Птича: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Smarty (обговорення | внесок) стильові правлення |
Іванко1 (обговорення | внесок) відновлено необґрунтовано, без пояснень вилучений текст |
||
Рядок 35:
}}
'''
== Короткі записи з історії й літопису Православної церкви парафії Птича-Білогородка, Дубенського повіту ==
1701-1961-1980-2010 р.
У Літописі церкви с. Птичі відзначений рік 1701-й. У тім році був храм Св. Великомученика Георгія, осторонь від шосейної дороги на захід, у тім місці, де залишилася садиба псаломщика. Вище на північний захід, цвинтар православне й католицьке, а осторонь до півночі нижче, що було єврейський цвинтар - окописько, як називають люди в селі. Все це свідчить, і перекази народні говорять, що в 16-17 столітті на місці Птичі було значне торгівельне містечко, так зване старе Дубно. У центральній своїй частині село обнесене валом з боку західної, південної й північної. Краї валу південної і північної сторони сходять до боліт річки, що бере початок із джерела на захід від села. Там у джерела стоїть великий кам'яний хрест від часів козацьких війн (так говорять народні перекази).
Залізниці, що пролягає в східній стороні села, тоді, звичайно не було. Вона прокладена в 1877 році. ( в 1100 р. на місці Дубно було с. Дубенки).
Селище Птича входило до складу володінь князів Любомирських. Тут, як видно з пам'яток громадського життя , було населення російсько-українське, польське і єврейське. У Птицькій Св.Успенській церкві, до початку другої світової війни (1941-1944р.), зберігалося Св. Євангеліє, видане у Львові при ставропігії в 1690році. Це Євангеліє згоріло в пожежі під час наступу німецької армії в 1941 р., місяця червня, 27 дня. У цьому Євангелії через кілька сторінок (унизу) був наступний напис: "Я, раб Божий, Данило Ілляшенко з женою своею Екатериною, пожертвували це Святе напрестольне Євангеліє в храм Св. Великомученика Георгія в Птичі, при його милості князі Йосипу Любомирскому і дружині його Теофілі, при настоятелі отцю Іоанні Хомецком...Робилось це року Божия 1701, місяця Березня, 16-го дня."
При Євангелії цьому, наприкінці, як звичайно, надруковані вказівки читань Євангельських недільних і святкових, а також місяцеслов із вказівкою днів пам'яті святих. У месяцеслові не було відзначено пам'яті "Йосипа Кунцевича", відомого в історії затятого послідовника "Унії з Римом". Із цього видно, що Євангеліє те друкувалося у Львові при Ставропігії до прийняття унії православними. Було також інше напрестольне Євангеліє, видане в 1780 році в Почаєві, у святцях якого було вже ім'я "Йосипа Кунцевича", як мученика за віру. Із цього видно, що Лавра Почаївська під кінець 18-го століття було вже в руках уніатів.
З колишніх при церкві записів відомо, що в першій половині 18-го століття в Птичі при Церкві Св. вм. Георгія настоятелем був свящ. о.Іоанн Хомелецкий. Церква ця закрита й знесена в 1844р. Відомо з історії, що Православна Церква й народ правобережної (наддніпрянської) України перебував у границях польського королівства майже не до кінця 18-го століття. З тих же записів відомо, що в першій половині 19-го століття був настоятелем Св. Успенської Церкви о. Йосип Мокрицький. Син його служив лікарем при військовому Варшавському окрузі в сімдесятих роках 19-го століття.
До 1869 року настоятелем Св. Успенської Церкви с. Птича був Свящ. о. Лука Ниткевич, уродженець м.Дубно. При ньому, як залишався довгий час у пам'яті місцевих людей, прихід був значно опущений.
Від 1869 р. у Птичский прихід призначений був духовною владою молодий священик о.Миколай Конашинський. О. Миколай був ідейний, глубокорелігійний пастир, при ньому прихід значно був піднятий у церковно-релігійному відношенні й також у культурно-побутовому порядку. Родина його була прикладом для парафіян у всіх відносинах. Два сини його служили лікарями й дві дочки трудилися сільськими вчительками. Умер о.Микола в 1898р., квітня місяця , 23 дня й похований у Птичі біля церкви.
Добрими сусідами й сослужителями були священик Вербского приходу - Ісайович Григорій - помер в 1901р. і зять його, що служив на його місці, священик Мельников Іуліан Пантелеймонович. Після першої світової війни (1914-1915р.) батько Іуліан служив настоятелем приходу в м. Горохів Володимирецького повіту. Під час другої світової війни о. Іуліан був евакуйований у Польщу й помер у Варшаві в сорокових роках.
У селі Стовпець, яке входило до складу Вербського приходу, до першої світової війни жили добрі інтелігентні люди Добровольські - Євграф Іванович і Марія Михайлівна. Сам Добровольський юрист за освітою й служив якийсь час при окружному суді Одеського округу. Вони були люди релігійні й часто відвідували церкву с. Птича. Марія Михайлівна вмерла й похована в с. Стовпець у роки польської окупації. Євграф Іванович, будучи вдівцем, був убитий невідомими в 1943р. і похований на цвинтарі у с. Верба.
