Михаїл (Єрмаков): відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 13:
* У [[1917]]-[[1918]] р. був учасником Всеросійського помісного собору в місті [[Москва]], де його призначили з [[1919]] р. керувати Київською єпархією в [[Українська Народна Республіка|Українській Народній Республіці]] (УНР). Але у травні [[1920]] р. собор [[Українська автокефальна православна церква|Української автокефальної православної церкви]] (УАПЦ) не визнав його митрополитом Київським і Галицьким. Натомість, офіційно був [[Номінація (мовознавство)|номінований]] митрополитом Київським з 1918 року [[Антоній (Храповицький)|Антоній Храповицький]].
 
* У лютому-січні-лютому [[1921]] р. він брав участь у синоді [[Російська православна церква|РПЦ Московської патріархії]] і одержав там титул „патріаршого [[екзарх]]а Російської православної церкви Московської патріархії для України”, а в липні того року ж отримав звання "митрополита Київського і Галицького". У лютому у новоутвореній Єпископській раді України серед заполітизованого, проросійськи налаштованого духівництва, з 28 серпня 1921 р. стає керівником, де проводив у Києві без перерви засідання. Першим їхнім актом було намагання позбавити всіх священнослужителів української [[Автокефалія|автокефалії]] духовного достоїнства ([[сан]]у), відлучити від російської автокефалії саме українських [[Парафія|парафіян (мирян)]] за їх спілкування з українським духівництвом [[Українська автокефальна православна церква|УАПЦ]]. З цією екзекуційною метою 19 жовтня 1921 р. він особисто відвідав Перший Всеукраїнський Православний собор УАПЦ (у храмі [[Софійський собор (Київ)|святої Софії в Києві]]), де вороже виступив проти собору і проголошеної на ньому УАПЦ. При тому категорично заперечував використання [[Українці|українцями]] [[Українська мова|української рідної їм мови]] у Церкві у власній державі [[Українська Народна Республіка|УНР]]. [[Дискримінація|Дискримінаційними]] заявами виступив проти висвячення в Церкві [[священик]]ів саме з [[Українці|українців]], [[кадрова політика]] за національною ознакою (що суперечить взагалі [[Релігія|віровченню]] [[Християнство|християнства]]). Осуджував канонічно висвячених священиків [[Російська православна церква|РПЦ МП]] українського походження за підтримку [[Українська автокефальна православна церква|УАПЦ]] - відстоював геополітичну концепцію "[[російський світ]]". Задля політичних інтересів Російської імперії [[Маніпуляція|маніпулювати]] релігійним життям в сусідній Україні вплинув на відкликання визнання [[Константинопольська православна церква|Вселенським Патріархом]] ієрархії УАПЦ ([[Томос]]а).

* У жовтні [[1922]] р. розсилав українським [[Архієрей|архієреям]] [[циркуляр]]ний указ про перехід Всеукраїнської Православної Церкви (ВПЦ) на засади канонів власне російської автокефалії. Чим засвідчив свої тверді наміри [[Соціологія|соціологічно]] сприяти формуванню неукраїнської еліти в Україні. Виступав проти методичного застосування [[Атеїзм|атеїстами]] технології провокацій на конфлікти, втручання у релігійне життя з метою загострення, розкладу і розколів серед православного духівництва Київщини та Правобережної України: чинив опір роз’єднанню російського духівництва на угруповання „[[Російська православна церква закордоном|закордонних]]”, „[[Українська синодальна церква|обновленців]]”, „[[Тихон (патріарх Московський)|тихоновців]]”, „сергіївців”, „йосифлянів” й т.ін., що навмисно організовувалось і використовувалось державними спецслужбами ([[ВЧК]]-ОГПУ-[[Народний комісаріат внутрішніх справ|НКВС]]) з метою полегшення подальшого нищення роздрібнених частин Церкви, на задоволення [[Ідеологія|ідеологічних]] потреб [[Комунізм|комуністів]] та проведення масштабного [[Експеримент|експерименту]] над [[народ]]ом.
 
* 5 лютого [[1923]] р. був заарештований атеїстичними [[фанат]]иками [[Комуністична партія Радянського Союзу|комуністичного]] режиму ([[НКВС]] [[УРСР]] "ГПУ ДПУ") і у [[1924]] р. відісланий до [[Туркестан]]у в [[Азія|Азію]]. У [[1925]] р. – архієпископ [[Тобольськ]]ий у [[Сибір]]у (Росія), того ж року був знову заарештований та ув’язнений радянською владою ([[НКВС]] [[РРФСР]] "СО ДПУ"). У [[1927]] р. назначений був на [[митрополит]]а Київського митрополитом [[Нижній Новгород|Нижньогородським]] Сергієм Страгородським, хоча у липні того ж року офіційно не підписував Декларацію митрополита Нижньогородського Сергія Страгородського про визнання існуючої влади та співпрацю духівництва з атеїстичним режимом комуністів, був проти вербування агентури „секретних сотрудників” ([[сексот]]ів) з числа церковнослужителів і видачі ними Тайни Сповіді<ref>сост. священник Н. Сильченков, "Практическое руководство при совершении приходских треб" (Исповедь), изд. "Сатисъ", Санкт-Петербург, 1994 г., стор. 82-83</ref>. Але фактично солідаризувався з новою церковною політикою сервілізму. Тому під заступництвом патріарха Сергія (Страгородського) зберіг статус [[митрополит]]а Київського і [[екзарх]]а України. Був діяльним членом Тимчасового патріаршого священного синоду. Організував вікаріат у м. [[Білосток]].