Вербівка (Калуський район): відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
мНемає опису редагування
Рядок 33:
}}
 
'''Вербівка''' (до 1939 року - Льдзяне, {{lang-pl|Łdziany}})  — [[село]] [[Рожнятівський район|Рожнятівського району]] [[Івано-Франківська область|Івано-Франківської області]], засноване [[1674]] року.
 
Пам'ятка місцевого значення — дерев'яна Церква Собору Пресвятої Богородиці 1807 року.
 
Із природоохоронних об'єктів державного значення тут знаходиться гідрологічний заказник «Турова дача» (255 га), який відноситься до Карпатського природного національного парку
Пам’ятка місцевого значення - '''Церква Собору Пресвятої Богородиці''' (дерев'яна) 1807 року
 
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. № 1430 село Вербівка включено в перелік населених пунктів, яким відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» надається статус гірських.
 
На парламентських виборах 2006 року місцева жителька Люльчак Ольга Вікторівна (1956 р. н.) була включена до виборчого списку [[Партія зелених України|Партії зелених України]] під № 89.
Із природоохоронних об'єктів державного значення тут знаходиться гідрологічний заказник '''«Турова дача»''' (255 га), який відноситься до Карпатського природного національного парку
 
 
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. N 1430 село Вербівка включено в перелік населених пунктів, яким відповідно до Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" '''надається статус гірських'''
 
 
'''Постановою''' Центральної виборчої комісії від 30.12.2005 N 325 Про реєстрацію кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку Партії Зелених України '''Люльчак Ольга Вікторівна''', 1956 року народження, член Партії
Зелених України, освіта вища, тимчасово не працює, проживає в селі
Вербівка Рожнятівського району Івано-Франківської області,
включена до виборчого списку під N 89
 
 
'''УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 386/2007'''
Про присвоєння почесного звання «Мати-героїня»
 
За материнську самовідданість, народження і виховання дітей, забезпечення умов для всебічного їх розвитку та з нагоди Дня матері п о с т а н о в л я ю:
 
Присвоїти почесне звання «Мати-героїня» '''Зварич Ользі Іванівні''' – матері одинадцяти дітей, с.Вербівка Рожнятівського району, Івано-Франківська області
 
 
'''Дзвін ”Степан”'''
 
У селі Вербівка Рожнятівського району Івано-Франківської області понад 70 років не буває злив. Щойно над селом збираються чорні хмари, паламар дзвонить у дзвін і стихія минає.
 
— Я вже сьомий рік у селі священиком, жодного разу грози не бачив, — розповідає 37-річний Іван Носик. — Хмари збираються не раз. Деколи такі аж чорні, блискає, гримить, вітер зривається. Тоді люди одразу біжать за паламарем. Він як задзвонить — усе минає, може, хіба що трохи дощем покропити.
 
Дзвін у селі Вербівка купила мати загиблого місцевого заробітчанина. Чоловіка присипало землею на копальнях у Канаді. По смерті жінці виплатили компенсацію. Вона не могла привезти тіло сина з-за кордону, тому купила церкві дзвін.
 
Перш ніж поставити на дзвіниці, його охрестили за особливим обрядом. Дали ім’я Степан.
 
— Хрестили, як дитину, — говорить 85-річна Анна Несп’як. — Є лише дві умови: дзвонити має тільки чоловік і під час того обов’язково мовити молитву.
 
Коли вмонтовують дзвони, нарікають від чого вони мають боронити. Є дзвони-громовідвідники, охоронці від пожежі, від повені. ”Степан” захищає від грози. Коли літньої спеки гримить і блискає, до Вербівки прибігають ховатися із сусідніх сіл.
 
Із 1934 року, відколи дзвін у селі, в нього дзвонили п’ятеро паламарів. 15 років дзвонарем був Іван Гриців, 79 років.
 