По сусідстві, у приході с. Мала Мильча, довгий час служив настоятелем приходу (Мильча, Пирятин, Сади) протоієрей Волощинський Ананій Пилипович. Дружина його, Олімпіада Андріївна, була з будинку Терлецьких і батько її, Андрій Терлецький, багато років був священником в Мильчанському приході. Були Волощинські добрими сусідами багато років. Наприкінці 30-х років чоловік і жінка Волощинские, жили при дочці й зяті в м. Кременець (там і по смерті поховані).
У приході с. Птича псаломщиком служив Кульчицький Іван Васильович, зять колишнього псаломщика Григорія Володимирського. Псаломщиком був І. Кульчицький від 1864р. по 1901р. і в тому ж році зарахований за штат за особистим проханням. Помер він в 1934р. 10 березня, будучи при синові псаломщику с. Птича Антоніні Кульчинському, що служили на місці батька від 1901р. по 1944р.. Під час другої світової війни, при відході німецької армії в 1944р. псаломщик Кульчинський Антоній був захоплений з родиною німцями й помер у Німеччині. Обоє - батько й син були гарними людьми, трудівниками й гарними псаломщиками.
У народному однокласному училищі в с. Птича в роки священства о. Н.Конашинського, вчителем був Яновський Костянтин Миколайович від 1873р. по 1907р. Був зразковим вчителем, з його школи вийшло чимало гарних учнів. Помер він і похований у Птичі в 1907р.
В роки служіння Н.Конашинського в селі Птича жив колишній лісний кондуктор Птицької лісної казенної дороги, Дивєєв Володимир Володимирович. Він закінчив у Петрограді лісне училище й там керував хором півчих з великим успіхом і мав велику подяку. Дивєєв В.В. був великих музичних дарувань, ним улаштований гарний церковний хор у Птичі, що за традицією підтримується до останнього часу. Помер і похований у Птичі в 1893р.
Значними громадськими трудівниками с. Птича були - Захарчук Агафон Якович і Примас Тимофій Петрович. Обидва вони уродженці с. Птича, а саме: Захарчук А.Я. народився в 1879р., а Примас Т.Т. - в 1881р. Вони з успіхом закінчили народне однокласне училище при вчителі Яновеком К.Н. Заняття з релігії проходили під керівництвом Н.Конашинського. Захарчук А.Я вивчав хоровий спів під керівництвом Дивєєва В.В., що організував тоді церковний хор, будучи призваний в армію, Захарчук працював у військовій канцелярії при штабі армії, тому що мав гарний почерк і грамотний правопис.
Він відбував війну японську 1904р.-1905р. і також був покликаний в армію під час першої світової війни 1914-16року. Повернувшись після демобілізації на батьківщину, трудився з успіхом у сільських громадських організаціях. Ще до першої світової війни (1914) у Птичі була організована й працювала маслоробна артіль, була відкрита торгівля сільського кооперативного товариства, також каса кредитного товариства й прокатна станція землеробських знарядь. У всіх громадських організаціях велику участь приймали Агафон Якович при участі Примаса Т. І інших осіб. Працюючи в згаданих громадських організаціях, Захарчук А. не залишав занять із улюбленим ним сільським хором, яким він керував. Під його керівництвом Птицький хор брав участь у Богослужінні на Козацьких могилах під Берестечком, а також у Дубенскому Крестовоздвиженському монастирі. Деякі з хористів, ще молодими юнаками, переймалися й захоплювалися красою церковного молитовного Богослужіння і двоє з них пішли в Духовну школу для продовження науки й потім увійшли в ряди священнослужителів. Помер і похований Захарчук А.Я. у с. Птича 1936р. у червні місяці.
Примас Т.Т. до першої світової війни був учителем сільської школи в селищі Турковичі, а після війни вчителював приватно на Птицьких хуторах, де й жив у ті роки. Був він великим трудівником і зразковим прихожаном своєї Церкви. Помер Т.Примас в 1957р.
Кращими учасниками Птицького церковного хору були: Нечипорук Феофілакт Каленикович - помер 1927р., і Бронський Авакум, що жив у селищі Турковичі, що трагічно загинув 1944р. - був убитий німцями при відступі.
Також учасником Птицького хору був Новосад Ігнатій Якимович. Загинув він разом зі своєю дружиною Матроною й дочкою Ольгою насильницькою смертю від рук невідомих - вони були кинуті живими в глибокий колодязь під селом Сади в 1943р. Останки їхніх трупів були знайдені синами й поховані на Птицькому парафіяльному цвинтарі.
Хороший, старанний парафіянин рідної церкви Харинюк Яків Якимович, людина доброї натури, працьовитий хазяїн і доброзичливий кожному. Він убитий був по-зрадницькому поза будинком у лісі в 1943 році.
Фурманець Матфій Прокопович - розумна людина, закінчив з успіхом народне училище в Птичі. Замолоду вчився при Почаївській Лаврі живопису й багато працював за своєю спеціальністю. У рідному новому кам'яному храмі с. Птича, після пожежі в роки німецької окупації 1941-43р. трудився при устрої іконостаса й фарбування церкви. Помер у с. Птичі й похований на рідному цвинтарі 1955р.
Дихтярук Олексій Лукич приклав багато праці при будівництві нового кам'яного храму с. Птича в роки 1912-14р. Під час другої світової війни при відступі німецької армії на початку 1944р. Дихтярук надав багато уваги й турботи нашій сім'ї, спеціально приїхав із сусідом Павлом Михальчуком з віддаленого хутора й запросив нас до себе, на свій хутір, де ми благополучно пережили відступ німецької армії. Помер він і похований на рідному цвинтарі в 1952р.
