Венеційська республіка: відмінності між версіями

== Історія ==

 

 

На берегах північно-західної затоки Адріатичного моря жили в давнину [[венети]], від яких країна отримала назву. Під час переселення народів, коли вождь гунів [[Аттіла]] 452 року зруйнував Аквілею і завоював всю верхню Італію до річки [[По]], багато жителів Венеції шукали притулки на островах в сусідніх лагунах. З тих часів тут поступово виникло декілька міських поселень, як то: [[Градо]], [[Гераклея]], [[Маламокко]], [[Кьоджа]]. Після падіння [[Західна Римська Імперія|Західної Римської імперії]] Венеціанські острови разом з рештою Італії потрапили під владу Одоакра, потім [[Остготи|остготів]] і, нарешті, — [[Східна Римська імперія|Східної Римської імперії]]; навіть після вторгнення [[Лангобарди|лангобардів]] вони залишалися ще під владою [[Візантія|Візантії]]. У неодноразових війнах з лангобардами поступово з'ясувалася необхідність тіснішого єднання і загального управління. Тому духовні і світські вожді населення, разом зі всіма жителями острівної групи, вибрали в [[697]] [[Анафесто Паоло Лучіо]] загальним верховним головою на все його життя, посада отримала назву — [[дож]]. Уряд знаходився спершу в Гераклії, [[742]] року його було перенесено до Маламокко і [[810]] року — на пустельний доти острів [[Ріальто]], де після того виникло місто Венеція. [[806]] року венеціанську острівну групу було на короткий час приєднано до імперії [[Карл І Великий|Карла Великого]], але вже [[812]] року, відповідно до укладеного миру, повернено (разом з [[Далмація|Далмацією]]) [[Візантійська імперія|Візантійській імперії]].

Незабаром після того Венеціанська республіка, майстерно користуючись своїм вигідним і безпечним положенням між Східною і Західною імперіями, розвинула свій добробут і стала багатим і могутнім торговельним містом. Її флоти звитяжно билися проти [[Норманни|норманнів]] і [[Сарацини|сарацинів]] Нижньої Італії, так само як і проти слов'янських піратів на східному березі Адріатичного моря. До островів в лагунах і прилеглій до них береговій землі були приєднані землі, завойовані в [[Істрія|Істрії]], а прибережні міста Далмації [[997]] року добровільно поставили себе під венеціанське заступництво. Будучи володаркою Адріатичного моря, Венеція насправді користувалася повною незалежністю; але, озираючись на торговельні інтереси, вона ще довгий час зберігала ймовірний політичний зв'язок з Візантійською імперією. Під час [[Хрестові походи|Хрестових походів]] Венеція досягла високої міри процвітання і розповсюдила свої торговельні зв'язки, незважаючи на конкуренцію [[Пізанська республіка|Пізи]] і [[Генуезька республіка|Генуї]], на весь Схід. Усередині республіки неодноразово виникала боротьба між демократичною і аристократичною партією; дехто проголошував навіть бажання перетворити довічне правління дожів на спадкову монархію. Після одного з повстань, у якому загинув дож [[Мікель Вітале IІ|Вітале II Мікель]], [[1172]] року була заснована [[Венеціанська республіка#Велика рада|Велика рада]], що складалася з виборних нобілів. Велика рада стала найвищою владою і сильно обмежувала могутність дожів. Скликане раніше загальне народне зібрання відтоді стало скликатися лише у виняткових випадках, і [[1423]] року було зовсім скасовано. Під пануванням аристократії було вироблено законодавство республіки та її адміністративний поділ.

 

[[Файл:San Marco horses.jpg|thumb|200px|Коні святого Марка]]

[[Файл:Venitian ford at Navlion.jpg|thumb|200px|Венеціанська фортеця в Нафпліоні, Греція. Це один з багатьох фортів, що забезпечував венеціанські торговельні маршрути в східній частині Середземномор'я.]]

Наприкінці [[XV століття]] Венеціанська республіка була багата, могутня, вселяла страх своїм ворогам, і серед її мешканців наукова і художня освіта була поширена більше, ніж в середовищі інших націй. Торгівля і промисловість проквітали. Податки були незначні й правління мало м'який характер, коли справа не стосувалася політичних злочинів, для переслідування яких [[1539]] року було призначено трьох державних інквізиторів.

 

[[Файл:Eastern Mediterranean 1450 .svg|right|thumb|350px|Венеціанські володіння в Греції, 1450]]

 

Політична система республіки спиралася на велику кількість цивільних комітетів або Рад, зв'язаних між собою складною системою заборон і противаг.

