Українофільство: відмінності між версіями

На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «<nowiki/>[[Основа (журнал)|Основа]]<nowiki/>» у [[Петербург|Петербурзі]] ([[1861]]—1862), «[[Черниговский листок]]» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки).

Після придушення [[Польське повстання 1863—1864|Польського повстання 1863—1864 рр.]] російський уряд посилив боротьбу проти українофільства ([[Валуєвський указ|Валуєвський обіжник]] [[1863]] р., [[Емський указ]] [[1876]] р.), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок [[1870]]-х, початок і кінець [[1880]]-х pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, <!-- т. зз. -->Грінченка), літературна творчість, а наукова діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського [[Російське географічне товариство|Російського географічного товариства]] у Києві ([[1873]]—1876) і журналі «<nowiki/>[[Кіевская старина]]<nowiki/>» ([[1882]]—[[1906]]).

З часом українофіли під щораз більшим тиском російського уряду здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-х pp. На зміну йому виступила нова генерація українства&nbsp;— «<nowiki/>[[Братство тарасівців]]<nowiki/>».