Українська мова: відмінності між версіями

[[Файл:Map of Ukrainian dialects.png|міні|250px|Діалекти тай групи діалектів української мови.

Поєднання ''й'' зіз голосною подають однією літерою (''я'', ''є'', ''ї'', ''ю''). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Звук {{IPA|[d͡z]}} (''дз'') таі звук {{IPA|[d͡ʒ]}} (''дж'') не мають спеціальних літер для позначення: кожен із них позначають двома літерами.

{{Main|ОрфоепіяОртоепія української мови}}

* У ненаголошених складах [е] вимовляється з наближенням до [и], а [и] звучить подібно до [е]. Наприклад: [се^ило], [те^иче], [ди^евис']. Проте залежно від місця в слові, від характеру сусідніх звуків наближення [е] до [и] тай [и] до [е] не завжди однакове. Перед складом зіз наголошеним [е] голосний [йи] вимовляється як [еи], a голосний [е] перед складом із наголошеним [і] звучить як [иі]: [теихен'кий], [миін'і]. Ненаголошений [и] перед наступним [й] вимовляється виразно [добрий], [чеирвоний].

* У мовному потоці приголосні звуки [ж], [ч], [ш] уподібнюються наступним звукам [з], [ц], [с], а звуки [з], [ц], [с] уподібнюються наступним [ж], [ч], [ш]. Вимовляється [зваз'с'а], [стез'ц'і], [см'ійес':а], не [муц'с'а], [р'іц':і], [зр'їшіш: и], [жчеплеин':а], пишеться зважся, стежці, смієшся, не мучся, річці, зрісши, зчеплення.

* У мовному потоці дзвінкий звук [з] у сполученні з іншими приголосними вимовляється дзвінко: [з]'їзд, [з]боку, [з]года, лі[з]ти, Моро[з]ко. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним переходить у с-: вимовляється [с'ц'ідити], пишеться зцідити, вимовляється [ссушити], пишеться зсушити. Зміна префікса з- на с- закріплюється правописом, якщо префікс стоїть перед к, п, т, хф, фх: сказати, спитати, стурбований, схилити, сфотографувати.

* У мовному потоці приголосні [д], [т], [лз], [нс], [зц], [сл], [цн] — у сполученні з м'якими пом'якшуються: [м'іц'н'іс'т'], [п'іс'л'а], [с'в'ато], [г'ід'н'і].

* Чергування [у] — [в], [і] — [й] залежить від того, яким звуком — приголосним чиабо голосним — закінчується попереднє слово ій починається наступне. Пор.: 1. ''Вік живи — вік учись.'' (Народна творчість) 2. А скільки в нас багатства і щастя золотого. ([[Павло Тичина]]) 3. Джериха встала й собі пішла в хату. ([[Іван Нечуй-Левицький]]) 4. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом. ([[Олесь Гончар]]). На початку речення перед словом, що починається приголосним звуком, вимовляється ій відповідно пишеться у: ''У лісі був, а дров не бачив.'' (Нар. творч.) Перед словом, що починається голосним, звучить приголосний [в]: ''В автобусі багато людей.'' Чергування [у] — [в] на початку слів залежить від значення слів. Правопис закріплює написання деяких слів тільки з у абочи тільки з в: утиск, угруповання, уряд, указ, влада, власний, вплив, вправа, але з іншим значенням — управа, враження, але ураження, вступ, але уступ.

Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі [[православ'я|східним обрядом]] української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачемупроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, у XVI—XVII ст. паралельно використовували також «[[козацький скоропис]]», ву якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»)<ref>[http://litopys.org.ua/rizne/mitch.htm Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського бароко]</ref>. У XVII ст. [[Петро Могила]]<ref>Всероссийский «словарь-толкователь» / Под ред. В.&nbsp;В.&nbsp;Жукова.&nbsp;— 1-е изд.&nbsp;— СПб.: А.&nbsp;А.&nbsp;Каспари, 1893—1895.&nbsp;— Т. 1.&nbsp;— С. 445.</ref> розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в [[Російська імперія|Російській імперії]] запровадив [[Петро I]] під назвою «[[гражданка]]|гражданка».]] З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографіїортографії відбувалося на базі «гражданки».

