LZ 129 «Гінденбург»: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Мітки: Редагування з мобільного пристрою Редагування через мобільну версію |
мНемає опису редагування |
||
Рядок 59:
Розслідуванням аварії займалися уряди [[Сполучені Штати Америки|США]] і [[Третій Рейх|Німеччини]]. Обидві сторони погодилися, що катастрофа сталася через витік [[водень|водню]]: дріт каркаса розірвався і міг пробити обшивку. За офіційною версією, утворилася вибухонебезпечна суміш цього газу з [[повітря]]м, ймовірно, підпалена електричним розрядом, пов'язаним з грозовими погодними умовами. Проте ніхто з членів екіпажу, що вижили, не чув перед аварією запаху [[часник]]у. Цей запах мав би відчуватися при витіканні водню завдяки спеціальній добавці, що вводилася до складу газу для ідентифікації. Довгі роки цей факт породжував чутки про начебто зумисний підпал дирижабля американцями. На це натякав навіть міністр авіації Третього Рейху [[Герман Герінг]]. Так званий синдром «Гінденбурга» надовго підірвав репутацію водню, який пізніше намагалися використовувати як доступний і екологічно чистий вид палива. Сама катастрофа завдала смертельного удару всьому дирижаблебудуванню.
Через 60 років після катастрофи
Кінозйомка трагедії ясно показувала, що дирижабль доволі повільно горів, спочатку зберігаючи горизонтальне положення. Лише через 34 секунди він впав на землю. Це не було схоже на вибух водню. Бейн як експерт знав, що такий вибух знищив би дирижабль миттєво, убивши всіх [[пасажир]]ів і техперсонал на землі.
Рядок 67:
Нарешті, водень в 14 разів легший за повітря. Значить полум'я від нього підіймалося б високо над дирижаблем. Проте на плівці добре видно, як вогонь повзе вниз його корпусом, нагадуючи пивну піну, що виливається з кухля. Бейн розпочав власне розслідування. Він дістав фрагменти «Гінденбурга», включаючи уцілілі фрагменти його обшивки; опитав очевидців, що врятувалися, уважно переглянув численні кадри кінохроніки, відвідав місце катастрофи в Лейкгерсті, добре попрацював в архівах Музею Цепеліна у [[Фрідріхсгафен]]і, що на півдні Німеччини. Зрештою Бейн склав остаточну версію трагічної події, а пізніше перевірив її за допомогою фізичних і хімічних [[експеримент]]ів.
Проаналізувавши хімічний склад матеріалу, з якого була зроблена обшивка дирижабля, Бейн з'ясував, що тканина щільно вкрита [[сурик]]ом (з окисом заліза), а поверх нього накладено ще п'ять шарів ацетату целюлози — для міцності і захисту каркаса від вогкості й корозії. Фахівець [[НАСА]] відразу зрозумів: цей хімічний сурогат майже ідентичний до ракетного палива. Обшивка дирижабля виготовлялася з
Корпус «Гінденбурга» покрили (методом напилювання) алюмінієвим порошком. Це було нововведенням — більш ранній «Граф Цепелін» мав на собі інше покриття. Бейну як спеціалісту з палива було добре відомо, що алюміній в такій формі теж чудово горить. Він попросив лабораторію матеріалознавства НАСА в [[Космічний центр імені Кеннеді|Космічному центрі ім. Кенеді]] провести досліди зі зразком обшивки на предмет поширення полум'я. Матеріал — навіть через 60 років — був займистим і миттєво спалахнув.
Рядок 77:
Підтвердження своєї версії Бейн знайшов у листі, що зберігався в Музеї Цепеліна. Його відправив [[28 червня]] [[1937]] року інженер-електрик [[Отто Байерсдорф]], що працював у компанії «Цепелін» незалежним дослідником. Він теж провів серію лабораторних тестів і дійшов висновку, що «справжньою причиною пожежі була вкрай легка займистість обшивального матеріалу під дією розрядів електростатичної природи».
Попри твердження викладені у листі, Гуго Еккенер, президент компанії «Цепелін», продовжував вбачати «винним» у катастрофі водень. Проте, вочевидь, фахівці фірми більше
=== Інші версії ===
| |||