Двопалатний парламент: відмінності між версіями
[очікує на перевірку] | [очікує на перевірку] |
Вилучено вміст Додано вміст
Виправлено джерел: 2; позначено як недійсні: 0.) #IABot (v2.0.8.8 |
м правопис |
||
Рядок 33:
Проблема запровадження двопалатного парламенту в Україні має свою попередню історію. Починаючи з перших років незалежності ідея бікамералізму неодноразово обговорювалася як можлива модель взаємовідносин між центром та регіонами.
:
Наприклад, можливості створення двопалатного парламенту аналізувалися ще у квітні 1992 року на одному із засідань комісії з розробки Конституції України, яка «дійшла висновку, що доцільно назвати орган законодавчої влади „Національні збори“, віддати перевагу двопалатній структурі парламенту, обидві палати якого обиралися б на однаковий строк» («Голос України», 25 квітня 1992 р.). Крім того, за часів президентства Леоніда Кравчука було створено сім варіантів двопалатних конституційних
:
Вибори '''Сенату''' мали би проводитись по 27 виборчих округах, від кожного з яких за мажоритарною системою обиратимуться ''два депутати''. '''Палата ж представників''' повинна б формуватися з ''200 депутатів'', обраних за партійними списками. Але ідеї двопалатності в партійному та й у депутатському корпусі традиційно мали набагато більше опонентів ніж прихильників.
:
Наприкінці 1995 політичного року оголошувалося, що робоча група Конституційної комісії завершила
:
Слід зазначити, що двопалатність тоді лобіювалася представниками місцевих управлінських та політичних еліт. Це було пов'язано з намаганням закріпити в майбутній Конституції інститут місцевого самоврядування та зробити майбутній парламент двопалатним, сподіваючись, що одна з палат буде представляти там регіональну еліту. Але, як правило, ці пропозиції мали переважним чином економічно вмотивований характер з елементами дієвого легального впливу на процес формування центральної політики щодо регіонів. Втім все ж таки 28 травня 1996 року, коли розпочався розгляд
:
''Таким чином, історія питання двопалатності свідчить, що в країні так і не була проведена повноцінна дискусія щодо доцільності реформування парламенту в даному напрямку, тим паче не досягнуто консенсусу ані на рівні еліт, ані на рівні регіонів''.[4]
|