|
Виникнення села можна прив’язати,насамперед, до надзвичайно зручного,як з природного так і територіального характеру місцевості.Адже як відомо,поселення засновувались там,де є всі,чи частково всі,необхідні для існування людського поселення природні ресурси:вода,ліс,широкі луги,для ведення господарства,природній захист від кочових орд тощо.
Також виникненню та розвитку села посприяло і те,що воно лежало в самому серці Галичини,проте осторонь битих шляхів,якими кочували орди татар,адже поселення майже із всіх сторін,окрім сходу,оточене лісами,а з півдня та південного заходу його ще й оперізує річка Дністер,що є досить вагомою природною перешкодою.
Такі сприятливі умови здавна приваблювали людей,про що можна стверджувати,на основі проведених тут археологічних розкопок,організованих відомим науковцем-істориком,громадським діячем професором Ісидором Шараневичом(детальніше про нього дивіться нижче).Він виявив на території села сліди давніх стоянок.Були знайдені залишки жител первісних людей, стародавніх знарядь праці,побутові речі тощо.Археологічні пам’ятки невизначеного періоду,перебувають під охороною держави.
Початкову школу в селі Козарі було відкрито у 1852 році. В період з 1880 по 1882 роки в ній викладав отець Єремія Ломницький,визначний громадський та релігійно-духовний діяч кінця 19-початку 20 ст(детальніше про це дивіться нижче).В цей час школа в селі була шестирічною.
У 1897 р. була споруджена церква Св. Параскеви, парохом якої був о. Т. Войтович. У той час церква належала до Бурштинського деканату.
Населення села станом на 31.12.1880 р. становило 827 ч., на 09.12.1931 р. – 1424, на 01.01.1970 р. – 1462,на 01.01.2001-986 на 01.01. 2009 р. – 901.
Жителі села брали участь у аграрному страйку 1906 року.Також під час Другої Світової війни та по її завешенню,деякі жителі села входили до складу ОУН-УПА,й вели боротьбу проти московських,німецьких та інших окупантів в рядах цих організацій.Серед найбільш відомих борців за волю України,жителів села Козарі,можна назвати Мельника Івана Танасійовича,члена молодіжної сітки ОУН,вояка УПА(більш детально про нього читайте нижче).
На сільському цвинтарі є також індивідуальні могили партизанів, членів ОУН. Поховані: Борис Михайло, Борис Федір — Скала, Вільчинський Євстахій — ройовий сотні УПА Богун, Данилишин Іван, Мацук Григорій, Мельник Михайло, Федик Дмитро — керівник кущового проводу молодіжної ОУН Скорий, Федик Йосип — Бей, невідомий Грім.
За часів радянської окупації,територія села входила до радгоспу ім. Горького.Виробничий напрямок-льонарство і тваринництво.В сімдесятих роках 20 ст. було побудовано нову восьмирічну школу, пізніше-новий дім культури,поштове відділення,приміщення бібліотеки.
==Персоналії==
В селі народився відомий історик,громадський діяч Ісидор Шараневич.
о. Єремія Ломницький,
БулаВ цеперіод із 1880 по 1882 роки в Козарівській шестирічній школі працював о.Єремія Ломницький-особа, яка відіграла дуже велику роль в релігійному житті Української Греко-Католицької Церкви під кінець XIX – початок XX століття.
Народився Іван, – бо таке хресне ім’я дали йому батьки, – 8 лютого 1860 року в селі Кавсько, що належало до Дрогобицького деканату Перемиської єпархії, в сім’ї місцевого пароха о. Михайла та Марії Гащиць, яка теж походила із священичого роду. Крім Івана, у подружжя було ще шестеро дітей. Слід зазначити, що в їхній родині виховалось чотири сини священики. Один з них священик – монах о. Єремія.
По закінченні початкової школи впало на маленького хлопця тяжке випробування: коли він мав одинадцять літ, помер його батько. Іван тоді навчався у Львівській академічній гімназії, у 1873 році перейшов до гімназії Франца Йосифа в м. Дрогобичі.
Не було в Івана на серці помислів йти шляхом свого батька, натомість дуже хотів стати вчителем. Тому у 1876 році вступив до вчительської семінарії у Львові, в якій навчався до 1880 року. Опісля був скерований на посаду вчителя в публічну шестикласну школу села Козарі, Рогатинського повіту Станиславівського воєводства, (нині Івано-Франківськ), де працював до 1882 року.
