Церковні обряди

Церковні обряди, зовн. вияв віри й Богопочитання. Термін Ц. о. вживається в подвійному значенні: а) канонічний обряд церкви (див. Канонічне право) і б) особливості богослуження сх. і зах. церков. У цьому останньому розумінні мова й тут про Ц. о. Хоч християнство прийшло на Русь з Візантії, де богослужбовий ритуал був докладно опрацьований, укр. місц. звичаї витворили деякі відхилення від візант. норм, особливо в чинах Требника і Служебника. Такі відхилення зафіксовані вже у другій пол. 11 в., серед ін. присутність кн. під час хіротонії та заява представників свящ. про згоду на висвячення обраного єп. Відома й розбіжність в питанні посту: коли велике свято припадало на середу чи п'ятницю, всупереч візант. практиці, Київ. Церква звільняла від посту. Крім перебрання візант. богослужбових зразків, на Русі-Україні постали ориґінальні тексти богослужень окремим святам, акафісти тощо. Досить no-самобутньому розвинувся в Укр. Церкві церк. спів, як частина Ц. о. (див. Церковна музика). У Київ. Правос. Церкві були намагання (напр., за митр. Кипріяна Цамблака) впорядкувати різноманітність Ц. о., але тільки в сер. 17 в. митр. П. Могила оформив богослужбові кн. з їхніми обрядовими особливостями, а у творі «Літос» підкреслено, що не обряди ділять Церкви, а догми. На церк. соборах (1596, 1629, 1636) обговорювано Ц. о. з увагою до збереження місц, особливостей. Правос. Київ. собор 1640 також присвятив увагу Ц. о., схвалюючи деяку практику, не вживану в ін. правос. Церквах, але згідну з практикою уніятської Церкви. Тому у Требнику 1646 і Служебнику 1639 збережено низку Ц. о., що тоді виконувались і були у давніх церк. кн. (Служебник 1604, Требник 1606, рукописні требники 16 — 17 вв.), але пізніше зникли. У Требнику 1646 є 20 чинів, що їх нема в ін. книгах, вони увійшли туди з місц. обрядів. Усього в цьому Требнику е 37 місц. укр. треб, вміщення яких викликало обурення в Москві. Проте, у цю книгу не увійшли деякі місц. Ц. о., напр., молитва за тих, що самі себе закляли, ходіння у процесії навколо церкви зі сх. на зах., шествіє свящ. за (а не перед) домовиною покійника, причастя хворих у стані несвідомости водою з Водохрищ, як це було у Требнику 1606, тощо. Особливості укр. Ц. о. почали заникати у кін. 17 в., після підпорядкування Правос. Церкви в Україні Москві. Переслідування укр. звичаїв було спричинене не тільки централістичними тенденціями Рос. Церкви, але й змішуванням у Москві обряду з догмою. Тому у Москві засуджувано хрищення обливанням, висвячування кількох осіб під час тієї самої літургії, відправу проскомідії на 5 проскурках, вживання у деяких требах живої мови та ін. особливості Київ. Церкви. У Москві стежили за цими особливостями «у словах і чинах» та видавали накази (1721), що забороняли відмінності Ц. о. й «окреме наріччя» богослужбової мови. Тому давні укр. Ц. о., переслідувані в Рос.. Імперії і в СССР, проіснували до другої світової війни лише на Зах. Україні, яка перебувала поза впливами Рос. Синоду чи патріярха. Частково збереглися давні Ц. о. в Укр.-Білор. Кат. Церкві, яка, з другого боку, багато засвоїла обрядів Зах. Церкви, проте зберегла свою самобутність. Відновлена 1919 — 21 УАПЦ намагалася повернути й розвинути укр. традиційні особливості Ц. о. разом з вживанням живої мови у богослуженні. Цей процес припинився зі знищенням УАПЦ в СССР та особливо з протеґуванням Рос. Правос. Церкви в Україні сов. владою після 1943. Традиційні укр. Ц. о. плекаються в церквах УАПЦ на еміґрації, де впро- ваджено читання євангелії обличчям до вірних, виголошення проповіді після євангелії, тримання царських врат перев. відкритими, читання вголос евхаристійних молитов, звернення перед «Вірую» до присутніх з словами «Христос посеред нас», урочисте святкування Покрови (1 жовтня; це свято деякі правос. церкви не визнають), свячення квітів на Маковея (1 серпня, див. Маковей) та ін. Під час утворення Укр.-Білор Кат Церкви 1596 застережено збереження сх. Ц. о., і цю вимогу прийняв тодішній папа Климент VIII в акті Берестейської унії. Свящ.-уніяти спершу користувалися давніми богослужбовими кн., але з часом до церк. кн. почала проникати нова практика з латинських Ц. о. Єп. почали висилати кандидатів духовного стану до р.-кат. семінарій, де майбутні свящ. звикали до латинських звичаїв. Ревнителями цього ставали свящ., які походили зі спольщених укр. шляхетських родин. Поступово введено т. зв. «тиху» або «читану» Службу Божу, складання рук за зах. зразком, причащання, ставши на коліна, впроваджено до церков дзвінки, а подекуди й органи, усувано іконостаси, престоли присовувано до стіни й ін. У Холмській єпархії таких нововведень постало значно більше, ніж у Галичині, на Волині й Закарпатті. Уніятський синод у Замості 1720 звернув увагу на обрядові нововведення та затвердив тільки чотири: поминання в літургії Рим. Папи, внесення до Символу Віри додатку «і Сина», скасував уживання губки й т. зв. теплоту під час літургії. В пол. 18 в. з'єднана ієрархія навіть запланувала скликати провінційний синод, який мав розглянути цю справу; у кін. 18 в. літургійною реформою цікавився прихильник давньої практики полоцький архиєп. Г. Лісовський, але політ. події і нищення унії перешкодили цьому. Рос. влада сприяла у першій пол. 19 в. літургійній реформі в уніятській Церкві Й. Семашка в дусі Рос. Правос. Церкви (1839), як засобові переведення її на православіє. Також ліквідація унії на Холмщині й Підляшші 1875 почалася від змін у Ц. о. У Галичині латинізація Ц. о. була менша, ніж на Холмщині, а в працях Львівського синоду (1891) помітне намагання повернутися до давніх Ц. о. на основі грец. зразків, що відчутне у тексті Служебника 1905. По першій світовій війні укр. церк. ієрархи намагалися на кількох своїх нарадах довести до одностайности Ц. о. У Львові 1930 — 35 працювала у цьому напрямі Міжепархіяльна Літургічна Комісія. В Укр. Кат. Церкві зударилися дві тенденції: прихильників обрядового консерватизму («восточники») і тих, що сприймали зміни під впливом зах. обряду. Тоді у Римі створено Літургічну Комісію під головуванням секретаря Конґреґації для Сх. Церков, кардинала Є. Тіссерана, що її завданням було опрацювання нормативного вид. богослужбових кн. Досі опубліковано 10 кн., між ними текст літургії Івана Золотоустого, Василія В. і Ранішосвячених дарів (1973 теж Архиератикон), а також Устав богослужбових правил. Саме цей новий устав „Ordo celebrationis" 1944 охоплює гол. правила Ц. о. для сх. католиків візант.слов. обряду. За основу своїх вид. рим. комісія взяла укр. тексти доунійної доби й унормувала Ц. о. назагал у сх. дусі. З сер. 1960-их pp. єпископські конференції і синоди Укр. Кат. Церкви звернули увагу на впорядкування обрядових справ у напрямі одноманітности і відновлення традиційних укр. Ц. о. Відновила діяльність Міжепархіяльна літургічна комісія. Вид. богослужбових кн. займається Верховний архиєп. у Римі. З 1966 рішенням ієрархії дозволено вживати живу укр. мову в богослужбах, а так само частково допущено "мови країн поселення. До 1980 появилися укр. переклади Літургії, Євангелії, Апостола, і Требника. Новий напрям розвитку Ц. о. в Укр. Кат. Церкві зближує її з правос., гол. з Київ. традицією. Правос. Церква в Україні в 18 в. поступово стала об'єктом обрядової уніфікації з Рос. Правос. Церквою. Щойно рух за автокефальний устрій призвів до українізації Ц. о. з тенденцією повернути від рос. синодальщини до основ київ. християнства з-перед 1685. Однак, через брак довшої практики, глибших дослідів та єдиної юрисдикції і в церквах УАПЦ нема обрядової одностайности.

