Литовченко Тимур Іванович: відмінності між версіями

* Народився Тимур Іванович Литовченко [[4 січня]] [[1963]] року в Києві<ref name="СДЕ" /><ref name="КБС" /><ref name="ЛТК" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="БУК" /><ref name="ТЛБ" />. Дитинство йта юність провів на Старому [[Поділ|Подолі]], де знаходилосябуло розташоване житло, в котре ще у 1899 році вселився його пра[[дід]]<ref name="ТДТ" />.

* 1986 року отримав [[Диплом#«Синій» і «червоний» дипломи|«червонимчервоний» дипломомдиплом]]<ref, name="СДЕ" /> по закінченнізакінчивши [[Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»|КиївськогоКиївський політехнічногополітехнічний інститутуінститут]] ('''КПІ''')<ref name="ЕСУ" /> (його інженерно-фізичний факультет)<ref name="ЛТК" /><ref name="БУК" /> за спеціальністю інженер-металург<ref name="СДЕ" /><ref name="КБС" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="ТЛБ" />. Під час навчання на факультеті Тимур познайомився з майбутньою дружиною Оленою<ref name="КБС" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="ВРВ" />.

* Протягом 10 років, з 1986 по 1996, Тимур Іванович працював в [[Інститут електрозварювання імені Євгена Патона НАН України|Інституті електрозварювання]]<ref name="СДЕ" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="ВРВ" />, спочатку три роки в [http://oktb-paton.org.ua/ru/ Дослідному конструкторсько-технологічному бюро інституту]<ref name="ТЛБ" />, згодом, сім років, в лабораторії високотемпературної пайки аж до її закриття<ref name="ВРВ" /> в 1996 році<ref name="КБС" /><ref name="ТЛБ" />.

* В 1996—1997 роках працював в науково-виробничій фірмі (НВФ) «Фосімпекс»<ref name="СДЕ" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" />, яка збанкрутувала<ref name="КБС" /><ref name="ТЛБ" /><ref name="ВРВ" /><ref name="СВЖ">[http://tim-lit.narod.ru/journalist-rus.html Тимур Литовченко: становлення в журналістиці]</ref>. Паралельно з роботою в НВФ спробував себе в якостіролі позаштатного кореспондента газети [[Селянська спілка (газета)|«Селянська спілка»]]<ref name="СВЖ" />. За спогадами Тимура Івановича, перше своє журналістське завдання він виконав 4 березня 1997 року<ref name="СВЖ" />. Це була стаття про пресконференцію тогочасного віце-премвіцепрем'єр-міністра України [[Пинзеник Віктор Михайлович|Віктора Пинзеника]]<ref name="СВЖ" />.

* Протягом 1997—1998 років Литовченко працював на посаді редактора відділу (спочатку&nbsp;— відділу політики, згодом&nbsp;— відділу інформації<ref name="СВЖ" />) в газеті «Селянська спілка»<ref name="СДЕ" /><ref name="ЛТК" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="СУК" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="БУК" /> під керівництвом головного редактора видання [[Кухарук Роман Васильович|Романа Кухарука]]<ref name="СВЖ" />. У березні 1998 року за участь у страйку творчих працівників редакції (ву зв'язку з невиплатою заробітної плати протягом двох місяців<ref name="СВЖ" />) був звільнений<ref name="ТЛП" /><ref name="ЛАФ" />.

* З жовтня 1998 по 2000 Тимур Іванович&nbsp;— у команді [[Список міністрів вугільної промисловості України|п'ятого міністра Мінвуглепрому]] [[Тулуб Сергій Борисович|Сергія Тулуба]]<ref name="СВЖ" />, прес-секретарпрессекретар [[Міністерство вугільної промисловості України|Міністерства вугільної промисловості України]]<ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="СДЕ" />.