Антонюк Михайло Іванович гарний сім'янин, добрий і позитивний хазяїн, людина церковна, учасник місцевого сільського хору. Помер і похований у Птичі 1953р.
Войтюк Євгенія Никифорівна - вдова, гарна й працьовита господарка, мала на своєму господарстві зятя, що був в армії під час вступу в наш край німецької армії. У червні місяці 1941р. у будинку її поміщалася військова німецька комендатура, і німці знали її як господарку двору. Коли я і сусід - свящ. з Носовиці були арештовані німецькими патрулями на Птицьких хуторах і приведені в комендатуру, то Войтюк Є. виручила нас від небезпеки, що погрожувала, тому що стала свідком за нас. Померла Войтюк Є. 1946р.
У записах при Церкві другої половини 19-го сторіччя згадувалися парафіяни - Акиндин Іванюк, що був церковним старостою в 70-их роках. Він піклувався про порядок біля храму й посадив на помості церковному навколо храму, гарні дерева, які знищені під час війни 1914-16р., коли фронт німецької армії, у ході 9-ти місяців займав смугу церковного цвинтаря.
Також у записах згадувалися парафіяни Церкви із Птичі Василь і Марфа- чоловік і жінка Окренці. Вони були старанними парафіянами Церкви, чесними трудівниками, нікому не заподіювали шкоди. Поховані вони в 80-х роках 19-го століття. Родич їх, Назарій Окренець, довгий час служив церковним старостою с. Птича (до 1890), людина дуже пристойна і акуратна, так згадували про нього довгий час парафіяни.
Після Окренця церковним старостою був обраний Зіновій Цирольчук, прийомний син Н.Окренця, що прослужив від 1890р. по 1902р. Цирольчук Зіновій був старанним на службі й гарним хазяїном.
Після нього служив старостою Войтюк Микола, хороша людина й парафіянин. Умер у старості років 1918р.
До першої світової війни, довгий час, служив церковним старостою Романюк Ігнатій Семенович. Він був за натурою делікатний, досить добрий і чесний. Помер в 1919р.
Після першої світової війни церковними старостами служили гарні люди - Федьчук Іван і Бондар Карпо Мартинович, що вмер в 1920р.
Служив при церкві довгий час, до першої світової війни, Антонюк Олексій - гарна й добра людина. Помер в 1912р. Від 1920 по 1941р. сторожем церковним послужив Петро Мельничук, також акуратна й гарна людина.
Діяльним у громадському житті й турботливий у церковно-парафіяльному відношенні був Мірошник Олексій Павлович. Він багато потрудився для відновлення порядку в приході після розрухи першої світової війни. Помер у роки польської окупації.
У пам'ятних парафіяльних записах пригадується ім'я людини Вербського приходу Олександра Житника, що трудився спочатку для будівлі кам'яної нової церкви в с.Птича . Він викопав під фундамент храму весь необхідний рів в 1910р.
Церква с.Білогородка була складовою частиною Птицького приходу до 1932р. включно й обслуговувалася причтом с.Птича.
Церковними старостами в тих роках, від 1898р. служили гарні парафіяни – Антонюк Венедикт, Олійник Фома, Пінчук Максим і Сокот Сергій. У Білогородці жили брати Кавецькі – Андрій і Василь. Вони були гарними, зразковими хазяїнами, релігійними, чесними й доброзичливими людьми. Старший, Андрій, помер в 1955р., а Василь - в 1957р. - обоє в похилому віці. Птицький приход, у який входило с. Білогородка й чеська колонія Софіївка (у трьох частинах), а також колонія Турковичі були в доброму церковно-релігійному стані. Цим приходом у майже 30-ти років керував ідейний і добрий пастир – о. Миколай Конашинський. У Птичі був і католицький костьол, до нього належали польські жителі околишніх селищ. Костьол був побудований наприкінці 17-го століття, дерев'яний, в ім'я Св. Трійці, знищений пожежею в 1943 році.
Автор цих рядків, Антипович Йосип, заштатний протоієрей, прослужив у Птицькому приході майже піввіку, а саме з 1898-1947р. Освіту одержав середню, після закінчення повітового духовного училища в Житомирі переведений був у Волинську Духовну семінарію в м.Кременці в1892р. У цю семінарію входили вихованці, що закінчили духовні училища на Волині - Житомирське, Кременецьке, Клеванське й Мелецьке, тому в першому класі семінарії зустрічалися й поєднувалися вихованці всієї великої тоді Волині.