Література: Одинцов Н. Униатское Богослужение в XVII и XVIII вв. по рукописям виленской публичной библиотеки. Вільна 1886; Безсторонний І. Объективний погляд на одношения обрядове в Всхідній Галичині. Л. 1893; Дольницький І. Типік Церкве Руско-Католическія. Л. 1899; Микита О. Руководство въ церковный типиконъ, 2 вид. Ужгород 1901; Скабалланович М. Толковый типиконъ, 1 — 3 тт. К. 1910 — 15; Мишковський Т. Нашъ обрядъ и облатиненіе его. Л. 1913; Костельник Г. Нова доба нашої Церкви. Л. 1926: Zankov S. Das Orthodoxe Christentum des Ostens. Берлін 1928; Андрусяк М. Проект знесення нашого обряду. Записки ЧСВВ, т. 3, 1926; Xомишин Г. Пастирський лист до клира єпархії Станиславівської про візантійство. Станиславів 1931; Річинський А. Проблеми укр. рел. свідомости. Володимир Волинський 1933; Schweigl J. Revisio librorum liturgicorum byzantino-slavicorum. (Periodica de re morali, canonica et liturgica), т. 26, Рим 1937; Raes A. Liturgicon ruthene depuis l'Union de Brest. (Orientalia Christiana Periodica), т. 8, Рим 1942; Шептицький А. Пастирське послання про обряди. Львівські Архиепархіяльні Відомості, ч. 55. Л. 1942; Сліпий Й. Обрядова однообразність. Богословія, т. 17 — 20. Л. 1943; King A. The Rites of Eastern Christendom, тт. 1 — 2. Рим 1947 — 48; Власовський І. Канонічні й іст. підстави для автокефалії Укр. Правос. Церкви. Авґсбурґ 1948; Solowij М. De relormatione liturgica Heraclii Lisowskyj, Archiepiscopi Polocensis (1784 — 1809). Рим 1950; Jоubеіr A. La notion canonique de rite. 2 вид. Рим 1961; Wоjnar M. De ritu in codice iuris canonici orientalis (Analecta OSBM). Рим 1961; Соловій М. Божественна Літургія. Рим 1962; Федорів Ю. Обряди Укр. Церкви. Рим — Торонто 1970; Архиєпископські синоди укр. кат. єпископату і їх правні основи. Кастельґандольфо 1970; Липський Б. Духовість нашого обряду. Нью-Йорк — Торонто 1974; Катрій Ю. Пізнай свій обряд! Нью-Йорк — Торонто 1979.

І. Коровицький, М. Стасів, Ю. Федорів, P. M.

Література

• Енциклопедія українознавства