Водяна кузня Гамора: відмінності між версіями

[[Файл:Мапа_2.jpg|міні|Гамора на австрійській мапі комітату Марамарош 1782-17841782—1784 років

'''Водяна́ ку́зня Га́мора ''' — єдина в Україні діюча [[водяна кузня]], історична пам'ятка XVIII століття. Розташована на річці [[Кушниця (річка)|Лисичанка]] в селі [[Лисичово]] [[Іршавський_районІршавський район|Іршавського району]] Закарпатської області.

Комплекс кузні складається з основної будівлі з робочим механізмом, господарського двору та системи водогону. Вода надходить кількасотметровим [[млинівка (споруда)|обвідним каналом]] з [[Гребля|греблі]] на річці Лисичанці до дерев'яних лотоків. З лотоків вода падає на [[Водяне_колесоВодяне колесо|колесо]], обертаючи його разом з валом, з якого рух передається на [[водяний молот]].

Робочий механізм кузні складається із залізного бійка [[Молот_Молот (машина)|молота]], дерев'яної осі молота, дерев'яної поперечної балки, брусів кріплення осі молота, бічних опор, підставки під ковадло, стального ковадла та механізму регулювання.

[[Файл:Гамора.png|міні|Австрійська гравюра водяної кузні

Як [[кузня]] Гамора почала функціонувати з [[1850]] року, коли граф Телекі засновує Довжансько-Лисичівський залізоробний завод  — «Dolha-Rókamezői vasgyár». В сучасному розумінні це був металургійний [[холдинг]], до складу якого і входила лисичівська Гамора. Спочатку сировину для потреб виробництва доставляли із сусідніх [[Комітат|комітатівкомітат]]ів. Але транспортування виявилось настільки дорогим, що завод став збитковим. Було прийнято рішення шукати [[Залізні руди|залізну руду]] на місці виробництва. Тривалі [[геологорозвідувальні роботи]] на околицях села [[Довге_Довге (Іршавський_районІршавський район)|Довге]], які здійснювались під керівництвом директора заводу, Моріца Пріградні, були безрезультатними. Згодом на околиці сіл [[Білки_Білки (Іршавський_районІршавський район)|Білки]] та [[Ільниця]] знайдено значні поклади якісної залізної руди. Видобуток сировини проводився переважно [[Відкриті_гірничі_роботиВідкриті гірничі роботи|відкритим способом]]. Залізну руду, яка надходила до Лисичова та Довгого дробили за допомогою сили води, що приводила в рух важкі молоти. Потім руду переплавляли в купольних печах на залізо, яке в подальшому оброблялось ковалями.

В середині XIX ст. в [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщині]] виникає значний попит на вироби з [[чавун]]у. Для розуміння ролі цього матеріалу у XIX столітті, важливо враховувати, що за своєю дешевизною та розповсюдженістю його можна порівняти з сучасними пластмасами. Внаслідок [[Перша_промислова_революціяПерша промислова революція|першої промислової революції]] у ливарній справі (поява високих [[Доменна_пічДоменна піч|доменних печей]] на кам'яному вугіллі) чавун став дешевим замінником дорогих металів — [[бронза|бронзи]], [[латунь|латуні]], нестача яких гостро відчувалась в [[Європа|Європі]] після [[Наполеонівські_війниНаполеонівські війни|наполеонівських війн]] початку століття. В зв'язку з підвищенням попиту на чавун, граф Телекі вирішує розширити виробництво та освоїти його виплавку. У [[1853]] році починається будівництво доменної печі на довжанській дільниці заводу. Піч будувалась за проектом [[інженер]]а Іоанна Мюллера та під керівництвом директора заводу Пріградні. Будівництво тривало досить довго і ускладнювалось сильними дощами, які постійно затоплювали конструкцію [[фундамент]]у та систему водогону. На початку [[1854]] року граф Шандор Телекі бере будівництво під особистий контроль, щоб прискорити роботу. [[16 вересня]] [[1854]] року під час урочистої церемонії доменна піч при залізоробному заводі була офіційно запущена в експлуатацію. Висота доменної печі становила 8,5 метрів. Вона була розрахована на щорічну виплавку від 12 до 14 тис. цнт металу. Із запуском довжанської домни, виробництва в Лисичові та Довгому стають більш диференційованими. Довжанська частина заводу спеціалізується здебільшого на художньому [[Лиття|литві]] з чавуну, а Лисичівська — переважно на утилітарній продукції з металопрокату, який оброблявся в кузні.

