Атональність: відмінності між версіями

м
нема опису редагування
[неперевірена версія][неперевірена версія]
мНемає опису редагування
мНемає опису редагування
'''АтонáльністьАтона́льність''', В музиці - — термін, що означає відсутність тональної системи (див. [[тональність]]). Основні принципи атональної музики - — повна рівноправність всіх тонів, відсутність функціональної гармонії або функційно-впорядкованої інтонаційної системи, відсутність принципу розв'язання [[дисонанс|дисонансу]] в [[консонанс]].
Появі атональної музики передувало поступове ускладнення класичної гармонії, зокрема інтенсивний розвиток хроматики, поява акордів нетерцової будови, послаблення ладофункціональної системи.
На початку ХХ століття в творчості [[Шенберґ Арнольд|А.Шенберга]] та його послідовників відмова від тональної системи набуває принципового значення. Шенберг висуває вимогу відмови від консонантних акордів та ствердження диссонансу, як важливішого елементу музичної мови (т.зв. емансипація [[дисонанс|дисонансу]]). Першим атональним твором вважається — - "«Три фортепіанні п'єси"» ор. 11 (1909).
 
Пошуки структурної організації, приводять на початку 1920-х років до появи [[додекафонія|додекафонії]], що початково поєднувалась із уникненням тональних співзвуч. Першим твором, написаним у цій техніці вважається [[сюїта]] для фортепіано ор.25 Шенберга.
Естетичні засади атональної музики, на цьому етапі, були тісно пов'язані з мистецтвом [[Експресіонізм|експрессіонізму]], що відрізнялось гостротою засобів виразності та припускало алогічну розірваність художнього мислення. Одночасно з представниками [[Нововіденська школа|нововіденської школи]] значні фрагменти атональної музики характерні творчості [[Айвз Чарльз|Ч.Айвза]], [[Барток Бела|Б.Барток]], [[Шостакович Дмитро Дмитрович|Д.Шостаковича]] (напр. симфонія №2). З іншого боку ряд композиторів (напр. [[Сергій Прокоф'єв|С.Прокоф'єв]], П.Хіндеміт, А.Онеггер) категорично не сприймають принципів атоналізму та продовжують працювати в тональній системі.
 
В 1930-х роках атоналізм, і зокрема додекафонія наражаються на категоричне неприйняття в тоталітарних режимах. Парадоксально, але якщо в [[СРСР]] атональна музика критикувалася, як прояв "«формалізму"», та пов'язувалась з "«дрібнобуржуазною"» естетикою (див. наприклад статтю [http://ru.wikisource.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%BC%D0%B1%D1%83%D1%80_%D0%B2%D0%BC%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE_%D0%BC%D1%83%D0%B7%D1%8B%D0%BA%D0%B8 "Сумбур вместо музыки" (1936р.)]), то в [[Нацизм|фашистській Німеччині]] музика цього напрямку переслідувалася як "«більшовицька"» та "«дегенеративна"» (''Entartete Musik'', див. {{name|Atonality}}, {{name|Degenerate art}}).
 
Новий етап розвитку атональної музики починається в повоєнний період і пов'язаний з різними авангардними течіями. Більшою частиною атональною є [[серійна та серіальна музика]], [[сонористична музика]], [[алеаторика|алеаторична музика]], стохастична музика ([[Ксенакіс|Я.Ксенакіс]]).
 
З 1960-тих років зі зміною політичної ситуації в [[СРСР]], атональна музика активно проникає в творчість радянських композиторів нового покоління — - "«композиторів-шестидесятників"», зокрема [[Альфред Шнітке|А.Шнітке]], [[Софія Губайдуліна|С.Губайдуліної]], [[Едисон Денисов|Е.Денисова]], а також українських композиторів - — [[Сильвестров Валентин|В.Сильвестрова]], [[Леонід Грабовський|Л.Грабовського]], В.Годзяцького та інших.
 
З 1980-х років атональність поступово проникає і до неакадемічних музичних жанрів, перш за все авангард-джазу (напр. творчість Ami Denio).
 
{{Music-stub}}
 
[[Категорія:Теорія музики]]
 
128 363

редагування