Вікіпедія

Оборонні споруди у межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця в 17—18 століттях: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Рядок 7:
Оборонні споруди в східній частині регіону Московська держава стала зводити лише з середини [[17 століття|XVII століття]], зокрема після [[Переяславська Рада|Переяславської Ради]], коли Гетьманська Україна і Запорожжя визнали зверхність російського царя. Важливу роль у цій справі відіграли Торські соляні промисли, які з кінця [[16 століття|XVI століття]] забезпечували сіллю не тільки [[Лівобережна Україна|Лівобережну]] і [[Слобідська Україна|Слобідську Україну]], але й південно-західні повіти Росії. Тому перші оборонні споруди — [[Маяцький острог|Маяцький]] ([[1663]]) і [[Торський острог|Торський]] ([[1676]]) остроги були збудовані з метою захисту промислів від нападів татар. З цією ж метою і для прикриття [[Святогірський монастир|Святогірського монастиря]], пограбованого кримською ордою в [[1679]] році, козаками слобідських полків під керівництвом [[харків]]ського полковника Г. Донця в [[1684]] році була зведена [[Торська оборонна лінія]], яка вважається продовженням [[Ізюмська оборонна лінія|Ізюмської]], що зводилася в [[1680]]—[[1681]] роках для прикриття Слобідської України та південних повітів Росії від набігів татар по [[Ізюмський шлях|Ізюмському]] та [[Муравський шлях|Муравському]] шляхах. Головним оборонним пунктом на Ізюмській лінії була Ізюмська фортеця, що складалася з Малого та Великого містечок і Замку при [[Кременецький курган|Кременецькому кургані]]. Всі перелічені оборонні споруди в основному були заселені вихідцями із [[Правобережна Україна|Правобережної України]], що після Переяславської Ради стали масово переселятися на Лівобережжя, а зі створенням у [[1685]] році [[Ізюмський полк|Ізюмського слобідського полку]] багато з них осіли в цих місцях. Доказом цього можуть служити назви місцевих населених пунктів, які подекуди співпадають з подільськими. До того ж козаки цього полку з [[1701]] року стали розбудовувати при відкритих у [[1683]] році соляних джерелах на [[Бахмут (річка)|Бахмут]]і слободу і варниці, а в [[1703]] році збудували й острог, щоб було де заховатися, згідно з їх проханням, ''«від воїнських людей»''. Слобожанами та російськими служилими людьми в середині 40-х років [[17 століття|XVII століття]] було насипано земляний вал і зведено острог в межиріччі [[Коломак (річка)|Коломак]]у та [[Мжа|Мжі]], на Муравському шляху ([[Валки (місто)|Валки]]).
 
Невдалий похід російських військ і українських козаків під командуванням [[Голіцин|В. Голіцина]] на Крим у [[1687]] р.році спонукав царський уряд до реалізації пропозицій генерала [[Косагов|Г.  Косагова]] щодо будівництва оборонних споруд на берегах рік [[Берестова|Берестової]] та [[Оріль|Орелі]], разом з тим, і зведення опорних пунктів на шляхах до Криму та посилення свого впливу на Січ. Гетьмана [[Самойлович Іван Самійлович|І. Самойловича]] звинуватили у невдачах походу і на його місце при поверненні з нього, при р. КоломакКоломаку на [[Козацька рада|козацькій раді]] обрали гетьманом І.[[Іван Мазепа|Івана Мазепу]].
 
Згідно з [[Коломацькі статті|Коломацькими статтями]] українське козацтво було зобов'язане збудувати на лівому березі Дніпра, навпроти Кодака[[Кодак]]а ''«шанець як і Кодак»'', та міста на берегах Самари та Орелі, при гирлах Берестової й Орчика[[Орчик (річка)|Орчик]]а й заселити їх українцями для стримування нападів кримських орд як на великоросійські, так і на малоросійські міста. В ході підготовки до нового походу на Крим українськими козаками під командуванням І. Мазепи та російськими військами у травні — серпні [[1688]] р.року при гирлі Самари й козацького містечка Самар було зведено [[Богородицька фортеця|Богородицьку фортецю]], в якій розмістився понад 4000-й4 тис. російський гарнізон на чолі з воєводою та поселилось понад 10001 000 українців. У 1689 р. при поверненні з другого кримського походу за розпорядженням цього ж Голіцина друга фортеця була закладена на цій Самарі при урочищі ''Сорок Байраків'', що викликало велике незадоволення серед запорожців.
 
І хоча обидва кримських походи були для Росії невдалими, перемога європейських держав ([[Священна ліга|Священної ліги]], до якої входила і Росія) над Туреччиною прискорила підписання в [[1700]] р.році вигідного для Росії [[Константинопольський договір|Константинопольського договору]], за яким, крім м.[[Азов Азова(місто)|Азов]]а, вона отримувала значні території в Північному Приазов'ї. Згідно з розмежуваннями 1704—1705 рр. російсько-турецький кордон проходив від Азова берегом моря до правого берега р. Міус, а відтак — прямою лінією до впадіння в Берду її лівої притоки р. Каратиш. Бердою він переходив на Кінські Води і до Дніпра, Дніпром — до його правої притоки р. Кам'янки, з неї — на Південний Буг, по останньому — до кордону з Річчю Посполитою. Однак поразка російських військ у 1711 р. при Пруті ліквідувала ці завоювання. Згідно з Прутським, Константинопольським і Адріанопольським договорами Росія фактично втратила все Північне Приазов'я. Новий кордон проходив від Дону річкою Темерник на р. Тузлів, по ній — до Міуської переправи, що вела до м. Черкаська. З неї Азовською дорогою по вододілу Кринки, Лугані, Бахмуту, Кривого Торця і Кальміусу. Від вершин Кривого Торця він ішов на витоки Сухого Торця, звідкіля по вододілу Самари й Орелі — до Дніпра. Це створювало загрозу для порубіжних районів Росії, особливо для Слобожанщини, Торських і Бахмутських соляних промислів.
 
Перенесення російсько-турецького кордону, подекуди майже на 300 км на північ, змусило царський уряд вживати заходи до його зміцнення, особливо прикордонних фортець — Бахмута, який фактично був зруйнований російськими військами як один із опорних пунктів Булавінського повстання, та Тору. Щоб сформувати більш надійну прикордонну службу, Петро І в 1713 р. видав указ про набір у Київській та Азовській губерніях по 3500 чол. ландміліції (територіальних військ), якими царський уряд сподівався замінити запорожців, що після розгрому російськими військами в 1709 р. Старої Січі прийняли турецьке підданство.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Оборонні_споруди_у_межиріччі_Дніпра_і_Сіверського_Дінця_в_17—18_століттях