* З літа 2002 по 2004&nbsp;— керівник відділу «Стиль», згодом «Тема» журналу «ПіК» («<nowiki/>[[ПіК|Політика і культура]]<nowiki/>»)<ref name="ЛТК" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" />. Одночасно пітримуєпідтримує зв'язки з газетою «[[Влада і політика]]» та два з половиною роки на громадських засадах&nbsp;— головний редактор газети «[[Хадашот]]», друкованого органу [[ВААД України|Асоціації єврейських громадських організацій і общин (ВаадаВААД) України]]<ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="СВЖ" />.

* Протягом 10 років<ref name="БУК" />, з березня 2004<ref name="СВЖ" /> по 2013&nbsp;— головний редактор журналу «[[Роботодавець|''РоботодавецЬ'']]»<ref name="ЛТК" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="БУК" />. Одночасно співпрацював з тижневиком {{не перекладено|Аргументи і факти|«Аргументи і факти»|en|Argumenty i Fakty}} ([[Стрингер (журналістика)|стрінгерстрингер]] київського видання ''«Аргументи і факти в Україні»''<ref name="СВЖ" />), інформагентством [[УНІАН]], веб-ресурсомвебресурсом «OtherSide» ({{lang-uk|Інший бік}}), був автором серії оглядів ''«Музвечеря»'' для веб-сайтувебсайту київського книжкового кафе «Бабуїн»<ref name="СДЕ" /><ref name="ПІВ">[https://svitoch.in.ua/1218-pidruchnyk-i-vikipediya.html Підручник і Вікіпедія]</ref><ref name="СВЖ" />.

* Дружина [[Литовченко Олена Олексіївна]] (народилася 1963 року в [[Ташкент]]і, хоча її батько родом з [[Мотовилівка (Фастівський район)|Мотовилівки]], а мати походить ззі [[Шляхта|шляхетського]] роду [[Уханські|''Уханьських'']], що проживали в теперішній [[Гміна Ухане|гміні Ухане]] [[Грубешівський повіт|Грубешівського повіту]] [[Люблінське воєводство|Люблінського воєводства]] у східній [[Польща|Польщі]]<ref name="ТДТ" />, одружилися в 1984 році<ref name="WIX" />), з 2011 року є [[Співавторство|співавтором]] його творів<ref name="ТДТ" /><ref name="WIX" />, донька Людмила<ref name="ЛАФ" /> (1985 року народження)<ref name="СДЕ" />.

З 11-річного віку Тимур мріяв стати прозаїком-фантастом<ref name="ФЗВ" />. Перше своє оповідання написав у 12 років<ref name="КБС" /><ref name="ЛАФ" />. Починаючи з 1984 року, ще навчаючись на четвертому курсі [[Заклад вищої освіти|вузувишу]]<ref name="СДЕ" />, Литовченко серйозно зайнявся написанням літературних творів<ref name="ЛТК" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="КБС" /><ref name="БУК" />.

