Паїсій Величковський: відмінності між версіями

У [[1763]] році Паїсій разом з братією, яка тоді налічувала щонайменше 60 чоловік, подалася до [[Галац|Галацу]] а звідти у [[Ясси]], де їх прийняли митрополит Гавриїл і молдавський господар Григорій Каллімах, які виділили для них [[Драгомирна|Святодухівський монастир]] у Драгомирні. В який Паїсій перебрався вже в [[1764]] році. Тоді до Паїсія приїжджає його товариш часів Київської академії [[ієромонах]] Олексій Филевич, який декілька місяців перебував у нього в гостях, Паїсій просив облікти його в схиму, що той і зробив. Тоді Паїсій став [[Ієросхимонах|ієросхимонахом]], але свого імені не змінив. У новому монастирі він взявся за впорядкування життя. Зокрема домігся створення двох хорів, один з яких співав молдавською а другий церковнослов'янською, що було великим досягненням того часу для тих земель. Також Паїсій створив свій власний устав, на основі устава [[Василій Великий|Василія Великого]] а служби проводив за грецькими обрядами з [[Афон|Афону]]. Користуючись спокоєм, Паїсій відновив велику літературну діяльність. Але і тут спокійне життя довго не протрималося. В [[1768]] році почалася [[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Російсько-турецька війна]], а потім мор і голод. У [[1774]] році за [[Кючук-Кайнарджійський мирний договір|Кучук-Кайнарджійським мирним договором]] Драгомирна відійшла до Австрії і залишатися під новою уніатською владою Паїсій не хотів, добре пам'ятаючи через що він покинув [[Україна|Україну]]. В [[1775]] році ігумен Секульського монастиря запросив Паїсія до себе, і він зі своєю братією, яка вже налічувала до 350 монахів, переселився до Секулу, де продовжив таке ж життя, як і в Драгомирні. Так минуло ще чотири роки а братія продовжувала рости, тому Паїсій звернувся до молдавського господаря Костянтина Мурузі з проханням про розширення монастиря. Господар вирішив виділити братії [[Нямецька лавра|Нямецький монастир]], який був у занедбаному стані. В Нямець Паїсій з братією прибув в [[1779]] році. Паїсія з братією відправили саме в цей монастир спеціально з надією, що йому вдасться його привести до ладу. Паїсій просив господаря дозволити повернутися до Секульського монастиря, але той не дозволив. В Нямецькому монастирі братія знову продовжила свою діяльність, тут їх кількість виросла до 400 чоловік. Йшли роки і монастир почав відроджуватися, сюди почали приходити люди, щоб послухати Паїсія, попросити поради або долучитися до братії. У [[1790]] році [[архієпископ]] Амбросій, який супроводжував російську армію у [[Молдавія (історичний регіон)|Молдавії]], на декілька днів зупинився в Нямеці. Почувши про подвиги старця Паїсія, він висвятив його в [[Архімандрит|архімандрити]]. Час ішов і важка праця, яка не припинялася ні на мить, далася в знаки. Паїсій втрачав здоров'я, все більше втрачав зір і ставав слабшим, але до самої смерті він не полишив літературної діяльності. На початку [[Листопад|листопада]] [[1794]] року Паїсій захворів і лише через тиждень він зміг насилу встати і піти до церкви, але й тоді він не зміг після служби без допомоги повернутися до келії. Останні дні він писав вже лежачи в ліжку. Свою автобіографію "Повість про Святий Собор..." він так і не встиг закінчити. [[15 листопада]] [[1794]] року Паїсій причастився і в той же день помер. Коли звістка про смерть Паїсія розійшлася по всьому краю, до Німецького[[Нямецька лавра|Нямецького монастиря]] зійшлася дуже велика кількість людей, щоб попрощатися зі старцем. Хотів приїхати навіть єпископ Тумський Веніамін, але він не встиг на похорон. Поховали Паїсія в Вознесенському храмі Нямецького монастиря. На могильній плиті зробили два написи румунською і слов'янською мовою: "Тут спочиває блаженніший Отець Ієросхимонах і Архімандрит Старець Паїсій Малоросіянин, який з Афонської гори із 60 учнями прийшов до Молдавії і велику братію зібрав і все життя собою оповив, яке Господу віддав 1794 року листопада 15. В день благочестивого Михайла Суцула воєводи і Преосвященного Митрополита Іакова".