхати впоперек дороги мерцеві, бо однаково так не пройде. Якщо у чоловіка наріст не виросте, то нападуть нарости на коня. Щоб збавитися від наросту, треба попросити ложку в тій хаті, де був недавно покійник. Ложку треба випросити ту саму, якою їв покійник, і потім цею ложкою чавити щодня той наріст чи ґулю. Через декілька днів, не більше, як дванадцять, наріст проходе...»'' (Етн.. 36. НТІІІ. ХХХП, 413). Розуміється, це звичайнісінький [[забобон]].
Рядок 21:
У церкві домовину ставлять посередині, а на неї ставили (на Снятинщині) хліб, овочі й коливо. По Службі Божій, прощалися з покійним. Хліб, скатерть і овочі залишалися священикові. Коливо (варену пшеницю) забирали додому (Етн. Зб. XXXII, 315). У с. Кардові тієї ж Снятинщини на домовину в церкві ставили миску з дорою і горнятко з свяченою водою та кропилом — галузкою васильку. Тією водою кропили труну. Виправивши [[парастас]], ''«підносить священик із дяком хліби вгору і, коливаючи ними, співають також: це — [[Купна молитва|КУПНА МОЛИТВА]]. З церкви відпроваджує тіло на цвинтар тільки хрест, хоругви залишаються вже в церкві»'' (там же, 333).
Іноді до церкви не заносили, а несли просто на цвинтар. Але так робили рідко. Коли приносили домовину до ями, ставили її на марах біля неї, і священик зараз же починав служити [[панахида|панахиду]]. За описом із Білгородщиии, він дає мертвому в руки лист із молитвою, себто отпущеніє гріхів дається мертвому. Без цього листа [[св. Петро]] не прийме в [[рай]]. Інші люди думають, що цей лист служить за [[паспорт]]. У кого є такий лист, св. Петро зразу побачить, що він [[православ'я|православний]] християнин. Після цього піп заставляє всіх прощатися з покійним, тут співають «Посліднє цілування». Всі по черзі підходять до покійника і цілують його, прощаючись з ним. Хто цілує в щоку, хто в руку, інші в губи, якщо він родич, або був кому гарний приятель. Хто з мертвим не попрощається, тому великий гріх. Хто з покійним не попрощався, то тому мерлець не дасть спокою: до 40 день щоночі буде снитися і ганятися за ник із палицею... Коли всі попрощаються з покійником, тоді піп починає печатати і придавать землі. Тут він навхрест посипає землею на віко домовини і читає «Господня земля і ісполненіе. Після цього грабарі прибивають віко до домовини наглухо дерев'яними кілками»'' (там же. 413—14).
Коли домовину заб'ють, спускають її в яму: спускають на полотні, а в кого нема полотна то на вірьовках, бо хто спускає на полотні, то вже те полотно має залишитися на користь церкви. Священик перший кидає землю тричі по жмені, а потім і присутні теж кожний по три жмені, а далі самі вже копачі закидають лопатами і ставлять хрест (там же. 414). На Снятинщині священик, печатаючи гріб, виливає до ями рештку води з горнятка, що стояло на домовині, та висипає з кадильниці попіл. Тут теж кожний з присутніх кидає грудку землі в яму — «це послідня прислуга, що ще послужив йому, що його прикрив». Проте, ''«не вільно кидати грудки чоловікові по жінці, а жінці по чоловікові»''. І на Буковині кажуть, що тільки чужі кидають грудку землі в яму, а родичі стримуються (Зап. ЮЗОтд. П, Зл2). Те саме на Надвірнянщині: ''«Свому не можна кидати, лиш прийшлі кидають по грудці на знак, що і я був на погребі...»'' (Етн. Зб. НТШ, XXX "', 247).
Рядок 35:
Якщо тіло відвозили на кладовище, а не несли на руках, то візник, повертаючись додому, не сідав на воза, а йшов біля нього ''«Сідати на воза не можна, бо щось би сталось»''. ''«Коли ж той віз привезуть на подвір'я перевертають його догори колесами, щоб на обійсті відвернулося зле, привернулося все добре»''. (Етн Зб. НТШ. ХХХIІ, 206).
Завважено, що іноді покійника не виносили звичайним шляхом через двері, чи ворота, а, проробляли для похоронного виносу спеціальний вихід. Васильєв в кінці минулого століття записував: ''«Під Ромном труну не проносять через ворота, а передають через тин, — значений цього не відоме»'' (К. Ст. 1889, У. 635—36). Історично встановлено, що тіло [[Володимир Великий|Володимира Великого]] було винесено не через двері, а через пролом у стіні. Сучасна [[етнологія]] встановила, що звичай виносу тіла покійника не звичайним шляхом був поширений мало не в усьому світі. В Європі він існував у давніх [[Скандинавія|скандинавів]], де ''«покійника не можна було проносити через двері, через які входили й виходили живі люди, для виносу покійника робили пролом у стіш за головою покійника, або прокопували дірку під південною стіною, через яку й витягали покійника. Але тепер, зазначає Вейнгольд, цей звичай служить символом ганьби і вживається для трупів, що вважаються за нечисті У давні ж часи, коли кожний покійник викликав страх, один і той самий звичай вживався для всіх.»'' («[[Альт]]-нордіше Леоон» Берлін. 1856, 476). Як символ ганьби, витягання тіла через зроблений в стіні пролом було пристосоване до [[Борис Годунов|Бориса Годунова]], проголошеного [[чарівник|чарівником]]. Його тіло витягли з гробу в [[Архангельськ|Архангельському]] соборі і викинули через пролом у стіні. Народ думає, що покійник, може повернутися тим шляхом, яким його винесено, отже, щоб не міг він повернутися дверима, робили пролом у стіні, який пізніше замуровували. Дуже багато прикладів цього звичаю зібрав свого часу Анучін у розвідці «Сани, ладья і коні, как приналежності похоронного обряда»в московських «Древностях» т. ХІУ, ст. 99—95.
==Дивись також==
| |||