Цікавлячись перебігом подій, пов’язаних з реформою одинокого на той час монашого Чину Отців Василіян, Іван хотів сам пересвідчитись, чи правда все те, про щи пишуть галицькі часописи, як “Діло”, “Пролом”, “Слово”, “Сіон”, тобто чи правда, що ця реформа є великою шкодою для нашої Церкви. Тому-то сам поїхав до Добромиля. Відвідавши тутешній монастир, переконався, щи закиди, звинувачення, підозри щодо суті реформи неправдиві, видумані. Навпаки! Іван Ломницький відчув голос Божий – вступив на новіціят. Це було на самому початку реформи – 28 вересня 1882 року.
Після закінчення новіціяту Іван Ломницький прийняв монаше ім’я Єремія, а по двох роках філософсько-богословських студій – свячення з рук Перемиського владики Йоана Ступницького (17 січня 1886 р.). І лиш після цього, більше як через рік, 22 травня 1887 р., склав монашу професію, хоча за правилами Василіянського Чину вічні обіти мали передувати висвяченню. Це було пов’язано з тим, що Церква гостро потребовала молодих священиків, а о. Єремія відзначався особливою посвятою Чинові та духовно-інтелектуальною зрілістю.
Знаючи про здібності нововисвяченого ієромонаха як вихователя й педагога, настоятелі призначили його на посаду директора Окружної головної школи в Лаврові, яку весь час провадили василіяни. Як директор старався вибороти право публічності Лаврівській школі. У 1889-1891 роках о. Єремія розширював свої знання у Краківській єзуїтській колегії; повернувшись з Кракова, викладав у Добромильському новіціяті українську мову та історію. У 1893 був призначений до Бучача, де виконував обов’язки директора народньої чотирьох класної школи.
Пам’ятна сторінка в житті обдарованого ієромонаха – це місійна діяльність, яку він розпочав в 1889 році у місті Городку разом зі своїми співбратами. Таких місій на протязі цілого життя він провів 54 – цифра, як бачимо, дуже показова, тим більше якщо врахувати, що кожна така місія тривала 5 – 8 днів. Однак останні архівні пошуки свідчать, що тих місій було набагато більше. Серед своїх співбратів о. Єремія відзначався непересічним даром проповідництва. Власні проповіді старався достосувати до осіб, які його слухали, вони завжди були наповнені глибоким богословським змістом, тому часто о. Єремію Ломницького називали „золотоустим проповідником”.
Велике значення для пробудження і скріплення релігійних почуттів народу мали численні реколекції, щи їх невтомно провадив о. Єремія. Слід також зазначити, що саме він як, перший реформований василіянин, дав перші реколекції для питомців Львівської духовної семінарії.
У 1890 р. – засновано товариство св. апостола Павла, з метою влаштовування реколекції для священиків і поширювання релігійність у народі. Головним ініціатором заснування цього товариства був о. Єремія Ломницький.
У 1892 році о .Єремія разом з о. Платонідом Філясом уклали для молоді перший молитовник “Гостинець”, який був дуже популярний. Перше видання молитовника налічувало 10 тисяч примірників і на сьогоднішній час належить до бібліографічних рідкостей. Всього цей молитовник видавали сім разів, загальна кількість примірників сягала 190 тисяч.
Не тільки своїми місіями і ґрунтовними реколекціями прославився о. Єремія Ломницький, але й тим, що Господь Бог вибрав його як знаряддя для створення першого в Галичині чернечого згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. З такими думками о. Єремія носився від 1886 року, коли мав нагоду перебувати в Отців Єзуїтів у Старому Селі. Самі вони підказували, що василіянам потрібно заснувати згромадження, яке би провадило захоронки та допомагало недужим. Поляки таке згромадження мали, українці – ні. Перейнятий цією ідеєю, о. Єремія протягом п’яти літ шукав способу створення такої інституції. І така нагода трапилася.
