Оториноларингологія: відмінності між версіями

Сучасна оториноларингологія займається діагностикою та лікуванням, в тому числі хірургічним, таких захворювань, як [[менінгіт]], абсцеси мозку, тромбоз мозкових синусів, сторонні тіла стравоходу, перфорації стравоходу, пластика гортані, трахеї, обличчя, кісти, пухлини, флегмони шиї.

 

До середини XIX століття лікування вушних хвороб відносилося до хірургії, а захворювання верхніх дихальних шляхів до терапії. Оториноларингологія сформувалася як самостійна дисципліна після того як встановлена анатомо-топографічна єдність вуха, горла і носа та введення в практику ендоскопічних методів дослідження ЛОР-органів.

 

У 1854 році іспанський співак, професор Паризької консерваторії і Королівської академії музики в Лондоні М.Гарсія запропонував метод непрямої [[ларингоскопія|ларингоскопії]], за який отримав ступінь доктора медицини. Незабаром були запропоновані методика задньої (1859), а потім передньої та середньої [[риноскопія|риноскопії]]. Згодом були розроблені прямі методи дослідження: пряма ларингоскопія (1894), [[бронхоскопія]] (1897), дихальна бронхоскопія (1956), [[бронхофіброскопія]] (1969).

 

Засновником української оториноларингології вважають професора Київського університету [[Волкович Микола Маркіянович|М.&nbsp;М.&nbsp;Волковича]], який випустив монографію присвячену риносклеромі. З 1889 року першим став читати в університеті курс лекцій з оториноларингології<ref>Мітін Ю. В. [http://www.lorlife.kiev.ua/2006/2006_3_39.pdf Історія кафедри оториноларингології Національного медичного університету ім. О.&nbsp;О.&nbsp;Богомольця] / Ю.&nbsp;В.&nbsp;Мітін, Ж.&nbsp;А.&nbsp;Терещенко, Ю.&nbsp;В.&nbsp;Дєєва // Журн. вуш., нос. і горл. хвороб.&nbsp;— 2006.&nbsp;— №&nbsp;3.&nbsp;— С. 39-59. </ref>.