Ґергарт Гауптман: відмінності між версіями

 

== Життя і творчість ==

 

Народився у [[Сілезія|сілезькому]] місті Оберзальцбрунн (зараз [[Щавно-Здруй]]) в сім'ї власника готелю. Навчався в [[Реальне училище|реальному училищі]] в Бреслау ([[Вроцлав]]). З метою стати скульптором навчався у школі мистецтв. Там же познайомився з [[Йозеф Блок|Йозефом Блоком]], що став його другом впродовж життя. Пізніше майже семестр слухав лекції в [[Єнський університет|Єнському університеті]]. З [[1883]] до [[1884]] жив в Італії. У травні [[1885]] р. одружився, оселився у [[Берлін]]і. Він цікавився успіхами природничих наук та натуралізмом. Слухав лекції з природознавства та історії у Берлінському університеті. 1888 року Гауптман відправився до [[Цюріх]]а, де вивчав медичні основи мотивації людської поведінки у психіатра О. Фореля.

У «Флоріані Гейер» Гауптман зробив спробу відродити історичну хроніку. «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу» за силою гумору і влучним натуралістичному зображенням робітничого класу, без будь-якої ідеалізації, надзвичайно життєві і художні. У «Розі Бернт» знову виступає питання про особу, яка гине, коли індивідуальна совість стає об'єктом людського суду. Всі ці драми цілком реальні за манерою письма, але все пройняті прагненням відбити ідеалістичні пориви духу: в цьому сила Гауптмана, який і в громадських драмах, і в психологічних, що зображують особистість у боротьбі із середовищем, ніколи не обмежується життєвої стороною конфліктів, а завжди чутливо прислухається до голосу духу. Поряд з реалістом в Гауптмана високо стоїть поет, чуйно відтворює атмосферу національних казок і переказів у віршованих драмах: «Затонулий дзвін» (1896) і «Бідний Генріх» (1903). «Затонулий дзвін» — трагедія ідеаліста, скутого жалістю до земного, але він прагне вгору. «Бідний Генріх» — переробка старовинного німецького переказу про прокаженого, зціленому самовідданою любов'ю дівчини. Дух поетичного старовинного переказу чудово збережений у драмі. Таким чином, основна риса Гауптмана — поєднання натуралістичних прийомів, близькості до життя і її безпосереднім інтересів, співчуття людським стражданням, з глибоким ідеалізмом, з вірою в дух людський, який ставить собі все більш і більш високі цілі.

 

 

За творчістю Гауптмана ще за життя письменника слідкувала українська критика. Про Гауптмана писали статті [[Іван Франко]] (1898), [[Леся Українка]] (1901), [[Григорій Цеглинський]], [[Юрій Кміт]], [[Михайло Яцків]]. Українські дослідники С. Родзевич та О. Хоміцький розглядали літературну спадщину Гауптмана. У 1899 р. Леся Українка переклала п'єсу письменника «Ткачі». З [[1898]] р. його драми перекладали М. Павлик, А. Крушельницький, Б. Грінченко, Ф. Федорців, М. Голубець. Пізніше з українських перекладачів Гауптмана слід назвати С Тобілевича, М. Вороного, О. Бублик-Гордона, Ю. Назаренка та інших. У [[1910]]—[[1920]] рр. у театрах Галичини ставились такі п'єси Гауптмана, як «Візник Геншель», «Ганнуся», в Одесі — «Візник Геншель» ([[1904]]). З [[1919]] року в театрах України ставляться «Ткачі», «Візник Геншель», «Затоплений дзвін», «Ганнуся», «Ельга», «Перед заходом сонця» та інші п'єси.

{{Нобелівська премія з літератури}}

 

[[Категорія:Персоналії за алфавітом]]

[[Категорія:Німецькі письменники]]

 

[[an:Gerhart Hauptmann]]