Антиінфляційна політика: відмінності між версіями

м
м (Відкинуто редагування 46.219.214.57 (обговорення) до зробленого Submajstro)
Мітка: Відкіт
м (→‎Теоретичний Аспект: вікіфікація)
 
 
Негативні соціальні й економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багаті асортименти найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних мір, податкових заходів, програм стабілізації й дій по регулюванню й розподілу доходів.
Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній '''три''' загальних підходи. У рамках '''першого''' (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна [[бюджетна політика]] — маневрування державними витратами й податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати й підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак, одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою й навіть до явищ, зворотним до спочатку поставлених цілей, розвитися безробіття.
Бюджетна політика проводитися й для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Уважається, що в такий спосіб розширюється попит на споживчі товари й послуги. Однак стимулювання попиту бюджетними засобами, як показавши досвід багатьох країн в 60-70ті роки, може підсилювати інфляцію. До того ж більші бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками й витратами.
'''Другий''' підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно й гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду національним банком, що визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу й ставки позичкового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного росту й штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.
Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так називану політику цін і доходів, головне завдання якої власне кажучи зводиться до обмеження заробітної плати — '''третій метод'''. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.
 
== Методи подолання інфляції ==