Згодом граф Телекі віддає Довжансько-Лисичівський залізоробний завод в оренду підприємцю Едмунду Прігадні ({{lang-hu|Prihradny Ödön}}), що займався цим виробництвом до [[1899]] року. Після цього аж до [[1913]] року підприємство орендував будапештський підприємець Дюла Сзейбела ({{lang-hu|Szájbely Gyula}}). Відомості про об'єм та деякі деталі виробництва містяться в угорському довіднику з [[Гірнича_справаГірнича справа|гірничої справи]], який щорічно виходив в [[Будапешт]]і впродовж [[1881]]—[[1914]] років. З цього джерела відомо, що у [[1879]] році на підприємстві було вироблено 120 тис. лопат та мотик . У [[1891]] році на об'єднаному підприємстві було виплавлено 9271 центнерів металу на суму 52935 [[флорин]]ів. Щоб забезпечити такий обсяг виробництва, на обох частинах підприємства було задіяно в загальній кількості 29 різноманітних печей, серед яких: 1 доменна піч, 2 [[Вагранка|купольні печі]], 2 [[Конвертер_Конвертер (металургія)|конвертерні печі]], 2 [[Горно|ковальські горна]] та 22 спеціальні печі для мотик та лопат. У [[1900]] році на заводі працювало 305 робітників. Підприємству належали 5 будівель та 23 [[кар'єр]]и по видобутку [[Залізні руди|залізної руди]], на яких працювало 40 робітників. Для транспортування сировини функціонувала [[залізниця]] протяжністю 2&nbsp;км, на якій використовувалось близько 40 [[Вагонетка|вагонеток]].<ref>Magyar bánya-kalauz. Budapest, 1881</ref> На кузні в цей час працювало п'ять водяних коліс потужністю вісім кінських сил кожне. За допомогою цих коліс приводили в дію не тільки молоти, а й міхи для нагнітання повітря у залізоплавильну піч, а також механізми, що подрібнювали [[Залізні руди|залізну руду]]. Молоти обслуговували 15 ковалів у три зміни. У них було стільки ж помічників, а також [[інженер]], управитель, обліковець і комірник. Загалом&nbsp;— близько 40 працівників.

Складні технології виробництва на залізоробному заводі потребували кваліфікованих працівників. Щоб вирішити цю проблему для обслуговування заводу були запрошені німецькі фахівці з [[Гірнича_справаГірнича справа|гірничої справи]] та [[Металообробка|металообробки]]. Їм надавались різні [[Преференція|преференції]], зокрема безкоштовне житло і земля. Більшість працівників залишилась жити в Лисичові та Довгому навіть після закриття заводу. Тому тут і зараз зустрічаються німецькі прізвища&nbsp;— Шварц (Schwarz), Юнгвірт (Jungwirth), Юмбавер (Jungbauer), Реслер (Rössler), Гільперт (Hilpert), Шнельцер (Schneltzer) та ін.

В радянські часи [[кузня]] мала назву «Завод „Сила“» та підпорядковувалась місцевому управлінню промисловості. Директором заводу був Зейкан М.&nbsp;І.&nbsp;Тут виготовляли знаряддя для роботи на шахтах [[Союз_Радянських_Соціалістичних_РеспублікСоюз Радянських Соціалістичних Республік|Радянського Союзу]]. На [[кузня|кузні]] працювало 40 чоловік.

Гамора працювала на повну потужність до 1990-х років, поки [[Повінь_на_Закарпатті_1998_рокуПовінь на Закарпатті 1998 року|повінь 1998]] року не зруйнувала греблю, і кузня не зупинилася. Після повені кузню взяли в довгострокову оренду підприємці&nbsp;— подружжя Віктора та Ольги Петровці. Власними силами вони відновили греблю та зробили капітальний ремонт будівлі самої кузні. Сьогодні кузня продовжує функціонувати, виготовляючи дрібний сільськогосподарський реманент&nbsp;— мотики, лопати, заступи, тощо. Зрідка&nbsp;— сувенірні підкови для туристів.