Сердюцька дивізія (1918): відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Рядок 291:
З 22 по [[29 червня]] головні бої йшли за переправи на річці [[Случ]]. Щоб підтримати свою західну групу, що понесла значні втрати, та відтягнути від неї увагу українських військ, більшовики форсували [[Случ]] біля Красилова та зайняли останній. Кількаденні бої військ УНР за переправу біля Красилова не мали успіху. Проте на лівому крилі 7-а дивізія з 1-м і 3-м полками Січових Стрільців [[24 червня]] знов атакували більшовиків та розбили її. Більшовики у безладді відійшли до Базалії. Січовиками було захоплено багато трофеїв, серед яких — прапор 2-го Таращанського полку<ref>[http://www.irekw.internetdsl.pl/dokumenty/udowyczenko/udovychenko_rozdil_14.htm Олександр Удовиченко. "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921" Розділ 14]</ref>.
[[10 липня]] Корпус СС був розгорнутий у дві дивізії<ref>Д-р. Олесь Бабій, Володимир Зарицький, Дмитро Герчанівський і інж. Богдан Білинський при співпраці Романа Завадовича. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917—1967. Ювілейний комітет для відзначення 50-річчя формації Січових Стрільців. Чікаґо, 1969., С. 342.</ref>. Внаслідок поповненнь та переміщеннь, сліди колишніх сердюцьких формуваннь загубилися остаточно. 3-й і 4-й Січові полки були одними з найкращих в усій українській армії [[1919]] р. Саме ці два полки описує в своїй повісті «Как закалялась сталь» [[Микола Островський]]. Своє існування обидва полки і артилерійські батареї закінчили на початку грудня 1919 р. Вони були розпущені разом із частинами Січових Стрільців по особливому рішенню офіцерської ради Січового корпусу<ref name = Tynchenko>Я.Тинченко. Сердюки гетмана Скоропадского. Украина, 1918.//«Цейхгауз» № 18/2002, C. 46</ref>.▼
[[Файл:Хорунжий 1-ого Лубенського полку імені Максима Залізняка.jpg|міні|праворуч|120пкс|Хорунжий 1-ого Лубенського полку імені Максима Залізняка, 1920 рік.]]
▲[[10 липня]] Корпус СС був розгорнутий у дві дивізії<ref>Д-р. Олесь Бабій, Володимир Зарицький, Дмитро Герчанівський і інж. Богдан Білинський при співпраці Романа Завадовича. Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917—1967. Ювілейний комітет для відзначення 50-річчя формації Січових Стрільців. Чікаґо, 1969., С. 342.</ref>. Внаслідок поповненнь та переміщеннь, сліди колишніх сердюцьких формуваннь загубилися остаточно. 3-й і 4-й Січові полки були одними з найкращих в усій українській армії [[1919]] р. Саме ці два полки описує в своїй повісті «Как закалялась сталь» [[Микола Островський]]. Своє існування обидва полки і артилерійські батареї закінчили на початку грудня 1919 р. Вони були розпущені разом із частинами Січових Стрільців по особливому рішенню офіцерської ради Січового корпусу<ref name = Tynchenko>Я.Тинченко. Сердюки гетмана Скоропадского. Украина, 1918.//«Цейхгауз» № 18/2002, C. 46</ref>.
В [[1920]] р. сердюки продовжували службу в українській армії. Лише офіцерів-сердюків в рядах армії залишалося біля 70 чоловік. Один з них, колишній військовий старшина 3-го Сердюцького полку [[Микола Янчевський]] навіть став генерал-хорунжим. Однак окремою частиною сердюки більше не відновлювалися<ref name = Tynchenko>Я.Тинченко. Сердюки гетмана Скоропадского. Украина, 1918.//«Цейхгауз» № 18/2002, C. 46</ref>.
[[Файл:Іван Омелянович-Павленко.jpg|міні|ліворуч|150пкс|Генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко, перший командир Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку.]]
Особливу історію мав Лубенський Сердюцький кінно-козачий полк. После переходу кінного дивізіону на сторону УНР, новий командир полку полковник Генштабу Конраді, забрав полковий штандарт і перемістився до Добровольчої армії. Восени 1919 року більша частина полку також перейшла до білих, на сторону 3-го армійського корпусу генерала Я. А. Слащова. Цей полк продовжував службу спочатку у Слащова при відступі в [[Крим]] і на [[Перекоп]]і, потім — у Врангеля, але уже в складі одного з сводних кінних полків. В армії УНР також залишилася кінна сотня Лубенського полку, яка потім була об'єднана з 2-м кінним полком імені Максима Залізняка. Був складений новий полк — 1-й Лубенський імені Максима Залізняка, який воював аж до конечної поразки військ УНР в [[1920]] році. Цей полк входив в склад Окремої кінної дивізії, якою командував колишній командир лубенців — генерал-хорунжий Іван Омелянович-Павленко (молодший)<ref name = Tynchenko>Я.Тинченко. Сердюки гетмана Скоропадского. Украина, 1918.//«Цейхгауз» № 18/2002, C. 46</ref>.
| |||