Історія від заснування міста: відмінності між версіями

'''«Істо́рія від заснува́ння мі́ста»''' ({{lang-la|«Ab urbe condita»}}) — історична праця [[Тит Лівій|Тита Лівія]]., Однаодна з найвідоміших та фундаментальних [[Античність|античних]] робіт з історії [[історіяСтародавній РимаРим|історіїстародавнього РимаРиму]]. Написана латиною в [[14]] році н.е. Укладалася 40 років., Складаєтьсяредагувалася зна 142основі книг.великого Охоплюємасиву періодджерел: від[[Квінт заснуванняЕлій Туберон (юрист)|Квінта Елія Туберона]], [[СтародавнійГай РимЛіциній Макр|РимуГая Ліцинія Макра]], [[Квінт Фабій Піктор|Фабія Піктора]], [[Кальпурній Пізон|Кальпурнія Пізона]], [[Квінт Клавдій Квадригарій|Клавдія Квадригарія]], [[Полібій|Полібія]] тощо. Охоплює період від заснування Риму (753 до н.е.) і до правління [[Октавіан Август|Октавіана Августа]] (9 н.е.). Події викладено у хронологічному порядку, за [[Десятиліття|декадами]]. Головний геройоб'єкт твору — [[римський народ]] ({{lang-la|populus Romanus}}) у цілому, хоча політичну боротьбу [[Патрицій|патриціїв]] з [[Плебей|плебеями]] описано з аристократичної точки зору. Редагувалася на основі великого масиву джерел: [[Квінт Елій Туберон (юрист)|Квінта Елія Туберона]], [[Гай Ліциній Макр|Гая Ліцинія Макра]], [[Квінт Фабій Піктор|Фабія Піктора]], [[Кальпурній Пізон|Кальпурнія Пізона]], [[Квінт Клавдій Квадригарій|Клавдія Квадригарія]], [[Полібій|Полібія]] тощо. Праця збереглася лише частково.: Додо нас дійшли повністю лише 35 книг зі 142. Фрагменти книги XCI примітні тим, що описують війну з [[Серторій|Серторієм]], а фрагменти книги CXX містять опис смерті [[Цицерон]]а. Найзначнішими із переказів, що збереглися в цій книзі, є так звані «[[Періохи]]».

У передмові Лівій неточно формує кінцеву мету свого твору. З одного боку праця містила опис занепаду Риму, а з іншого боку, автор має на меті «увічнити досягнення головного народу на Землі». Передаючи матеріал, Тит Лівій спирається на традиції понтифікального літописання, коли [[Жрецтво|жерці]] вели спеціальні календарі, коротко описиючіописуючи події або державні тексти за минулий день або тиждень. Як і [[понтифік]]и, він притримувався чіткої хронології при описанні подій, що відчиняли та зачиняли кожну його книгу. В цих подіях, він приділяв максимум уваги числам, датам та [[Магістратура (Стародавній Рим)|магістратам]], аніж лексичному наповненню. Ці події створили міцну базу Римської історії, які згодом були підтвердженні багатьма даними археологів, нумізматів та лінгвістів. Завдяки цьому, Лівій залишається головним джерелом історичних подій республіканського періоду у Римі.

ІдеяТит наймогутнішоїЛівій держави,для ніякпідтримки необразу моглаРиму скластисяяк саманайвеличнішої по собі, тому Тит Лівій, для досягнення цього,держави писав так, щоб усі прояви соціальних негараздів, які велися у Римі від його початку, відходили на другий план, коли починала йти мова про громадянську солідарність. Найяскравішим прикладом якої служитьслугує [[Друга Пунічна війна|Друга Пунічна війна]]. Цьому ж служатьслугують і фіктивні промови, які Лівій вкладає у промови персонажів, яких він описує для приданнянадання потрібного йому колориту. Але в більшій частині,здебільшого ці розмови породжували лише враження возвеличення Риму над іншими державами. У 35 книгах, що збереглися, міститсяміститься 407 промов, тобто в усіх 142 книгах їх має бути приблизно 1650, приблизно 12 % від усього тексту. В основі образів, особливі властивості римлян і Риму, які ЛивийЛівій вважав основними для їх історії: громадянська свобода, гарантована загальним підпорядкуванням законам; благочестя і вірність обрядам, що забезпечують римській общині допомогу богів; енергія, що допомагає римлянам ніколи не здаватися і вистояти у будь-яких випробуваннях. При описі цих властивостей римлян в розповіді Тита ЛівияЛівія виникає особливий тип осмислення, переживання, але і відображення громадської реальності, який носить назву [[Історичний міф|культурно-історичного міфу]].