ВУ різні історичні епохи для запису української мови використовували також [[латинка|латинську абетку]] різних редакцій. Сьогодні [[українська латинка]] не має єдиного стандарту тай офіційного статусу (на офіційному рівні закріплено лише правила транслітерації з кирилиці на латинку). Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки)<ref>[http://www.ji.lviv.ua/n23texts/chornovol.htm Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva]</ref>. Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися спочатку в Галичині тай Буковині ув 1830-х, 1850-х рр.<ref group="*">див. докладніше [[Азбучна війна]]</ref>, згодом у 1920-ті роки в УСРР, а після 1991 року вони відновилися вже в незалежній Україні.

Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, призвели до появи кількох варіантів правопису. Зокрема, виникли ''[[Правопис граматики Павловського|правописна система Олексія Павловського]]'', ''[[Правопис Русалки Дністрової|варіант правопису «Русалки Дністрової»]]'' (1837), ''[[кулішівка]]'' (правописна система П. Куліша), ''[[драгоманівка]]'' (вироблена в 1870-х рр. ву Києві гуртом діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов), ''[[желехівка]]'' (система [[Желехівський Євген Ієронімович|Євгена Желехівського]] (1886), закріплена в ''«Руській граматиці»'' [[Смаль-Стоцький Степан Йосипович|Степана Смаль-Стоцького]] тай [[Теодор Ґартнер|Теодора Ґартнера]] 1893). З певними корективами желехівку вжив [[Борис Грінченко]] у фундаментальному чотиритомному ''«[[Словарь української мови|Словарі української мови]]»'' (1907—1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці&nbsp;— «пиши, як чуєш»), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників таі видань від 1907&nbsp;р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.

[[17 січня]] [[1918]]&nbsp;року [[Центральна Рада]] видала ''«Головні правила українського правопису»'', які, проте, не охоплювали всього обширу мови. [[17 травня]] [[1919]]&nbsp;року Українська академія наук схвалила ''«Головніші правила українського правопису»'', які й стали основою для усіхвсіх пізніших доопрацювань таі поправок.

[[23 липня]] [[1925]] року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшловвійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: [[Смаль-Стоцький Степан Йосипович|Степана Смаль-Стоцького]], [[Гнатюк Володимир Михайлович|Володимира Гнатюка]] тай [[Сімович Василь Іванович|Василя Сімовича]].

Після майже річної праці у квітні [[1926]]&nbsp;р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення тай розгляду проєкту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V&nbsp;— 6. VI 1927&nbsp;р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК зіз [[6 вересня]] [[1928]]&nbsp;р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис»&nbsp;— від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти [[Скрипник Микола|Миколи Скрипника]].

[[1929]] року [[Голоскевич Григорій Костянтинович|Григорій Голоскевич]] видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений зіз повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.IX.1928&nbsp;р.)<ref>[http://www.r2u.org.ua/data/Правописний%20словник%20%281929%29.pdf Голоскевич Григорій. ''Правописний словник''] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20101222225840/http://r2u.org.ua/data/Правописний%20словник%20(1929).pdf |date=22 грудень 2010 }} (за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії Наук, Харків, 1929&nbsp;р.)</ref>.

1933 року правописна комісія на чолі з [[Хвиля Андрій Ананійович|Андрієм Хвилею]] затаврувала [[харківський правопис]] як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників, і без жодного обговорення ув дуже стислий термін (за 5 місяців) створила [[Український правопис 1933 року|новий правопис]], який, як ніколи до того, уніфіковував українську тай російську мови. З абетки вилучено букву '''[[ґ]]''', а українську наукову термінологію переглянуто й узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано 1930 року). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято ув редакції правопису 1946 року й 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була пов'язана з документом ''«Правила русской орфографии и пунктуации»'', що вийшов 1956 року. Від 1960 аж до 1990 офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку ''«[[Перебудова|перебудови]]»'' питання вдосконалення українського правопису знову стало актуальним&nbsp;— редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проєкт обговорювали й у новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був [[Дмитро Павличко]]). Новий варіант затверджено [[14 листопада]] [[1989]], а опубліковано [[1990]] року. Головними досягненнями стало відновлення букви '''[[ґ]]''' тай [[Кличний відмінок|кличного відмінка]] (за радянських часів він був необов'язковим і називався ''клична форма'').