В 1990 році Тимур Іванович написав російською мовою оповідання {{lang-ru|Антропоцентризм}}<ref name="СДЕ" />, яке у 1995 році було надруковане в київському журналі [[Радуга (журнал)|«Радуга»]], щомісячнику Правління [[Національна спілка письменників України|Національної спілки письменників України]]<ref name="ДСП" />. Але набагато більшу популярність твору принесло потрапляння у російськомовний сегмент [[Інтернет|«всесвітньої павутини»]] та поширення серед значної кількості інтернет-бібліотек<ref name="СДЕ" />. Сюжетна ліня оповідання доволі проста, в ній на побутовий фон накладаються [[Містика|містично]]-[[Апокаліпсис|апокаліптичні]] мотиви<ref name="СДЕ" />. Четверо головних героїв оповідання, Віра Павлівна, Оля, Тамара і практикант Дмитро, на нічному чергуванні в лікарні трьома різними способами отримують повідомлення про настання [[Кінець світу|кінця світу]]: через лист, що підкинули в Олину поштову скриньку, радіопередачу, котру ловить Дмитро на радіоприймач {{не перекладено|Селга|«Селгу»|ru|Селга}} та через [[Молитва|молитву]] бабусь-пенсіонерок з лікарняної палати під номером 13<ref name="АНТР">[https://libking.ru/books/other/33295-timur-litovchenko-antropotsentrizm.html#book Тимур Литовченко&nbsp;— Антропоцентризм]</ref>. Названо й прикмети наближення кінця світу, серед них дрижання Землі, погасле Сонце, смерть невинного, народження дитини без [[Душа|душі]]. Герої помічають, що прикмети справджуються: до [[Сонячне затемнення|сонячного затемнення]] додається [[землетрус]], а тут ще й санітари привозять вдо лікарнюлікарні [[Наркоманія|наркоманку]], котра народжує мертву дитину<ref name="АНТР" />. Паніку посилюють [[таргани]], що після поштовхів починають масово лізти з усіх щілин, і медперсонал разом з хворими винищують їх скрученими [[ганчірка]]ми<ref name="АНТР" />. Зрештою Віра Павлівна каже переляканій породіллі<ref name="АНТР" />:

Сказане дозволяє Дмитру зрозуміти самому й переконати інших, що кінець світу якщо й наступає, то не всепланетний для цілого [[Людство|людства]], згідно з [[філософія|філософським]] [[вчення]]м [[антропоцентризм]]у, а локальний, тільки для лікарняних тарганів, де медики в білих халатах та пацієнти&nbsp;— в ролі [[ангел]]ів смерті<ref name="АНТР" />. М'який [[гумор]], несподівана розв'язка та твір в цілому припали до серця численним шанувальникам фантастики, і оповідання на роки стало своєрідною творчою візиткою письменника Тимура Литовченка<ref name="СДЕ" />.

Написаний протягом 1990—1991 років роман ''«Повість про чотири квітки»'' ({{lang-ru|Повесть о четырех цветках}}) став першим твором автора, котрий отримав літературну відзнаку&nbsp;— третє місце в номінації «Проза» та грамоту ''«За кращенайкращий оптимістичний твір»'' III Міжнародного мовно-літературного конкурсу творів російською мовою, що проходив 1995 року в Росії, в місті [[Воронеж]]і<ref name="СДЕ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ТЛБ" />. ПоПісля закінченнізакінчення конкурсу роман був виданий тиражемнакладом ву декілька десятків примірників<ref name="СДЕ" />. У 1999 році «Повість…» знову вийшла друком російською мовою, вже в Києві, ву Видавничому центрі [[Кухарук Роман Васильович|Кухарука]], накладом 200 екземплярівпримірників<ref name="Повесть">[http://avtura.com.ua/book/438/offers/ Повесть о четырех цветках: Сюрреалистический авангардно-арьергардный панк-эксперимент о любви с нео-символами в сиреневых, зелёных, чёрных и рыжих тонах, с бесцветным прологом и цветным эпилогом]</ref> та 2005 року українською в київському видавництві «Кий» у збірці ''«Апокаліпсис по-київськи»'' тиражомнакладом 3 тисячі примірників<ref name="ХАП">[https://www.yakaboo.ua/ua/apokalipsis-po-kiivs-ki.html#tab-attributes Характеристики «Апокаліпсис по-київськи»]</ref><ref name="СДЕ" />. Роман не можна назвати фантастикою в класичному розумінні, це скорше суміш [[сюрреалізм]]у, [[Магічний реалізм|магічного реалізму]] та {{не перекладено|Панк-література|панку|en|Punk literature}}, накладеного на тему «останньої людини» та вічного кохання<ref name="СДЕ" />.