— Дзвонити також треба вміти — не кожен зможе. Похорон чи весілля — все має свою мелодію, — розказує чоловік. — Від грози є своя тактика. Коли вже дуже хмари найдуть на село, лізу на дзвіницю, молю ”Вірую” і так п’ятнадцять хвилин. Сусідні села кажуть, що не раз у них така гроза пройшла — град шуфлями горнути можна було! Ми ж від них в кілометрі розміщені, а то й ні, нас тільки покропить... Дійсно чудо.
 
Менше року на дзвіниці працює новий паламар. Місцеві нарікають, що любить випити і перед грозою забуває подзвонити..
 
 
'''Як я була в партизанці, — згадує колишня зв’язкова УПА Юлія Рим з Вербівки на Рожнятівщині'''
 
Багато наших краян загинули в боях з ворогом, тисячі були замучені у катівнях НКВД, померли від голоду, холоду в Сибіру. Ми повинні завжди пам’ятати про жертовну боротьбу найкращих синів і дочок України в ім’я її незалежності, щоб молоде покоління знало правду про героїчну УПА.
 
Пропонуємо розповідь свідка тогочасних подій, учасниці визвольної боротьби, жительки с. Вербівки Рожнятівського району.
 
81-річна Юлія Рим з Вербівки — колишня зв’язкова Української Повстанської Армії. В минулому вона — передова ланкова, одна з перших трактористок. Декілька років тому п. Юлії через хворобу ампутували ногу. На дозвіллі Юлія іванівна найбільше полюбляє вишивати. За її словами, найкраще в неї виходить герб України — тризуб. А ще вона вміє співати народні пісні. і часто згадує минуле.
— Ми боролися за ідею, за незалежність держави, і таки перемогли. Я ще з
 
18-річного віку була у підпіллі зв’язковою. Ходила в ліс за Петранку, носила «штафети», харчі чи одяг. Якось у неділю, на весняного Миколи, прийшов до нас додому станичний Федір.
 
— Нанашко, ану швидше розбудіть Юльцю. Тут для неї термінова справа.
 
— Яка ще справа, Федю? Нині ж неділя...
 
— Та зрозумійте, нанашко, її чекають у Петранці...
 
Мама мене розбудила. Я, правда, засумнівалася. Завдання мені доручали виконувати вечорами або вночі. А тут...
 
— Я не піду!
 
— Доню, ану скорше одягайся! — обірвала мене мама.
 
Тоді Федір приніс мішок з чистим одягом, який я мала віднести партизанам.
 
Пішла. По дорозі повернула по однолітку Настуню. Подумала, що вдвох буде веселіше йти.
 
— Настунько, а моє серце відчуває щось лихе.
 
— Ну ти й нерозумна, Юльцю, — заспокоювала подруга. — Віддамо ношу та й підемо в долішню Петранку, бо там нині празник у селі, будуть танці...
 
Дійшли ми до лісу. І тут з-за дерев вибіг москаль і як закричить: «Стоять, стрєлять буду!». Підбігає і дуло пістолета приставляє мені до скроні. Настя почала втікати, а я стою, мов закам’яніла. В рукаві у мене була хустинка, а в ній — «штафета». Мені якось вдалося її «загубити»...
 
Привів до енкаведистів. Тут почали розпитувати, хто мене послав, кому несла одяг, що то була за дівчинка зі мною. Звичайно, я наперед придумала свою історію. Мовляв, якісь люди примусили віднести в ліс і залишити під яблунькою. А як не піду, то вб’ють.
 
Потім двоє чоловіків повели мене в село, до якоїсь стайні. Тут мене били, та я розповідала одне і те ж. Правда, молилася, щоб не знайшли Настуню, бо вона розповість іншу історію. Наступного дня вивели мене на подвір’я. Підійшов москаль і плюнув мені в лице, а ті два знову били.
 
А ще через день привезли в ту стайню вісьмох чоловіків і двох жінок. Тримали нас тут недовго. Згодом приїхали фіри з великими мішками, що там було, не знаю й донині. Ми йшли позаду, несучи ті мішки на плечах. Коли, бувало, хтось притримувався за віз, то били по руках. Піднесу кілька метрів і падаю. Встаю і через кілька кроків знову падаю...
 