 

Найвищим органом республіки була «''Велика рада''». З [[1297]] року членство у Великій раді було істотно обмежене, лише людина, чиї предки вже засідали у Рад, могла стати її членом. Всі вони були занесені в спеціальну книгу, яка носила назву «[[Золота книга]]». У Золотій книзі налічувалося близько 300 прізвищ венеціанських родин.

 

Рада обирала основні ради і головних магістратів республіки і дожа.

 

Дож зазвичай вибирався з числа дванадцяти [[Прокуратор (у Венеціанській республіці)|прокураторів]] [[Собор Святого Марка|Сан-Марко]], як правило довічно. Голосування Великої Ради з виборів дожа не було прямим. Велика Рада реалізовувала процедуру виборів, яка включала одинадцять етапів. Спочатку збиралися члени Великої Ради старше 30 років, які вибирали 30 чоловік, що належали до різних сімей. Потім ці 30 вибирали 9 чоловік, які вибирали сорок чоловік. Ці сорок обирали 12 чоловік, а ці 12 — 25. Двадцять п'ять чоловік вибирали дев'ять, а дев'ять чоловік — 45; 45 вибирали 11, а ці 11 — вибирали остаточний комітет з виборів 41 людини, які і обирали Дожа.

 

Влада дожа була значно обмежена. Він мав право брати участь у всіх радах, але не міг нав'язувати свою думку. Дож не міг приймати самостійні рішення. Його контакти, зустрічі, листування ретельно контролювалося. Він не міг покидати меж Венеції і не міг мати власності за межами держави.

 

При дожі була «Мала Рада» з шести його радників і трьох членів ''[[Венеціанська республіка#Рада сорока|Ради сорока]]''.

 

Сенат складався з 120 чоловік, які обиралися на термін один рік з правом переобрання. З 120 чоловік, 60 чоловік висувалися Великою радою, ще 60 чоловік висувалися початковим складом Сенату і схвалювалися Великою Радою. Ще близько 140 чоловік, що представляли різні політичні органи республіки, входили в Сенат з правом узгоджувального голосу. Керувала Сенатом [[Колегія Сената|Колегія]], яка включала 16 чоловік і відповідала за поточні щоденні рішення уряду.

 

Сенат вирішував основні оперативні питання зовнішньої і внутрішньої політики.

 

Рада сорока виконувала функції верховного суду республіки. Його склад також визначався Великою радою. Члени Ради сорока після 16 місяців виконання своїх обов'язків також входили в Сенат.

 

У Венеції існувала організація, що стежила за політичною ситуацією, своєрідна [[інквізиція]].

 

Рада десяти, разом з Колегією Сенату і Малою радою утворювала [[Повна Колегія|Повну Колегію]], яка була зосередженням всієї влади республіки.

 

Окрім найвищих органів влади в республіці була достатня кількість професійних гільдій і релігійних братерств, які відстоювали інтереси своїх членів.

 

* Patricia Fortini Brown. ''Private Lives in Renaissance Venice: art, architecture, and the family'' (2004)

* Chambers, D.S. (1970). ''The Imperial Age of Venice, 1380–1580.'' London: Thames & Hudson. The best brief introduction in English, still completely reliable.

* Grubb, James S. (1986). "When Myths Lose Power: Four Decades of Venetian Historiography." ''Journal of Modern History'' 58, pp. 43–94 — the classic "muckraking" essay on the myths of Venice.

* Deborah Howard and Sarah Quill. ''The Architectural History of Venice'' (2004)

* Laven, Mary, "Virgins of Venice: Enclosed Lives and Broken Vows in the Renaissance Convent (2002). The most important study of the life of Renaissance nuns, with much on aristocratic family networks and the life of women more generally.

* Martin, John Jeffries and Dennis Romano (eds). ''Venice Reconsidered. The History and Civilization of an Italian City-State, 1297–1797.'' (2002) Johns Hopkins UP — The most recent collection on essays, many by prominent scholars, on Venice.

** Drechsler, Wolfgang (2002). "Venice Misappropriated." ''Trames'' 6(2), pp. 192–201 — A scathing review of Martin & Romano 2000; also a good summary on the most recent economic and political thought on Venice.

* David Rosand. ''Myths of Venice: The Figuration of a State'' (2001) — how writers (especially English) have understood Venice and its art

* Manfredo Tafuri. ''Venice and the Renaissance'' (1995) — architecture

{{Link FA|de}}

 

[[ar:جمهورية البندقية]]

[[be:Венецыянская рэспубліка]]