Сьогодні, попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв таі видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «[[Харківський правопис|скрипниківки]]», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.

[[Файл:Peresopnytske Gospel 04.jpg|міні|праворуч|200px|''[[Пересопницьке Євангеліє]]&nbsp;— пам'ятка [[староукраїнська мова|староукраїнської мови]] тай мистецтва XVI ст.'']]

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (''батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти'' тощо); праслов'янські слова (''коса, сніп, жито, віл, корова, ловити'' тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (''кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе'' тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської&nbsp;— ''розкішний, обридати, нащадок'', з польської&nbsp;— ''перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом<ref>Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол. О.&nbsp;С.&nbsp;Мельничук (голов. ред.) та ін.&nbsp;— К.: Наук. думка, 1983&nbsp;— .&nbsp;— ISBN 966-00-0816-3. Т. 5: Р&nbsp;— Т / Уклад.: Р.&nbsp;В.&nbsp;Болдирєв та ін.&nbsp;— 2006.&nbsp;— 704 с. ISBN 966-00-0785-X.&nbsp;— стор. 27-28</ref>, принаймні'' тощо; з чеської&nbsp;— ''брама, огида, ярка, паркан, карк''; з сербської&nbsp;— ''хлопець''; з болгарської&nbsp;— ''храм, глава, владика, сотворити'' тощо). Решту лексики становлять пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов&nbsp;— давньогрецької, латини тай старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже наявних<ref>[https://web.archive.org/web/20060625132447/http://mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/392.htm Українська мова]. {{ref-uk}}</ref>.

[[Антропоніміка]] української мови зазнала сильного впливу [[Християнство|християнства]] тай [[Грецька мова|грецької мови]]<ref group="*">Див. докладніше статтю [[Українські імена]]</ref>.

В українській мові слова поділяються на слова з непохідними тай похідними основами.

Словами з непохідними основами є іменники (''ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо''), прикметники (''гострий, білий, чорний, жовтий, синій''), числівники (''один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча''), займенники (''я, ти, він, такий, цей''), дієслова (''ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути''), прислівники (''як, там, де''), прийменники (''в, на, від, до, з''), сполучники (''а, і, та, бо''), частки (''то, но, хай, же'') ій вигуки (''ой, ах, ай, ох'').

Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (''лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять''). У похідних основах виділяються префікси ('''''при'''нести, '''пра'''ліс, '''за'''довгий''), суфікси (''дуб'''ок''', ламп'''очк'''а, довг'''уват'''ий, тепл'''еньк'''ий''), поєднання основ (''паровоз, всюдихід'').

*** суфікси (що мають дериваційне абочи словотвірне значення, передають лексичне тай, частіше, граматичне значення)

*** флексії, аботобто закінчення, (мають реляційне значення, тобто вказують на зв'язок слова з іншими членами речення)

** інтерфікси (службові морфеми, що не мають власного значення, ій слугують для зв'язування коренів у складних словах&nbsp;— ''вод'''о'''спад'').

Афікси в українській мові можуть бути словотворчими тай словозмінними (''писати / '''на'''писати'' ув дієсловах доконаного тай доконаного видів, ''високий, ви'''щ'''ий, '''най'''вищий'' у прикметниках).

В українській мові виділяють морфологічні тай неморфологічні способи словотворення<ref>Словотвір сучасної української літературної мови. К., 1979.</ref>.

** [[Префіксально-суфіксальне словотворення|префіксально-суфіксальний]] (одночасним додаванням до [[Твірна основа|твірної основи]] префікса ій суфікса: ''межа → '''без'''меж'''н'''ий, при дорозі → '''при'''дорож'''н'''ій'');

** [[Безафіксне словотворення|безафіксний]] (вкороченнямукороченням [[Твірне слово|твірного слова]]: ''переходити → перехід, нічний → ніч'').

