Краєзнавство: відмінності між версіями

Після [[Акт проголошення незалежності України|здобуття Україною державної незалежності]] краєзнавча робота в державі активізувалася. У березні [[1990]] року відбулося народження [[Національна спілка краєзнавців України|Всеукраїнської спілки краєзнавців]], яка стала на чолі краєзнавчого руху. Координуючу роль у становленні організаційних структур географічного краєзнавства в державі взяли на себе Інститут географії НАН України, [[Інститут туризму]], [[Академія педагогічних наук України]] (АПНУ), [[краєзнавча комісія Українського географічного товариства]], Географічна комісія Наукового товариства Шевченка у Львові, провідні державні університети (згодом національні), державні педагогічні інститути, обласні регіональні осередки УГТ, природничі музеї, Асоціація вчителів географії України. Характерна риса пострадянського періоду розвитку краєзнавства — повернення до його історичних витоків, відродження краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги серії ''«[[Реабілітовані історією]]»'', праці ''«[[Репресоване краєзнавство]]»'' (Київ, 1992), ''«[[Репресоване відродження]]»'' (Київ, 1993), монографії Р. В. Маньківської ''«Музейництво в Україні» (Київ, 2000)'', ''Л. В. Баженова «Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX - на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія» (Хмельницький, 1995)'', Я. Серкіза ''«Історичне краєзнавство» (Львів, 1995)'' та низка праць академіка [[Тронько Петро Тимофійович|П. Т. Тронька]].