Транспортний корабель постачання: відмінності між версіями

 

Двигуни могли вмикатися до 100 разів; їх ресурс становить 2600 с. Для корабля настільки великої маси виявилося більш вигідним використовувати рухову установку з [[Турбонасосний агрегат|турбонасосного]] системою подачі, а не з витіснювальною як на «Союзі». Все паливо (АТ+НДМГ) розміщувалося в восьми циліндричних баках на зовнішній поверхні ФГБ. Там же встановлені основні агрегати рухової установки (ДУ), двигуни орієнтації та стабілізації, антени і датчики, радіатори системи терморегулювання<ref>{{Cite web|url=https://www.arms-expo.ru/articles/armed-forces/transportnyy-korabl-snabzheniya/|title=Транспортный корабль снабжения|last=|first=|date=|website=|publisher=|language=|accessdate=}}</ref>.

Система життєзабезпечення екіпажу складалась з основних і дублюючих агрегатів, розташованих у навісному відсіку (забезпечували автономний політ ВА по орбіті, необхідний для вибору відповідної точки посадки), а також засобів вентиляції і постачання киснем скафандрів при спуску в атмосфері після відділення навісного відсіку. Електроживлення систем ВА здійснювалося від акумуляторних батарей.

 

Система терморегулювання ВА&nbsp;— комбінована. При польоті апарату у складі ТКС його тепловий баланс підтримувався активною газо-рідинною системою. Після відділення і перебування в автономному польоті терморегулювання здійснювалося пасивними елементами&nbsp;— багатошаровою теплоізоляцією та покриттями з певними оптичними властивостями. Найбільшого захисту потребували реактивна система управління з ємностями компонентів палива, які мали захищатись від замерзання, а також агрегати системи життєзабезпечення.

 

Спочатку припускали, що всім кораблем (а при стикуванні з орбітальною станцією&nbsp;— і комплексом «[[Програма «Алмаз»|Алмаз]]») керуватиме єдина система управління (СУ), встановлена у ВА. Після оцінки габаритно-масових параметрів СУ вирішили розділити її на дві автономні частини, завдяки чому функціонально-вантажний блок (ФГБ) і спускний апарат отримали різні СУ. ФГБ міг працювати самостійно, забезпечуючи виведення, політ на орбіті й підготовку умов для спуску ВА. Система управління ВА забезпечувала підготовку на орбіті до спуску і керування спуском в автономному режимі.

 

СУ корабля містила цифровий контур, що на той час було новаторствам. Однак розробники не наважились одразу переходити на «цифру», залишивши аналогові прилади, тому СУ вийшла «аналогово-цифровою» з різними режимами роботи при відповідальних операціях (наприклад, порятунок екіпажу). Для виконання пошуку та зближення ТКС оснащувався системою «[[Ігла (зближувально-стикувальна система)|Ігла-1Р]]»&nbsp;— варіантом тієї, що застосовувалася на ДОС [[Програма «Салют»|«Салют»]].

 

{{Див. також|Рушійна установка космічного апарата}}

Два двигуни корекції ТКС ([[КРД-442]], або 11Д442) з турбонасосною системою подачі компонентів палива розташовувались в передній частині блоку і мали трохи відхилені від горизонталі сопла, щоб витікаючі гази мінімально впливали на поверхню корабля. Тяга РРД&nbsp;— по 447 кгс; їх розробили в КБ хімічного машинобудування (колишнє ОКБ-2 А.&nbsp;М.&nbsp;Ісаєва). Двигуни могли вмикатися до 100 разів; їхній ресурс становив 2600 сек. ТКС мав достатній запас палива для багаторазового виконання усіх динамічних операцій, пов'язаних з автономним польотом, стикуванням і корекцією орбіти комплексу «[[Програма «Алмаз»|Алмаз]]».

Двигуни управління орієнтацією ФГБ розташовувались у чотирьох групах, по дві з кожного кінця блоку. У кожній встановлювалося по п'ять РРД причалювання і стабілізації тягою по 40 кгс. У двох передніх групах стояло по вісім [[Рідинний ракетний двигун|РРД]] точної стабілізації. Усі двигуни оснащувалися витискальною системою подачі компонентів палива і були розроблені також в ОКБ А.&nbsp;М.&nbsp;Ісаєва.

 

Система теплозахисту спускного апарата складалася з шарів кремнеземної тканини спеціального плетіння, просякнутих фенолформальдегідною смолою. При спуску з орбіти під дією теплових навантажень смола починає випаровуватися з об'ємно структурованої матриці; продукти її [[піроліз]]у утворюють газоподібний шар-подушку, що захищає екран від обгорання і деформації. Фахівці ЦКБМ розробили конструкцію теплозахисту і технологічний процес її відновлення для повторного (до 10 разів) використання.

 

При русі в атмосфері з номінальним [[Кут атаки|кутом атаки]] 18° аеродинамічна властивість спускного апарата на гіперзвуковій швидкості становила приблизно 0,25. Управління поздовжньою і поперечною («бічною») дальністю спуску досягалось зміною положення апарата в потоці за допомогою двигунів РСУ. Балістичний коефіцієнт змінювався від 472 кгс/м² до 647 кгс/м², що можна порівняти з 379 кгс/м² для командного відсіку [[Аполлон (космічний корабель)|Аполлона]]. Це дозволяло здійснювати спуск в атмосфері при перевантаженнях менше 3 одиниць. Однак, оскільки основне завдання СУ&nbsp;— вивести спускний апарат у потрібний район посадки, розмір і напрям підйомної сили не залишались постійними і перевантаження в деякі моменти спуску могло досягати 4 одиниць.

 

В останній фазі польоту спускного апарата на висоті 10&nbsp;км і при динамічному тиску 900 кгс/м² відокремлювався [[головний обтічник]] та послідовне розкривались витяжний, гальмівний і основний трикупольний парашути, висувались антени, вкмикалась система радіопеленгу, світловий проблисковий маяк і відстрілювався пошуковий радіомаяк «Комар» (спускався окремо на своєму парашуті). Після розгортання трьох основних куполів загальною площею 1770 м² швидкість спуску ВА знижувалась до 6,5 м/с. Безпечна посадка була можлива і з двома куполами.