Так ледве дійшли до Новиці. Тут у гарнізоні знову взяли на допит. Я розповідала свою стару історію, а вони кричали, що цю «пісню» вже чули раніше. Що було далі — не пам’ятаю, бо коли мене били металевим батогом, знепритомніла. Прокинулася в невеличкій кімнаті. Біля дверей стояв солдат.
 
— Маруся, мнє тєбя очєнь жаль. Ти мнє нравішся. Вставай, оні же тєбя уб’ют. Я тєбя отпускаю. Бєгі!
 
Я поволі підвела очі, не розуміючи, що відбувається.
 
— Как поймают, нє говорі, кто тєбя отпустіл. У мєня дома мать-старушка, і я нужен єй. Бєгі, гаварю, бегі!
 
А я знов мовчу. Тіло від болю ниє. Він узяв мене за руку і вивів на подвір’я. Не можу ступити й кроку. Так і не змогла втекти...
 
...Наступного дня прийшла моя рідна сестра з Вербівки. Той солдат хутко, щоб ніхто не бачив, привів її до мене. Вона тихенько шепнула: «Юльцю, тебе завтра будуть вести до Перегінська, а наші визволять». У мене під ногами земля захиталася. інших слів сестри я вже не почула.
Нас готували в дорогу. До мене знову прийшов той солдатик.
 
— Марушка, тєбя повєзут в Перегінскоє. Мнє нєльзя с тобой. Но когда повєзут в Калуш, я тєбя прі возможності отпущу...
 
Вирушили ми до Перегінська. Коли йшли через села, то нас виставляли напоказ: мовляв, дивіться, таке буде з кожним, хто повстане проти нас.
Тут почалася стрілянина. Я зраділа. Боже, хоч би одна куля влучила в мене! Енкаведисти: «Ложісь!». Я впала на землю, перелізла через дорогу, там була ораниця. Бороздою пролізла все поле, хотіла заховатися в кущах. Наші хлопці побачили це і намагалися «прикрити». Та енкаведисти почали ретельно шукати мене. Знайшли. Привезли до Перегінська. Тут мене вже не били. Правда, тримали близько двох тижнів і відпустили.
 
А через деякий час знову прийшов до нас станичний і мовив: «Юлю, для тебе є доручення». А я кажу: «Тою самою дорогою більше не зможу ходити...» Та він впросив: «Як не ти, то хто? Хто піде боротися за нашу державу?!»...
Зв’язковою я була до кінця партизанки...»
 
 
'''Кулібін з Вербівки'''
 
Винахідник і раціоналізатор із села Вербівка Рожнятівського району Івано-Франківської області, інженер Василь Гриців змайстрував пристрій і механізм, які подрібнюють і перемелюють поліетиленові відходи на дрібну локшину, готову до подальшої переробки для виготовлення різних поліетиленових виробів.
 
Щоб поставити виробництво на промислову основу, бракує відповідного приміщення. Коштів потрібно не так багато, але наразі ні в сільського винахідника, ні у виконкому сільради, членом якого є Василь Гриців, немає.
 
Як кажуть фахівці, тонна первинних гранул поліетилену коштує нині п'ять з половиною тисяч гривень, вторинних - на тисячу менше. Потужність переробного пристрою Василя Гриціва - тонна вторсировини на місяць. Такий міні-цех може бути добрим стартом, давши певну кількість прямих і непрямих робочих місць.
 
 
У 2007 році почесним званням «[[Мати-героїня]]» нагороджено Зварич Ольгу Іванівну — матір одинадцяти дітей, яка живе в селі Вербівка.
 
{{Рожнятівський район}}
{{Ukraine-geo-stub}}
 
[[Категорія:Рожнятівський район]]
 
{{Ukraine-geo-stub}}
 
[[pl:Łdziany]]