Стенфордський тюремний експеримент: відмінності між версіями

Дослідження оплатив воєнно-морський флот США, щоб розібратись чому виникають конфлікти у власних виправних закладах та в морській піхоті.

 

 

Було 24 молодих чоловіки. Їх поділили на «охоронців» та «в'язнів». І хоча їх ділили цілком випадково, «в'язням» потім здавалося, що в охоронці беруть за великий зріст проте насправді ніяких відмінностей у фізичних даних не було.

Імпровізовану в'язницю влаштували на базі [[кафедра|кафедри]] психології [[Стенфорд|Стенфорду]]. Лаборант-старшокурсник був «наглядачем», а сам Зімбардо — директором в'язниці.

 

 

 

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі [[установчі збори]], але їм не дали ніяких вказівок, окрім неприпустимості фізичного насилля. Їхній обов'язок — обхід в'язниці їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб.

В’язниця швидко стала брудною і похмурою. Право помитись стало [[привілей|привілеєм]], в чому могли відмовити і часто відмовляли. Деяких в’язнів змушували чистити туалет голими руками. З “поганої” камери забирали матраци і ув’язненим доводилось спати просто на бетонній підлозі. Щоб покарати часто не давали їжі. Сам Зімбардо каже про свою все більшу заглибленість в експеримент, яким він керував і в якому брав безпосередню участь. На четвертий день почувши про можливу змову з організації втечі, він разом з охоронцями хотів перенести експеримент у вільний корпус справжньої в’язниці задля більшої “надійності”. Поліційний департамент йому відмовив, посилаючись на міркування безпеки, при цьому, за словами Зімбардо, він був обурений і сердитий через відсутність співробітництва між його та поліційною системою виконання покарання.

 

Згодом ув’язненим запропонували вийти на волю за умов якщо вони відмовляться від оплати, більшість згодилась на це. Зімбардо використовує цей факт, щоб показати наскільки сильно учасники вжились в роль. Але в результаті їм все одно відмовили і ніхто не покинув експеримент.

 

В психології результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки (''situational attributions'') людини на противагу особистісним (''dispositional attribution''). Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше ніж внутрішні особливості особистості. Цим, він схожий до результатів загальновідомого [[експеримент Мілґрема|експерименту Мілґрема]], в якому звичайні люди підкорялись наказу і виконували [[покарання]] [[електрошок|електрошоком]], і таким чином ставали спільником експериментатора.

 

 

== Критика експерименту ==

Через те, що це був польовий експеримент вести традиційний науковий контроль було неможливо. Зімбардо не був нейтральним спостерігачем, а впливав на керівництво експериментом як директор в’язниці. Висновки, базовані на експерименті, є великою мірою суб’єктивними і не підкріплені ширшим колом фактів. Такий експеримент важко відтворити іншим [[дослідник|дослідникам]].

 

 

На додачу його критикували через невідповідність середовища (''ecological validity''). Багато умов накладених в експерименті є спірними і не корелюються з умовами в справжніх тюрмах (зав’язування очей новоприбулим, заборона вдягати нижню білизну, заборона виглядати у вікно, заборона користуватись іменами). Зімбардо ж наполягає, що ув’язнення - це шокуюча і дегуманізуюча подія, і було необхідно ввести ці процедури, щоб поставити “в’язнів” в умови обмеженої волі; однак важко дізнатись наскільки подібна дія таких умов до справжньої в’язниці, а спосіб проведення експерименту важко відтворити точно, щоб інші могли перевірити це.