У роки переселення з Австрії в Росію багатьох чехів, значна їхня частина знайшли місце життя й праці для себе на Волині. По прийнятті, що переселилися в Росію чехами підданства російського й приєднанні їх до Православної Церкви, багато хто з молоді йшли вчитися в російські школи. Такими шляхами прийшли у Волинську Духовну семінарію чеські юнаки. У Кременці в семінарії я зблизився й подружився з одним товаришем, вихованцем Кременецького Духовного училища - чехом (Скокан Йосип), а також був у близьких приятельських відносинах з Конашинським Мстиславом Миколайовичем, вихованцем того ж училища. Товариш - чех був з родини осиротілої і бідної й виховувався на казенний рахунок, як в училищі, так і в семінарії. Він був одним із кращих учнів у класі за успішністю. Фізично мав він значні недоліки, очима був нездоровий і носив окуляри, крім того, у своєму молодому віці був уже досить сивий. Під час святкових відпусток товариш Конашинський часто запрошував його до себе в Птичу, тому приятель мій - знав родину Птицьку, як досить гарну, інтелігентну, нерідко ділився із мною своїми враженнями. По закінченні нами семінарії, я й мій друг - чех були в числі п'ятьох, направленими на педагогічні курси в Києві, і перед поїздкою в Київ, приятель мій переконав мене заїхати з ним у Птичу й познайомитися з родиною нашого загального товариша Мстислава Конашинського. У тім році батько родини, настоятель приходу с.Птичи свящ. Конашинський Н. помер у квітні місяці. При таких обставинах я познайомився ближче з родиною, у якій знайшов собі й подругу життя. Будучи в Києві на педагогічних курсах, я вів переписку з дочкою покійного, і в результаті нашої переписки прийшов до рішення женитися й зайняти прихід, якщо духовна влада допустить це. У випадку відмови я, по закінченні педагогічних курсів, мав місце завідуючої однієї двокласної школи на Волині. При таких обставинах і багатьох коливаннях, я одержав призначення на прихід с.Птича від 2 вересня 1898р. на місце священика Птицького приходу й рукоположений у сан священика 22 жовтня 1898р. Вікарним єпископом Кременецьким Преосвященним Серафімом. Відтоді й почалося моє сімейне життя і праця по приходу. Ознайомившись із приходом, я, за обов'язком служіння, зайнявся можливою роботою з людьми. Час від часу влаштовувалися з хазяїнами невеликі збори у вільний час вечорами й у святкові дні. На цих зборах проводилися бесіди з питань господарських, а також з питань сімейного життя й церковно-суспільного порядку. У бесідах цих зверталася велика увага на непристойність і значну шкоду в сімейному житті й господарському, надмірне вживання алкоголю. Для таких бесід я мав теоретичний матеріал, тому що прослухав у Києві на лекціях про шкоду алкоголю на здоров'я людини, а також у відношенні моральному. Таким шляхом, протягом деякого часу, я набув собі прихильників серед серйозних і позитивних парафіян.
У той час у с.Птичі був великий громадський цегельний будинок, що був колись корчмою, а останнім часом у будинку цьому містилася казенна винна крамниця, так звана «Монополія», цей будинок був розташований на видному місці біля шосейної дороги. Тут часто можна було спостерігати нетверезих людей, що було спокусою й худим прикладом для сільської молоді. Умовивши деяких з парафіян про закриття винної крамниці, ми подали, куди треба прохання про це. І ця торгівля вином була перенесена в м. Вербу. Після цього, будинок було використано з метою культурно-побутових, громадських цілях. Відкрита була кооперативна крамниця, маслодільна артіль, кредитне товариство й прокатна станція землеробських знарядь. Все це влаштовувалося до першої світової війни, у роки 1906-10-й, і мало великий інтерес серед населення, а практично в житті приносило чималі вигоди для села. З прибутку за приміщення, а також з інших громадських коштів, парафіяни Птичі відкрили свій цегельний завод, що позначився дуже гарним і вигідним для своїх селян і найближчих околиць. Коли утворився запас цегли, з'явилося бажання про будівлю нового храму. Колишній храм - дерев'яний, також був непоганим, але бажання будівлі нового храму росло в селі. Коли був затверджений і отриманий план нової церкви, тоді рішуче приступили люди до будування. Для фундаменту був доставлений необхідний камінь із Кременця в кількості декількох десятків вагонів-платформ на станцію ж-д Верба. Була також заготовлена необхідна кількість вапна й цементу, піску й ін.
Закладка храму була почата з весни 1912р. і велася робота успішно до початку першої світової війни 1914р. Будівля була доведена поверх нижніх вікон.
В 1915р., у серпні місяці, російська армія відступала на схід у глиб країни, населення евакуювалося. До осені 1915р. австро-німецька армія зупинилася фронтом по р. Ікві і село Птича потрапило в лінію німецького фронту, що протримався на наших землях до початку червня 1916р. коли при наступі російської армії (під командою Брусилова) ворог відступив на захід. У тих же роках, коли почалися роботи з будівлі храму в Птичі, одночасно було багато турботи й праць у с. Білогородка, складової частини Птицького приходу. Там була побудована церква в чотири стіни й без купола, побудована турботами свящ. Миколая Конашинського в 1888 році. Ця церква була перебудована моїми турботами в 1912-14р. перед початком першої світової війни й у тім же вигляді залишена під час евакуації 1915р. У роки першої світової війни (1915-16р.) с. Білогородка було тиловим місцем розташування німецьких військ і залишилося в цілості від військових руйнувань, але церква була спустошена, у ній був влаштований тиловий госпіталь. Після відступу німецької армії, з доручення єпархіальної влади, я обстежував стан приходів, що були в лінії розташування німецьких військ, від Кременця до Дубно. Всі села, починаючи від Сапанова, піддалися спустошенню. Наше село Птича становило тоді суцільний пустир, що заріс бур'яном. Перша лінія німецьких окопів проходила на церковній садибі поблизу церкви, з будівель церковних залишився один лише будинок і то врай спустошений. Храм дерев'яний був усередині також спустошений, а нова кам'яна будівля залишилася в тім же виді, у якому залишили неї ми при нашому відступі, але колишні будівельні матеріали знищені ворогом.
