Діонісіос Лавранґас: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
мНемає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 3:
В дитинстві отримав надзвичайне враження від гастролей італійських оперних труп і почав займатися музикою. Грі на скрипці навчався в такого собі Надзаро чи Ладзаро Серао, а гармонії — в Олів’єрі та Дзаніса-Метаксаса. Продовжив навчання в [[Неаполь|Неаполі]] (чи то з 1878, чи то з 1882 року) — спочатку приватно, потім в консерваторії Сан-П’єтро а Маєлла. Там він брав уроки з фортепіано, гармонії, контрапункту та композиції. Приблизно 1885 року поїхав до Парижа; близько трьох місяців навчався в [[Лео Деліб]]а, а відтак у [[Жуль Массне|Жуля Массне]], [[Клеман-Франсуа Теодор Дюбуа|Теодора Дюбуа]] (гармонія) та [[Сезар Франк|Сезара Франка]] (орган). Під час навчання іноді приїздив на рідну [[Кефаллінія|Кефаллінію]] і там диригував, навіть заснував хор (1889), а закінчивши навчання, зв’язав свою долю з французькою мандрівною оперою. Був і диригентом, і скрипалем, і піаністом; гастролював; працював оперним диригентом в [[Турін]]і та [[Венеція|Венеції]]. 1890 року в Неаполі було виставлено його першу оперу «Elda di Vorn», ще італійську, написану приблизно 1886 року. Тоді ж написав він і ще дві італійські опери, «Galatea» («Галатея», близько 1887) та «La vita è un sogno» («Життя — це сон», 1891, за знаменитою п’єсою [[Педро Кальдерон де ла Барка|Кальдерона]]). Ці його твори не збереглися, крім (частково) опери «Життя — це сон»: її останній акт композитор переробив на одноактну оперу «Чаклунка» («Μάγισσα»), яку було поставлено в Афінах 8 жовтня 1901.
Нарешті Лавранґас повернувся до Греції (1894), оселився в [[Афіни|Афінах]] і очолив Філармонічне товариство. 1896 року на урочистостях
Лавранґас був серед перших грецьких композиторів, які всерйоз звернулися до чисто інструментальної музики: принаймні його Перша оркестрова сюїта була опублікована ще перед 1904 роком (Друга — 1923). Для оркестру написано також його «Релігійні враження» та Східна (або Грецька) увертюра, Наваррська хота тощо. Він широко використовував грецький народний мелос у своїх творах, але їхня яскрава інструментовка, яка дещо компенсувала нескладність гармонії та розробки, була переважно запозиченням у таких французьких майстрів, як [[Жорж Бізе|Бізе]] та Деліб. Композитор добре засвоїв (і під час навчання, і під час юнацьких мандрів-гастролей) прийоми не тільки французької, але й італійської оперної музики, так у мелодичному аспекті, як і в чисто драматургічному: вплив Пуччіні дослідники спостерігають у сцені самоспалення в його кращій опері «Дидона» («Διδώ», 1909), а його пізня комедія «Факанапас» («Φακανάπας», 1935, виставлена посмертно 1950) позначена [[Джоаккіно Россіні|россініївськими]] рисами.
Рядок 9:
Він також віддав належне жанру оперети і є автором музики до першого грецького звукового фільму «Ο αγαπητικός τής βοσκόπουλας» («Коханець чередничики», прем’єра в Афінах 25 січня 1932).
Як музичний педагог Лавранґас викладав у Афінській консерваторії (фортепіано, гармонію та хоровий спів) та у Пірейській (1905–1910); очолював у Еллінській консерваторії оперну студію (1919–1924), а в Національній консерваторії викладав сольфеджіо та читання з аркуша (1926–1934). Він опублікував підручник з гармонії (1903), посібник із читання партитур (1912) та довідник з музичного мистецтва (1937); приблизно від 1900 року завідував музичним відділом видавництва «Фексіс», дописував до періодичних видань (музична критика), а також є автором вже згадуваних мемуарів («Τ’απομνημονεύματα μου», 1937 або 1940); загалом же ставився до своїх писань та рукописів недбало, залишав їх абиде, й багато з них загубилося, а деякі, мабуть, загинули під час землетрусу на
Лавранґаса вважають за одного зі створювачів сучасного грецького музичного стилю (особливо відзначається його роль у становленні національної опери; в області власне композиції він дещо поступається [[Маноліс Каломіріс|Каломірісу]]). Багатолітня виконавча, творча, адміністративна та педагогічна діяльність Лавранґаса дуже допомогла розвиткові грецького музичного мистецтва, створенню вітчизняного репертуару, підготовці музичних кадрів і взагалі виникненню щільної атмосфери музичного життя в країні. Він отримав від [[Георг I (король Греції)|короля Георга]] Золотий Хрест і був нагороджений Національною премією в галузі мистецтв і літератури (1919), але помер самотнім та забутим.
==Джерела==
| |||