* самостійні (можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення&nbsp;— [[підмет]]а, [[присудок|присудка]], [[Додаток (мовознавство)|додатка]], [[означення]] тай [[обставина|обставини]])&nbsp;— [[іменник]], [[дієслово]], [[прикметник]], [[числівник]], [[займенник]], [[прислівник]],

Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються ій дієвідмінюються), інші є незмінюваними. [[Відмінювання]] відбувається за сімома [[відмінок|відмінками]]<ref>''Вихованець І. Р.'' Система відмінків української мови. К., 1987</ref> (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) тай двома числами (однина тай множина)<ref>''І.&nbsp;Р.&nbsp;Вихованець.'' [[iarchive:UkrMovEnts/page/n76|Відмінювання]] // {{УМ-2000}}</ref>. [[Двоїна]], що була притаманною старослов'янській мові, лише іноді проявляється в сучасній мові, наприклад, в орудному відмінку: ''оч'''и'''ма'', ''плеч'''и'''ма'' (на противагу ''реч'''а'''ми'', ''печ'''а'''ми'')<ref>''М.&nbsp;А.&nbsp;Жовтобрюх.'' [[iarchive:UkrMovEnts/page/n131|Двоїна]] // {{УМ-2000}}</ref>. Існує три граматичні роди: чоловічий, жіночий таі середній<ref>Самійленко С.&nbsp;П.&nbsp;Категорія роду // [[Українська мова і література в школі]].&nbsp;— 1965, №&nbsp;10; 1966, №&nbsp;5</ref>.

'''Іменнику''' властивий один зіз трьох [[Рід (мовознавство)|родів]]: чоловічий, жіночий, середній (множинні іменники не мають роду&nbsp;— ''окуляри, канікули, гроші''). Рід іменників формально виражається ув закінченнях самого іменника (''ромашк'''а'''''), у закінченнях прикметника (закінчення '''ий'''&nbsp;— '''а'''&nbsp;— '''е''': ''біле волосся''), у закінченнях дієслова в минулому часі (закінчення Ø&nbsp;— '''а'''&nbsp;— '''о''': ''собака гавкав''), у суфіксах (''студентка, українець, поетеса''). Деякі іменники мають спільний чоловічий таі жіночий рід (визначається за контекстом&nbsp;— ''листонош'''а''', судд'''я''''' абочи ''доцент, астроном''). Іменник змінюється за [[Число (мовознавство)|числами]]: [[Однина (мовознавство)|одниною]], [[Множина (мовознавство)|множиною]] та, [[Двоїна|двоїною]] таі [[Відмінок|відмінками]]: [[Називний відмінок|називний]]&nbsp;— (є) хто / що? (''брат, мов'''а'''''), [[Родовий відмінок|родовий]]&nbsp;— (немає) кого / чого? (''брат'''а''', мов'''и'''''), [[Давальний відмінок|давальний]]&nbsp;— (дати) кому / чому? (''брат'''ові'''/'''у''', мов'''і'''''), [[Знахідний відмінок|знахідний]]&nbsp;— (бачу) кого / що? (''брат'''а''', мов'''у'''''), [[Орудний відмінок|орудний]]&nbsp;— ким / чим? (''брат'''ом''', мов'''ою'''''), [[Місцевий відмінок|місцевий]]&nbsp;— на/у/по кому / чому? (''на брат'''і'''/'''ові''', у мов'''і'''''), [[Кличний відмінок|кличний]]&nbsp;— хто / що? (''брат'''е''', мов'''о'''''). Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль [[Додаток (мовознавство)|додатка]], а також [[Означення (мовознавство)|означення]] тай [[Обставина|обставини]] залежно від лексичного значення. Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його [[закінчення]] в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного [[Основа слова|основи]] іменника. За цими ознаками визначено чотири [[Відміна|відміни іменника]] ій групи (м'яка, тверда, мішана) ув І і ІІ відміні<ref>''Матвіяс І. Г.'' Іменник в українській мові. К., 1974</ref>.