У 1891 році чотири василіяни були запрошені на місію в село Жужель, Сокальського повіту. Провідником цієї місії був о. Ломницький. Одного дня до нього підійшли декілька місцевих дівчат, які мріяли цілковито посвятитися Богові в якомусь монастирі. Пізнавши і відчувши Боже Провидіння, о. Єремія запропонував місцевому пароху о. Кирилові Селецькому, щоб той дав свою “фірму” для правового заснувавання жіночого згромадження, оскільки у зв’язку з Добромильською реформою до василіян у Галичині ставились дещо упереджено, навіть з недовірою. Потрібне було прикриття іншим іменем. Отець парох Селецький заявив, щи не розуміється “ані на правилах законних, ані на законнім дусі і провадженню такого згромадження”, як також не має коштів на його утримання. Проте о. Ломницький запевнив, щи духовним проводом дівчат, як і матеріальними справами, займуться виключно василіяни. Переконавшись у серйозності наміру молодого василіянина, о. Селецький, який мав їхати на нове становище до Рави-Руської, залишився і допоміг знайти перший дім для нової інституції.
28 серпня 1892 року згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії було засноване. Першою Сестрою Служебницею стала Йосафата Михайлина Гордашевська, яку особисто покликав на це важливе діло її духівник о. Єремія Ломницький (як відомо, у червні 2001 року сестра Йосафата Гордашевська була проголошена Блаженною).
Крім непересічного дару проповідування, о. Єремія вмів здобути собі людей, мав широкі зв’язки з високопоставленими особами й виявив себе добрим економом, тому о. Єремію часто переносили туди, де була потреба (Лаврів, Добромиль, Жовква, Львів, Бучач, Кристинопіль, Михайлівка, Краснопуща, Улашківці, Дрогобич).
Отець здійснив дві поїздки до Росії протягом 1904-1908 років, як відпоручник Митрополита Андрея, з метою вивчення можливостей праці з місцевими уніятами, відвідав такі міста, як Петербург, Москва, Смоленськ, Саратов та Симбірськ.
З 1907-го по 1915 рік о. Ломницький був першим ректором Станіславівської духовної семінарії, і виконував це становище дуже сумлінно і жертвенно, передаючи молодим вихованцям головні й підставові форми духовного життя. Маючи колосальні здібності вихователя і педагога, як і великий досвід місійної діяльності о. Єремія проявив себе великим виховником священичої молоді. Викладав пасторальну теологію, методологію, катехитику, риторику та гомілетику. У своїх викладах був знаменитий аскет і педагог. Завжди цікавився справами та навчанням своїх вихованців, при тому щотижня мав окрему конференцію, що стосувалася семінарійного життя і мети майбутнього священичого покликання. Колишні вихованці згадують, що о. Ректора дуже поважали і любили в семінарії, як нижчі настоятелі так і всі питомці; він був для багатьох взором жертвеного священика, визначного місіонаря і ревного монаха.
Слід зазначити, що о. Єремія Ломніцький належав до глибокоосвічених ченців, добре володів французькою мовою, знав моральне богослов’я та цікавився богословськими та філософськими працями, які друкувалися в тогочасних періодичних виданнях. Належав до філософічного гуртка в Петрограді, якого членами були В. Самойлов, Д. Філософов і ін.
1913 р. – Митрополит Андрей запропонував кандидатуру о. Ломницького на Крижевецьку єпархію в Югославії, але тодішній Протоігумен, який сказав Митрополитові, що не згодиться на це «з засади щоби монахи не приймали ніяких виїмних достоїнств» – відмов, на що о. Єремія відповів: «Нехай буде во всім і все на шиї до самої смерті не моя, а Божа воля».
В 1914 році російські війська зробили вдалий наступ на Австро-Угорщину, якій належали в цей час українські землі. Захоплені в полон українські піддані, які викликали підозру у царської влади, були відправлені на заслання в найдальші міста Росії. 24 січня о. Ректора було заарештовано. Він мав можливість виїхати до Відня, а все ж таки залишився. Отець Василь Навроцький, давній приятель о. Ректора у своїх спогадах, так згадує: “Ще раз його переконував і намавляв до виїзду... На те одержав я категоричну відповідь: Ніяк не виїду, а лишуся. Міг би я виїхати і гроші на дорогу маю і певно виїхав би, якби не одно. Мушу опікуватися сестрами і боронити їх перед солдатами. Се мій обов’язок”.
