Криза III століття: відмінності між версіями

 

Северус спирався виключно на армію, а режим правління при ньому перетворився на військово-бюрократичну монархію. Зовнішня політика характеризувалася низкою успішних воєн з [[Парфія|Парфією]] (195—199 рр.) і з племенами [[каледонці]]в (208—211 рр.). Після смерті імператора його син Антонін [[Каракалла]] (211—217 рр.) вбив свого брата [[Ґета|Ґету]], зайняв престол, після чого почав війну з парфянами і був убитий змовниками. Його наступник префект [[Преторіанська гвардія|преторіанців]] Макрін (217—218 рр.) також був убитий солдатами що йому зрадили, поступившись своїм місцем родичу Северів, що видавав себе за сина Каракалли, сирійському жерцеві [[Геліогабал]]у (Елагабал, 218—222 рр.), у березні 222 р. вбитому своїми воїнами. Імператором став 13-річний Олександр Северус (222—235 рр.), при якому загострилася фінансова криза, а також підвищилася загроза з боку Новоперсидського царства, з яким у 231 р. почалася війна. Олександр був убитий бунтівниками, що ознаменувало початок ще більш глибокої політичної та соціально-економічної кризи.

З 235 р. почався період «імператорської чехарди». Бажанням вивести країну з кризи, а не насититися принадами імператорської влади відрізнялися [[Гай Децій]] (249—251 рр.), а також аристократ [[Валеріан І|Публій Ліциній Валеріан]] (253—260 рр.) і його син [[Галлієн]] (253—268 рр.). Однак і за час їхнього правління активізувався місцевий сепаратизм, що привів до влади «династію іллірійців» (ці імператори не були родичами, але всі походили з військового стану [[Іллірія|Іллірії]]): [[Клавдій II]] Готський (268—270 рр.) поклав початок відродженню Імперії, передавши престол в руки Луція Доміції [[Авреліан (римський імператор)|Авреліана]] (270—275 рр.). Авреліан відбив навалу германських племен, відновив римську адміністрацію в східних провінціях і підпорядкував [[Галльська імперія|Галльську імперію]]. Його влада носила абсолютний характер, що стало передумовою до подальшого оформлення імперського [[домінат]]а.