'''Прикметники''' змінюються за родами, числами тай відмінками&nbsp;— форми прикметника залежать від форм відповідного [[іменник]]а, з яким прикметник узгоджується: ''струнк'''ий''' юнак&nbsp;— струнк'''ого''' юнак'''а''', струнк'''ої''' топол'''і''', струнк'''і''' дівчат'''а'''&nbsp;— струнк'''их''' дівчат''. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника. Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою абочи меншою мірою, мають ступені порівняння&nbsp;— вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми&nbsp;— просту ій складену. Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса '''-ин''' (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш]&nbsp;— ''Ольга&nbsp;— Ольж'''ин''', тітка&nbsp;— тітч'''ин'''''), другої відміни&nbsp;— за допомогою суфікса '''-ів''' ('''-їв'''), який чергується з '''-ов''', '''-ев''' ('''-єв''') (''дядько&nbsp;— дядьк'''ів''', дядьк'''ов'''ого, лікар&nbsp;— лікар'''ів''', лікар'''ев'''ого''). Незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд зіз загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ''ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад''. Повні форми прикметників можуть мати: нестягнену форму (лише прикметники жіночого тай середнього роду) ув називному тай знахідному відмінках однини ій множини: ''гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії'' (зустрічаються здебільшого ув народній творчості тай поетиці)<ref>Пронь К.&nbsp;Л.&nbsp;Нестягнені форми прикметників в українській мові // Українська мова і література в школі.&nbsp;— 1972.&nbsp;— №&nbsp;7</ref> абочи стягнену форму (є основною, загальновживаною&nbsp;— ''гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині''). Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є ''-лиций''<ref>Грищенко А.&nbsp;П.&nbsp;Прикметник в українській мові.&nbsp;— К., 1978</ref>.

'''Дієслово''' має 4 часи: '''''теперішній''''' (''я йду&nbsp;— він йде''), '''''минулий''''' (''йшов''), '''''майбутній''''', який має три форми: <u>просту</u> ''(я)'' ''піду&nbsp;— (він) піде'', <u>складну</u> ''(я) йтиму&nbsp;— (він) ітиме'' і <u>складену</u> ''(я) буду йти&nbsp;— (він) буде йти'' та '''''давньоминулий''''' (''був ішов'' або ''йшов був''). Інколи по говорах різних етнічних українських земель також подибуємо '''''передмайбутній час''''' (''буду прийшов''). Усі дієслова поділяються на два види&nbsp;— доконаний і недоконаний. ЩобАби передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду&nbsp;— наприклад, замість ''писати''&nbsp;— ''написати''. У теперішньому тай майбутньому часі дієслова відмінюються за особою таі числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду<ref>Русанівський В.&nbsp;М.&nbsp;Дієслово // Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В.&nbsp;М.&nbsp;Граматика української мови: Морфологія.&nbsp;— К.: Либідь, 2003</ref>. До дієслова також традиційно зараховують [[дієприкметник]]<ref>Гнатюк Г.&nbsp;М.&nbsp;Дієприкметник у сучасній українській літературній мові.&nbsp;— К., 1982</ref> таі [[дієприслівник]].

* найчастіше слова розташовуються у порядку '''SVO''' ('''підмет&nbsp;— присудок&nbsp;— додаток'''), що є прямим порядком розташування слів для української мови (''Епоха п'ятиповерхових будинків зародилася в 50-ті роки''). Прямий порядок другорядних членів речення пов'язаний зіз порядком слів у словосполученні:

* порушення прямого порядку слів зіз метою виділення якогось зіз них називається інверсією, аботобто зворотним порядком слів. При зворотному (непрямому, інверсійному) порядку слів присудок передує підмету (''Нещодавно до мене заходив Тарас''). Другорядні члени речення при інверсії також змінюють своє звичне місце.

Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська тай англійська при звертанні вживають інший порядок слів&nbsp;— '''VSO''' ('''присудок&nbsp;— підмет&nbsp;— додаток''').

* '''[[Розмовний стиль мовлення|розмовно-побутовий]]'''&nbsp;— використовується ув побуті, в усному спілкуванні.

* '''[[Офіційно-діловий стиль мовлення|офіційно-діловий]]'''&nbsp;— вживаєтьсяуживається в указах, резолюціях, текстах законів, заяв, постанов та інших офіційних документах.

* '''[[Науковий стиль мовлення|науковий]]'''&nbsp;— стиль різного роду наукових праць, навчальної літератури тай наукових доповідей.