Литовченко брав участь у київському фенконі ''«Чумацький шлях-92»''<ref name="КБС" /> та згодом, у 2000 році, на згадку про цей київський [[Конвенція фанатів|конвент фантастів]], заснував КЛФ ''«Чумацький шлях»''<ref name="КБС" /><ref name="ТЛБ" /><ref name="СУК" /><ref name="СДЕ" /><ref name="ЛАФ" />. Саме на фенконі 1992 року до творів Тимура Івановича виявили зацікавлення видавці з РФ<ref name="КБС" />. ПоПісля його закінченнізавершення Литовченко отримав від російських представників пропозицію нащодо видання книжки, в яку повинні були ввійти чотири повісті та роман<ref name="КБС" />. Але рукописи творів, передані до [[Санкт-Петербург|санкт-петербурзького]] видавництва {{lang-ru|«Северо-Запад»}}, згоріли 16 листопада 1993 року<ref>[https://spbvedomosti.ru/news/nasledie/vremya_kumirov/ Пожар в Доме писателя: 25 лет спустя], «Санкт-Петербургские ведомости» №&nbsp;213 (6322), 15 ноября 2018 года</ref> під час пожежі в Будинку письменника імені Володимира Маяковського, в приміщенні якого знаходилосьрозташовувалося і це видавництво<ref name="КБС" /><ref>[https://document.wikireading.ru/43275 Пожар в Доме писателя]</ref>.

Завдяки цьому твору<ref name="КБС" /><ref name="ЛАФ" /> Тимур Іванович у 1997 році в один етап, (замість традиційних трьох), був прийнятий до [[Національна спілка письменників України|Національної Спілки письменників України]]<ref name="КБС" /><ref name="ТЛП" />. Містичний роман-попередження ''«До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять»'' в 1998 році був передрукований журналом ''«Майдан-XXI»'', ву 2000 році, разом з оповіданням ''«Ґроно червоних ягід»'', ввійшов до збірки «Антологія українського жаху» (ISBN 966-7686-02-7), яку видала ''«Асоціація підтримки української популярної літератури»''<ref name="АПУ">[https://fantlab.ru/edition91285 Антологія українського жаху 2000]</ref><ref name="АУЖ">[https://www.livelib.ru/book/1000574251-antologiya-ukrayinskogo-zhahu-vasilij-paharenko Антологія українського жаху]</ref>, а в 2005 році&nbsp;— до авторської збірки ''«Апокаліпсис по-київськи»'' київського видавництва ''«Кий»''<ref name="СДЕ" />. Володимир Тилітко ({{lang-ru|Владимир Тилитко}}) в статті для енциклопедичного довідника «Фантасти сучасної України» 2007 року оцінює цей роман Литовченка як ''«однаодну з кращих його речей (якщо не найкращанайкращу)»'' зі всього творчого доробку на той момент часу<ref name="СДЕ" />.