У червні 1916р., після відступу німецьких військ, у с. Білогородка були розташовані деякі частини російської армії. Начальником цих частин був полковник Петро Миколайович Сретенский, що подбав упорядкувати храм с. Белогородки й у день св. Апостола й Павла в ньому була зроблена перша літургія, освячував храм єп. Кременецький Діонисій. Храм с. Білогородка будувався моїми турботами. У парафіян було бажання будівлі, але засоби в них були слабкі, і мені особисто довелося понести багато турботи й праці для цієї святої справи. План будівлі був зроблений безкоштовно російським інженером, що служив на Дубенському форті, Піновим Данилом Миколайовичем, якого я особисто просив про це. Храм будував майстер будівельних робіт на форті Штройман і закінчив в 1914р.
Повернувшись у прихід після війни, я оселився з родиною в будинку народної школи в чеській колонії Софіївка (Білогородка), тому що в Птичі ніде було поміститься, через великі руйнування. Проживаючи в Софіївці, у шкільному будинку, мною були відкриті шкільні заняття з учнями. Таким чином я прожив там 2 роки, до осені 1918р., а на той час був зроблений можливий ремонт будинку в Птичі, а також ремонт дерев'яної старої церкви.
У чеській колонії, у тому ж будинку народного училища, де я жив з родиною в 1917р., з дозволу військової влади оселився полонений чех, вчитель середньої школи, Франц Францевич Голий. Він після мене продовжував шкільні заняття з учнями. Будучи там до кінця 1918р., ми близько зійшлися із вчителем Голим, котрий виявився досить гарною людиною. Навесні 1919р. Ф. Ф. Голий виїхав у Чехію. Коли вже при Польщі встановилася можливість поштового повідомлення, учитель Голий не раз писав нам листи.
При Польщі наші сини закінчили середню освіту в 1922р. А для надходження у вищий навчальний заклад для них були деякі перешкоди. У той час Ф. Ф. Голий, у листах своїх до нас, переконливо радив відпустити синів у Чехію для продовження вищої освіти. При великих турботах сини одержали дозвіл від польської влади на в'їзд у Чехію, і там, після закінчення вищої фахової освіти, залишилися на роботах.
Старший син, що закінчив вищий агрономічний заклад в Чехії, повернувся на батьківщину в 1929р. і працював агрономом-хмелярем при Волинському суспільстві хмільництва в Дубно. Крім службових обов'язків допомагав у своєму районі розвитку молочного кооперативу й проводив лекції з сільського господарства. За успіхи в роботі із хмільництва - по хмелерадгоспу Броди, був нагороджений поїздкою на сільськогосподарську виставку в Москву в 1940р. При відступі німецьких військ в 1944р. Узятий був німцями на захід. Після закінчення війни повернувся в Прагу й тоді, що був його викладач - доцент агрономічного інституту, доктор Освальд, запропонував йому роботу в Селекційній станції хмільництва в Чехії, де й працює в цей час.
Молодший син, після закінчення відділу електротехнічних наук вищого навчального закладу, залишився на роботі в Чехії при міністерстві залізничних колій.
До першої світової війни наш прихід відвідували видні духовні особи, що цікавилися життям і станом приходу, особливо його частиною - чеським населенням. В один час відвідав чеську колонію Софіївку [[Саватій (Брабец)|Саватій]], [[архімандрит]]. Він проводив у храмі с. Білогородки Богослужіння і вів бесіди із чехами - парафіянами. Сам архим. Саватій - чех, вищу освіту проходив у Росії й служив якийсь час на Волині. Після першої світової війни він жив у Чехії в Празі й, за призначенням патріарха Константинопольського, служив у сані митрополита Прикарпатської Русі й православних Чехів. Будучи мені близько знайомим ще з Волині митр. Саватій в 1922р. надав синам допомогу в урядових закладах у Чехії в справі прийняття їх з метою продовжувати освіту, для того щоб сини виїхали в Чехію як польські громадяни, а не емігранти від війни. Коли в 1926р. Волинські Чехи з Луцька їхали в Прагу на "Сокольский зліт", я був прийнятий у їхню групу й тоді я відвідав синів - студентів у Празі, а також був у митр. Саватія, якому особисто дякував за зроблену у свій час допомогу синам.
Ще в 1907 р. У лютому місяці, приїхав у наш прихід, за розпорядженням Волинської Єпархіальної влади, священик чех с. Квасилова, Ровенського повіту, о. Феодор Гейда, з метою провідати православних чехів колонії Софіївка. Разом зі мною о. Феодор поїхав у Софіївку до старости й просив його зібрати чехів у будинку народної школи. У доповіді своєму архієпископу Антонію о. Феодор писав: "Прохання моє було негайно виконане, всі чехи прийняли мене досить радісно й, у бесіді з ними, висловлювали гарячу відданість Православній Церкві. З розмови із чехами я переконався, що вони залишаться вірними синами Православної Церкви, за винятком, можливо, декількох осіб, що приєдналися до Православ'я винятково з корисливими цілями. Взагалі Білогородецько-Софієвські чехи зробили на мене досить приємне враження. Два роки тому вони відкрили Народне училище й побудували за допомогою коштів, училище. Загальне лихо: у всіх приходах, де є чехи – малі храми. Так і в Білогородці невелика церква, що вміщає тільки корінних парафіян. Але завдяки невсипущим працям і енергії місцевого священика о. Йосипа Антиповича, храм задумано розширити, і місцеві селяни вже почали підготовку необхідного матеріалу. О. И. Антипович намагався залучити до цієї справи й місцевих чехів, про що обговорено було з ними на зборах. Я намагався підтримати пропозицію священика. Чехи заявили, що їм навіть було б соромно не брати участі у витратах на розширення храму, тільки просили почекати їх, або позичити для них деяку суму, яку впродовж двох років вони сплатять, тому що в цей час вони виплачують борг за будівництво училищного будинку. Священик погодився на їхню пропозицію, а тому є надія, що в Білогородці буде великий храм, що у стані буде вмістити всіх бажаючих помолится, як місцевих, так і чехів.
