Лілея (балада): відмінності між версіями

«Лілеєю», разом із написаною тоді ж «Русалкою», Шевченко започатковує в українській поезії жанр [[Соціальне|соціально-]][[Романтизм|романтичної]] [[Балада|балади]], де поряд із [[фольклор]]ними [[мотив]]ами змальовуються соціальні проблеми, зокрема такі огидні явища [[кріпосне право|кріпосницької]] дійсності, як збезчещення паном-розпусником дівчат з народу, а також жорстокість і нетерпимість сільської громади по відношенню до [[покритка|покриток]] та їхніх дітей.<ref>[[Білецький Леонід|Білецький Л.]] «Лілея»// Шевченко Т. Г. «Кобзар»: Том 2.— С. 348).</ref>

В основі балади Шевченко використав фольклорний мотив [[метаморфоза|перетворення]] дівчини на квітку, що ґрунтується на [[анімізм|анімістичних]] народних віруваннях. За стилем ця балада суттєво відрізняється від ранніх балад поета&nbsp;— [[Причинна|«Причинної»]], [[Утоплена (балада)|«Утопленої»]], [[Тополя (балада)|«Тополі»]]. У баладі поєднано [[епос|епічний]], [[лірика|ліричний]] і [[драма]]тичний елементи, вона має циклічну, тричастинну й рамкову [[композиція|композицію]]. Зачин (рядки 1—18) і кінцівка (рядки 77—90) слугують лірико-драматичним [[обрамлення]]м основної розповіді. Основна частина балади (рядки 19—76)&nbsp;— розгорнутий монолог Лілеї, її лірична сповідь про свої поневіряння й страждання; цю частину умовно можна поділити ще на дві: до і після перетворення героїні на квітку. На відміну від ранніх балад Шевченка, автор-розповідач майже не включається в монолог-оповідь героїні, ніяк не коментує зображене, яке промовляє само за себе. Така побудова [[сюжет]]у служить заглибленню в психологію героїні, переведенню дії в оповідний час, коли все зображується самим персонажем у власному сприйнятті, а тому дуже емоційно. Трагедія дівчини передана не стільки через опис вчинків пана, який, звівши матір Лілеї, кидає її з дитиною напризволяще, як через сприйняття маленькою донькою тяжкого психологічного стану її матері: «Моя мати… чого вона, / Вона все журилась / І на мене, на дитину, / Дивилась, дивилась / І плакала» Я не знаю, / Мій брате єдиний! / Хто їй лихо заподіяв" / Я була дитина, / Я гралася, забавлялась, / А вона все в'яла, / Та нашого злого пана / Кляла-проклинала. / Та й умерла".<ref>Смілянська В. Л. Романтичний світ балад Шевченка // Українська література. К., 2008— с. 253—254.</ref>

Мовно-образними засобами балада близька до народних пісень з їх глибоким ліризмом, яскравою поетичністю і мелодійністю.<ref>Шевченківський словник. Том перший. — К., 1976, с. 359</ref>

{{Quotation|«Лілея» з усіх балад Шевченка «найбільш настроєва і найбільш лірична», поезія становить «нове слово не тільки у баладовій творчості автора, але й у всій історії української балади взагалі» [[Білецький Леонід|Леонід Білецький]]<ref>Білецький Л. «Лілея»// Шевченко Т. Г. «Кобзар»: Том 2.— С. 348).</ref>}}

Монолог Лілеї&nbsp;— чистої й невинної&nbsp;— сповнений сповнений безмежного подиву й нерозуміння того, що з нею вчинено&nbsp;— і паном-батьком, і недобрими людьми. Натомість обізнаний з життєвою прозою читач легко розкодовує драматичну ситуацію героїні й причини ставлення до неї сільської громади, яка зазвичай відторгала від себе панське [[Байстрюк|байстря]]. Таким чином, саме завдяки передачі сприйняття героїнею власної трагедії образ Лілеї&nbsp;— дочки панської полюбовниці, сироти, несправедливо осміяної, зневаженої і, зрештою, погубленої односельцями&nbsp;— розкривається в безмежній чистоті, наївності, незахищеності. Цим рисам цілком відповідає перетворення дівчини на лілею&nbsp;— квітку чистоти й цноти, квітку Богоматері. Так, за Шевченком, Бог докоряє жорстоким людям, нечулість яких породжена постійним гнітом рабства й несправедливості, щоденною боротьбою за виживання. Схвильований, скорботний монолог Лілеї пройнятий гірким подивом перед несправедливістю й жорстокістю людей та незбагненністю Божої волі. Яскраво зобразивши ніжну красу Лілеї&nbsp;— квітки-дива, «Лілеї снігоцвіту», поет показав несумісність духовної краси з нелюдяною життєвою реальністю. Поруч із засудженням пана як головного винуватця трагедії Лілеї та її матері, Шевченко водночас порушує проблему [[Етика|етичної]] неоднозначності й застарілості деяких родових звичаїв і [[забобон]]ів, котрі ставали на перешкоді співчуттю й милосердю, взаєморозумінню між людьми.<ref>Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 3: I–Л / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. — К., 2013. —с.799-802</ref>