Ніхто не сподівався, що цей арешт у його житті буде фатальним. 5 лютого 1915 року о. Єремію разом з о. мітратом Іваном Гордієвським вивезли до Києва, де вони перебували три тижні. Опісля їх було конвойовано вглиб Росії – в місто Симбірск (нині Ульяновськ). “Місто, нема що казати, гарне і спокійне. Власти обходяться з нами добре” писав о. Єремія до о. Віталія Градюка, ЧСВВ, який теж ділив невольницьку долю в Казані. Отця в Симбірську дуже добре знали і поважали тутешні жителі, бо звертав увагу на себе поставою, повагою. Ще від початку свого ректорства мав проблеми з ревматизмом і тому ця хвороба дуже швидко прогресувала на засланні, і привела до передчасної смерті. “Ніхто з нас не сподівався сего удару, – писав у своїх спогадах радник із Самбора Теодор Біленький, – тим більше, що якраз в сім часі появилася в київськім польськім дневнику допись, що на опорожнений владичий престол в Перемишлі мав бути іменований о. Ломніцький”. 3 липня 1916 року о. Єремія Ломницький, знесилений хворобою, відійшов у вічність на 56 році життя, 34 чернечого покликання та 30 священства.
Перед смертю о. Єремія Ломницький висповідався, відновив монаші обіти, прийняв Святе Причастя і Тайну Єлиопомазання і красно закінчив життя. Похорон відбувася наступного дня, тобто 4 липня вечером де були присутні всі засланці без різниці національності й багато тутешніх жителів.
Ось таким було життя цього ієромонаха, освітлене багатьма християнськими чеснотами, духом глибокої молитви і покори та великою ревністю у проповідуванні Христової віри. Але найбільшою заслугою о. Єремії Ломницького для нашої Церкви і народу є те, що він заснував нове жіноче згромадження Сестер Служебниць НДМ, яке так гарно розвинулося по цілому світі та виконує велику працю для добра нашої Церкви й народу. З приводу відкриття беатифікаційного процесу о. Єремії Ломницького, молімось, щоби Господь прославив його славою Святих в лоні Своєї святої Церкви.
Ісидо́р Шаране́вич (16 лютого 1829, Козарі, повіт Галич — †4 грудня 1901, Львів), галицький історик і громадський діяч москвофільського напрямку, педагог (учитель Перемиської і Львівської гімназій), з 1871 доцент, з 1873 — професор Львівського Університету; дійсний член АН у Кракові, почесний директор Київського Університету; довголітній сеньйор Ставропігійського Інституту у Львові. Під його редакцією 1886 видано І том ювілейного видання на честь 300-річчя Львівського Ставропігійського братства. Почесний член тов. "Просвіта" з 1871 року.
Досліджував переважно історію Галицько-Волинської Руси: найбільша і довгий час найкраща праця «Історія Галицько-Володимирської Руси від найдавніших часів до року 1453» (1863); його історіографічні праці «Die Hypatios-Chtonik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte» (1872), «Kritische Blicke in die Geschichte der Karpaten-Völker» (1871) — цінний вклад в історію Галичини; розвідки про духовенство Галицької Руси, справи церкви на західно-українських землях 16 — 18 ст., про унію, східний патріархат тощо. Інші праці (українською, польською та німецькою мовами) з історії міст Галичини та про давні шляхи. Шараневич вивчав також діяльність українських братств, зокрема Львівського Успенського Братства і був одним з піонерів української археології в Галичині (зокрема розкопів на території Галичини, 1882 — 90). Єдиний мирянин учасник Львівського Синоду 1891.
Один із фундаторів Національного музею у Львові, заклав основу його фондів. Прищепив українській громаді культ музейництва. Зробив в цілому вагомий внесок у розвиток історичної науки Галичини. Наставник видатного українського географа Степана Рудницького.
Мельник Іван Танасійович
Народився у 1927 р. в селі Козарі Рогатинського району Івано-Франківської області, у селянській родині. Був старшим з чотирьох дітей, мав братів Йосипа 1932 р. н., Миколу 1935 р. н. та сестру Анну, яка померла в дитинстві. Закінчив сільську школу. Працював у власному господарстві. Не одружений.
Був членом молодіжної сітки ОУН, воював у лавах УПА. Доставляв партизанам продукти харчування. Арештований 21.09.1945 р., засуджений на 10 років таборів і 5 років ураження в правах. Помер 13.07.1952 р. в Абезі. Могила П-8.
Уся родина була депортована до Новосибірської області. Дорогою обидва брати втекли. Миколу зловили і скерували у Харківський дитячий будинок. Про нього родина до цього часу не має відомостей. Йосип повернувся до села, переховувався, потім завербувався на роботу в Донбас. Батьки померли на засланні.
Брат Йосип живе в рідному селі, його донька Катерина - у Львові.
(За свідченнями родини та Книгою Пам'яті Івано-Франківської області, т. 4, с. 314).
|