Долгом вважаю смиреннійше донести Вашому Високопреосвященству, що настоятель Птичі-Білогородки о. Йосип Антипович досить діяльний священик, що користується загальною любов'ю всіх чехів, також саме повинен сказати й про священика м. Верба о. Іуліана Мельникова, у приході якого також є кілька чеських сімейств."
Отже, в наслідок, при загальному зусиллі парафіян с. Білогородка й чехів колонії Софіївка, храм був перебудований і розширений згідно плану в 1912-14 р. до початку першої світової війни.
До осені 1918 р. я переселився з родиною з Білогородки в Птичу, де частково був закінчений ремонт будинку й церкви. Поверталися поступово на свої місця й селяни Птицькі, що були у розсіянні через військові умови того часу. Однак час тривав неспокійний, виникли цивільні хвилювання й громадянська війна, тому люди, повернувшись на свої розорені місця, на превелику силу могли зайнятися влаштуванням свого життя.
У міжнародному світі 1920р. відбулися великі зміни, частина нашої Волинської землі відійшла в границі польської держави, коли люди поступово влаштувалися на своїх попелищах, тоді почали турботу про закінчення нового храму (допомоги в той час ні звідки було чекати). На превелику силу й багатьма зусиллями храм був закінчений до 1938р., але служба тривала в старому дерев'яному храмі, тому що новий храм усередині не був готовий. До половини березня 1941р. абияк був влаштований всередині новий храм і освячений у неділю Хрестопоклонну Великого посту, 10-го березня, ст. стилю. Дозвіл для освячення храму в с. Птича було надано Митр. Миколаєм, що був тоді Єпископом у Луцьку, протоієреєві Дубенского собору Володимиру Ковальскому. Відтоді й почалися богослужіння в новому храмі, але недовго тривали. У червні 1941р. у нашу країну вторглись німці, і 27 червня пожежею село було знищено, згоріла дерев'яна церква, а нова була побита снарядами й усередині вигоріла. Тільки після війни, наприкінці 40-х років, частково був відремонтований храм і приготовлений для Богослужіння турботами й ретельністю парафіян, а також настоятеля церкви о. Іоанна Ворони, ремонт храму був успішно закінчений. Усередині поки відбувалася служба в середній частині, наведеної в порядок після війни. Потім установили новий іконостас, подарунок від св. Почаївської Лаври восени 1960р., і також є гарне напрестольне Євангеліє, передане для нашої церкви, церквою м. Канева на Дніпрі. Є надія, що до кінця літа 1961р. прихід закінчить весь ремонт храму. Білогородка, як уже згадувалося, було складовою частиною Птицького приходу включно до 1932р. і в тім році виділилося в окремий прихід у повній згоді із причтом Птичі.
В 1956р. я був у Чехії, у Празі, у синів. Довідавшись про те, наші Волинські чехи просили відвідати їхні храми, звичайно, за згодою священика. Взяти участь у Богослужінні. На тій підставі я проводив Богослужіння у неділю, в березні, 1956р. у храмі св. Ап. Якова в м. Жатець разом з настоятелем того храму прот. Ростиславом Гофманом. На Богослужіння прибуло багато чехів, що були в Софіївці. Потім служив ще в м. Жатець, і від настоятеля, на згадку спільного Богослужіння, я отримав у подарунок служебник і требник слов'янською мовою, видання 1950 і 1951р. у Празі. Також служив у м. Франтишкове-Лазна 8-го квітня 1956р. (храм св. равноап. Ольги, настоятель Іоанн Кржевка)
В 1947р. я вийшов за штат. На моє місце призначений о. Іоанн Ворона, що продовжує турботу про продовженні порядку при храмі, що розташований у центрі села при шосейній дорозі Київ-Львів і є прикрасою для села.
Вважаю своїм обов'язком згадати також колишніх моїх сподвижників у парафіяльних працях, які відійшли вже для вічного спокою. Це Федорин Володимир і Колісник Варфоломій. Колісник був знавець церковного уставу й міг завжди замінити будь-якого псаломщика в церкві. Померли вони обоє в роки польської окупації. Добру пам'ять заслужив також Грищук Володимир Терентійович, що був якийсь час після першої світової війни церковним старостою. Помер в 1959р. Хуторянин Михальчук Павло - помер у старості років у квітні 1960р. Тимощук Ігнатій, близький сусід біля церкви, людина працьовита. Служив якийсь час церковним старостою - помер у похилих роках 1961р.