Перше з вищеназванних особливостей Риму — єдність свободи і підпорядкування законам — доводиться в тексті Лівія багаторазово — у введенні до 2 книги, в оповіданнях про єднання патриціїв і плебеїв, про підпорядкування молодших за віком авторитету старших. Але батогом римського суспільства було постійне розкрадання знаттю [[Ager publicus|громадського земельного фонду (ager publicus)]]. Лівій про це знає, але говорить про подібні факти мигцемпобіжно, в одній — двох фразах, після яких незмінно слідує примирливо-гармонізуюче продовження. Так само він розказує про римське благочестя. Лівій нескінченно описує численні обряди і жертвопринесення, молебні і знамення, їхїхню роль у взятихздобутих перемогах, благоговійне підпорядкування їм народу і сенату, особливо підкреслюючи в них моральний і патріотичний елемент. І незмінно ігнорує факти, що говорять про зловживання релігійними обрядами і пророцтвами в інтересах тієї або іншої правлячої кліки. Особливо показовий епізод з Весною СвященноїСвященною в 195—194 до н. эе. Вражаюча життєстійкість і здатність, не дивлячись ні на які поразки, знову і знову починати війни і ніколи в них не здаватися, характеризує римлян протягом усієї їхньої історії, і Лівій приводить незліченний факти, що підтверджують це. Він не зупиняється на тому, яким жахливим руйнуванням продуктивних сил суспільства і зубожінням величезних мас віками, аж до складання імперії, оберталася така завзятість римлян.

І проте картина, що створюється ЛівіемЛівієм, — не фікція, а особливе відображення історичної реальності. Річ у тому, що та досягнута людством стадія розвитку, на якій знаходивсяперебував античний світ і Рим зокрема, не знала і не могла знайти достовірно динамічного розвитку продуктивних сил. Основою виробництва залишалася земля, основою світогляду — консервативна вірність традицій, основою громадської організації — [[Община (соціальна організація)|община]]. На них була орієнтована система цінностей і норм, що припускала солідарність і автаркію общини, сприйняття її як сакральній цінності, принесення себе і своїх інтересів їй у жертву. Це положення постійно розмивалося поступальним ходом історичного розвитку і, в силу його відповідності об'єктивно заданому стану суспільства, постійно регенерувалося і коригувало громадську практику.

Початкові постулати Лівія були історично вірні: консервативна правова структура і відношення до громадських норм як до сакральної цінності, суперечивши розвитку, постійно розкладалися, зникали з життя, — і постійно зберігалися в ній, утворюючи особливу історичну реальність — [[Римська міфологія|римський міф]]. Створення римської держави зовсім не було таким гармонійним процесом, яким прагне часом представити його Лівій, але включення народів стародавнього світу в орбіту римської цивілізації і римського права було кінцем для багатьох з них. Порушення законів було в Римі постійною практикою, але римське право, що виросло з них, — одноодне з вищих досягнень європейської культури, яке досі утворює основу юридичної структури більшості країн. Збагачення одних сімей за рахунок інших розкладало архаїчну майнову рівність і громадську солідарність, але закони проти розкоші ухвалювалися в римській республіці систематично і зберігали значення моральної норми, зафіксованої в хрестоматіях і збірках прикладів, на яких віками виховувалося римське юнацтво. Лівій волів не говорити про те, як збагачувалися полководці в ході воєн, а намісники за рахунок пограбування провінцій, але незліченні театри, базиліки, храми, водопроводи, що переповнюють міста Римської держави і мешкання мільйонів громадян, що складали середовище, в епоху [[Римська республіка|республіки]] були найчастіше даром полководців і відбудовувалися за рахунок їх військової здобичі.

Розказана Титом Лівієм [[епопея]] є образною, — бо організоване автором, відтворення — спирається на реальні процеси, особливого історичного організму, яким була республіка Риму. Вона з'явилася як суспільство, де людина і держава складали суперечливе, але єдине ціле. Відношення Лівія до європейської культури подальших віків було обумовлено саме таким сприйняттям його праці. Гуманістично-освітня і революційно-демократична, тираноборська традиція черпали в його «Історії» позитивний образ громадського устрою, ґрунтованого на громадянській відповідальності і свободі у рамках закону; академічна наука 19-20 віків вважала його твір ненадійним історичним джерелом, а його самого  — більше письменником, ніж істориком.