Згадуючи подумки про свої турботи й колишні праці в нашому приході, також про пережиті мною турботи, що випадали на мою долю, особливо в тяжкий час розрух першій світовій і другій світовій воїн, то мимоволі відчуваю невидиму допомогу Божу. Перед початком будівлі нинішнього храму, багато парафіян поставилися до цього неохоче, тому що колишній дерев'яний храм був у порядку. Але частина парафіян, що наповнена волею й бажанням, з великою енергією прийняли це рішення й беззастережно приступили до будівництва. Тепер, після пережитих лих і всякої розрухи, люди згадують обставини при початку будівлі храму й дякують Богу за допомогу в їхній великій справі, тому що дерев'яний храм знищений під час війни й місце на цвинтарі виявилося б порожнім. При наявності стін кам'яного храму, незважаючи на колишні ушкодження, була можливість прикрасити село гарним храмом.
Село Птича наприкінці 19-го й навіть на початку 20-го сторіччя, за традицією народною, називалося містечком. З тих же історичних і народних переказів відомо, що село це було значним адміністративним пунктом. До половини 19-го століття в Птичі було волостне правління, що згодом було перенесено у Вербу. Так само було Народне однокласне училище, відкрите після 1930р.
Селяни с. Птича, а також частина с. Білогородки, розташованої убік Питчі й названої в народі "Казенна частина", були вільні від панщини, або кріпацької залежності з 1830р. Колишній польський власник втік у Францію після повстання в 1830р. Його володіння ввійшли до складу володінь Російської скарбниці й селянство наділене було землею до 24-х десятин на двір.
Дійсний запис зібраний протоієреєм Йосипом Антиповичем с. Питча, Рівненської обл. 1961р. січень місяць. Прожив я в приході більше 60-ти років, переживав усякі негоди й руйнування під час двох світових воєн, я цінував і поважав своїх людей - парафіян, з якими зжився за багато років, і з боку людей користувався доброзичливістю і підтримкою у важкий час.
З 1947р. був призначений настоятелем о. Іоанн Ворона, і до 1966 р. продовжував свій пастирський шлях. Був похований (21.11.1966р.) на цвинтарі с. Птича.
В 1969р. 11 січня, помер заштатний протоієрей Йосип Антипович і був похований на цвинтарі с. Птича.
Після смерті о. Іоанна Ворони служби не було до Успіння Пресвятої Богородиці 1967р. На Успіння служив о. Арсеній Христюк і після цього служив до посту 1968р.
На хрестопоклоний Тиждень в 1968р. першу службу служив о. Василій, що був благочинним Дубенского району. У Птичі він прослужив до 1971р. і помер 3 березня 1971р. (похований у м. Красноармійськ).
Після його смерті тимчасово заміщав о. Максим Солтис (перша його служба була на Благовіщення).
Продовжуючи писати ці рядки, я, Микола Якович Сысонюк, народився 20 січня 1945 року в с. Коловерть Корецкого району, Рівненської області.
В 1962р. закінчив середню школу, працював у колгоспі. З 1964р. по 1967р. служив у Радянській Армії, а в 1968 році, після армії, поступив в Одеську Духовну Семінарію, яку закінчив в 1971 році.
В 1970 році, після святих апостолів Петра й Павла, повінчався зі Степанюк Феофілою Сергіївною, що жила в тім же селі Коловерть.
21 вересня 1970 року Митрополитом Одеським і Херсонським Сергієм був рукоположений у сан диякона, а 13 грудня 1970 року Митрополитом Талліннським і Естонським Алексієм рукоположений у сан священика.
Після закінчення Семінарії я був призначений Архієпископом Волинським і Рівненським Даміаном на прихід у с. Птича, і перша моя служба Божа була 15 серпня 1971 року. 24 серпня я переїхав повністю в с. Птича де живу дотепер. Перевозив мене церковний касир Тимощук Матвій Игнатієвич, чоловік спокійний і сумлінний.
Влітку 1972р. пофарбували церкву всередині, іконостас, і зовні, переробили освітлення на іконостасі, і церква прийняла обновлений вид.
Перед Успінням Пресвятої Богородиці, влітку 1973р. поставили нове залізне огородження, відгородивши церкву від дороги, пофарбували в блакитні кольори. (Паркан я привіз із Дубна). Після Покрови Пресвятої Богородиці, цього ж року, викопали біля церкви колодязь, и погріб.
В 1974р. після Великодня прикрасили Іконостас, покривши його фольгою й білою фарбою.
Перед Успінням 1974р. побудували сходи для входу в церкву (із крихти), заасфальтували вхід у церкву, біля колодязя й будинку. Я сам засклив всі вікна в церкві, які були розбиті, витратив ящик скла. А у вівтарі зробив на вікнах хрести з кольорового скла, жовтого й синього, зверху на церкві закитував повністю вікна.
9.11.1975р. у вівтарі, у панамарці помер церковний староста Лагетко Лукіян Дмитрович у віці 74 роки. (Це була неділя, прийшов до церкви, висповідався, причастився Св. Тайн Христових і безболісно помер на своєму посту). Церковним старостою обрали Васильчука Тихона Якимовича, 1910р. народження, людини спокійної, ввічливої, релігійної й акуратної.
Виконуючи свої пастирські обов'язки по приходу, я разом з тим не забував і про храм. Навесні 1979р. пофарбували церкву зовні олійними фарбами. Намалювали зовні, у входу в церкву 3 великі ікони, Посередині Успіння Пресвятої Богородиці, а по краях - Великого князя Володимира й княгиню Ольгу. (До фарбування були ікони - посередині Успіння Пресвятої Богородиці, а по краях - св. Рівноапостольних Кирила й Мефодія, і св. князь Володимир).
Фарбування робила бригада художника Процюка Віталія Миколайовича, з Корецького району, с. Березівка. Він же сам і намалював ці ікони, а перед святом Успіння намалював чотири ікони на Святий Престол: Моління про чашу, Голгофа, і чотирьох Євангелістів. Людина він дуже релігійний, справедливий, не жадібний, сумлінно ставиться до роботи.
За розпорядженням Высокопреосвященного Даміана, Архієпископа Волинського й Рівненського, мені було доручено від 15.11.1976р. обслуговування приходу села Судобичі, Дубенського району. Домовилися служити: дві служби (неділі) у с. Птича, а одну - Судобичі.
В 1977 році пофарбували церкву в Судобичах зовні й усередині, я переробив освітлення на семисвічнику у Вівтарі, поставив дві довгих лампи денного світла на Царських Вратах, а в 1980 році посріблив чашу, дискос, лжицу, звездицу, два Євангелія й хрест, і Святий храм прийняв новий, обновлений вид.
У Святому храмі, в Птичі, у Вівтарі, в 1978р. посріблив чашу, дискос, лжицу, Євангеліє велике (знайшов стару ризу для Євангелія й посріблив), і Євангеліє мале - требне, хрест напрестольний. Влітку 1980р. пофарбували наш Свято-Успенський храм всередині, багато праці вклав у фарбування художник Віталій Процюк, що і торік зі своєю бригадою красили храм зовні.
Всі старі ікони в храмі зняли, а на стінах намалювали нові, більші, у куполі зверху ікону Святої Трійці, у середині храму Покрова Пресвятої Богородиці, і багато інших ікон.
В 1980р.привезли нам зі Св. Різдва Богородиці церкви с. Носовиця всі ікони й все церковне начиння. І Носовицька церква залишилася порожня.
В 1979р. перед Успінням Пресвятої Богородиці ми перейшли в новий будинок (вісім років прожили ми в церковній сторожці біля храму).
В 1982р. перед Великоднем купили в церкву нове металеве панікадило.
В 1986-87р. ми придбали в єпархії 6 великих підсвічників, 2 білих і 4 жовтих.
Восени 1986р. я залишив обслуговування приходу в с. Судобичі.
Влітку 1989р. у Петрів піст пофарбували церкву зовні, намалювали 4 ікони всередині храму в 1991 році, освятили хрест-фігуру на Підварках 16.3.1991р. і на Грузинській дорозі 30.6.1991р.
Влітку 1993р. поставили новий Іконостас, зроблений Ананієм і Віктором Зіруками, а старий Іконостас (зі скиту - Почаєва) передали в Дубно в храм пророка Божого Ілії (благочинному о. Миколаю Молісу). В 1999р. влітку розібрали стару сторожку (яка була побудована ще до 1917р.) і побудували нову, поштукатурили, на згадку 2000 річчя Різдва Христова. В 2000 році пофарбували храм зовні й усередині. В 2001р. пофарбували Іконостас.
В 2002р. купили дві металеві хоругви, запрестольний металевий хрест, похоронний дерев'яний хрест.
В 2004р. перед Великоднем купили велике триярусне панікадило (5800 грн.) і одноярусне (1200 грн.)
Староста Васильчук Тихон помер 15.11.1992р., після нього призначили Антонюка Григорія Автономовича, релігійного, послушного, роботящого, виконуючого свій обов'язок, 1925 року народження.
Коли я прийшов на прихід, касиром був Тимощук Матвій Ігнатійович 1912р., спокійна, релігійна людина. Помер він 12.8.1996р. Після його смерті обрали касиром колишнього колгоспного касира, Бондара Івана Варфоломійовича (1925 р. р.), що прослужив чотири роки й помер 15.11.2000 року. Староста Антонюк Григорій помер 8.11.2002р., а після його смерті обрали старостою Дячука Івана Антоновича (1942р.р.), ввічливого, спокійного чоловіка.
Касиром обрали Гуменюка Миколу Федоровича, (1932р.р.)
В 2005 році одна релігійна бездітна родина пожертвувала в наш храм: три церковних аналої на середину храму (3500 грн.), велике напрестольне Євангеліє (3500 грн.), Евхаристичний набір (чашу, дискос, звездицы, ковшик, два блюдця - 1800 грн.), Св. Плащаницю (1700 грн.) і два дзвони 97 кг. і 67 кг. (9026 грн.) і наш храм обновився, уперше задзвонили церковні дзвони. Прафіяни нашого храму, які пожертвували все це - Михайло й Галина Грищуки (усього 20021 грн.)
В 2006 р. придбали в храм панахидний стіл (1000 грн.), два малих аналої, і два більших під Дівочі ікони (4 шт.)
Пожертвували на сестрицькі ікони в 2007 році: Войтюк Олександра Онисимівна (1750 грн.); Катерина й Марія Грищуки (1750 грн.); Іван Поліщук на Гробницю (3000 грн.).
В 2006 році зробили нові ковані вхідні ворота (2600 грн).
В 2007 році придбали металеві хоругви - (2100 грн.), виклали плиткою вхід у храм, зрізали великі, старі дерева, а також пофарбували з зовні храм.
== Інтернет-посилання ==
| |||