Протягом 1996—1997 років Тимур Литовченко разом з [[Авраменко Олег Євгенович|Олегом Авраменком]] під колективним [[псевдонім]]ом ''«Андрій Давидов»''<ref name="ТДТ" /> написали міні-циклмініцикл романів ''«Легенда про Карсідара»'' ({{lang-ru|Легенда о Карсидаре}}) в жанрі [[Альтернативна історія (фантастика)|альтернативної історії]]<ref name="СДЕ" /><ref name="ЛАФ" /><ref>[https://fantlab.ru/work20372 Олег Авраменко | Легенда о Карсидаре]</ref>. Перша книжка, ''«Влада блискавки»'' ({{lang-ru|Власть молнии}}), була написана співавторами в період з березня 1996 по січень 1997 року, хоча початковий варіант від 1 подо 4 розділрозділу першої частини роману Тимур Іванович написав набагато раніше, ще в січні-лютому 1992 року<ref name="СДЕ" />. Книжка побачила світ у 1997 році в московському видавництві [[ЕКСМО]] в серії «Абсолютна магія»<ref name="СДЕ" />. Вона розповідає про [[Монгольська навала на Русь|похід]] [[Золота Орда|монголо-татарської орди]] під командуванням [[хан]]а [[Батий|Батия]] на [[Русь]], під час якого це військо було нібито зупинене за допомогою [[Магія|магії]] під стінами [[Київ|Києва]], а сам полководець, онук [[Чингісхан]]а, взятий у полон<ref name="СДЕ" />. Другий роман циклу, ''«Воїни Пекла»'' ({{lang-ru|«Воины Преисподней»}}), був написаний з травня по жовтень 1997 року та надрукований в тому ж видавництві ЕКСМО в 1998 році<ref name="СДЕ" />. В ньому розповідається про припинення процесу [[Феодальна роздрібненість|феодальної роздрібненості]] і [[Розпад Київської Русі|розпаду]] на удільні князівства [[Київська Русь|Київської Русі]] та початок перетворення її в потужну [[Імперія|імперію]] зі столицею в Києві під проводом [[Король|короля]] [[Данило Галицький|Данила Галицького]]<ref name="СДЕ" />. Цикл мав складатися з більшої кількості романів, плануваласьпланувалася принайміпринаймні [[трилогія]], але співавтори не знайшли спільної мови, та тандем розпався<ref name="СДЕ" /><ref name="ФЗВ" />. Навіть другу книгу, «Воїни Пекла», Тимуру Литовченку довелось закінчувати та здавати до друку самому, оскільки Олег Авраменко після місяця роботи відмовився працювати над нею<ref name="ФЗВ" />.

ВУ 2001 році Литовченко отримав першу серйозну електронну публікацію&nbsp;— в «Українській Електронній Роман-газеті» вийшов містичний роман ''«Аукціон душ»''<ref name="ДСП">[http://archivsf.narod.ru/1963/timur_litovchenko/index.htm Литовченко Тимур Іванович | Виталий Карацупа, 2004—2015]</ref><ref>[http://www.biblos.in/dowonload/show.php?nFi=../datas/hudlit/fantasys/TL_aukcionDush.txw Тимур ЛИТОВЧЕНКО, АУКЦІОН ДУШ, бібліотека BIBLOS]</ref>. З 2002 року Тимур Іванович Литовченко&nbsp;— член [[Національна спілка журналістів України|Національної Спілки журналістів України]]<ref name="ТЛП" /><ref name="СВЖ" />. З 2003 року&nbsp;— член [[Український клуб|''«Українського клубу»'']]<ref name="ТЛБ" />. Цього ж року Тимур Литовченко в якостіяк журналістажурналіст був присутній на КиївКоні-2003 й написав статтю ''«Фендом розкручує спіраль віків»''<ref name="СДЕ" />.

Написане 27—28 вересня 2003 року<ref name="СДЕ" /> оповіденняоповідання ''«Мотя»'' переносить читачів ву вересень 1941 року і знайомить їх з київським школяриком Мотею з [[Поділ|Подолу]], який після появи в [[Київ|Києві]] 27—28 вересня 1941 оголошень ''«…всім жидам міста Києва…»'' опиняється з батьком в колоні, котру конвоюють до [[Бабин Яр|Бабиного яру]]<ref name="Мотя">[http://tim-lit.narod.ru/Text-Ukr/Motja-ukr.htm Тимур Литовченко: Мотя (новорічний мідраш)]</ref>. Тато Веня все доросле життя намагався бути зразковим радянським службовцем, [[Атеїзм|атеїстом]], пстійнопостійно сварився зі своїм [[Тесть|тестем]], дідусем Іциком, що через його щосуботні відвідування [[Велика хоральна синагога (Київ)|синагоги Розенберга]] на [[Щекавицька вулиця (Київ)|вулиці Щекавицькій]] ніколи не стане [[завуч]]ем школи<ref name="Мотя" />. Після початку війни, коли [[Нацизм|нацисти]] раптом перестали бути ''«вірними друзями [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|Радянського Союзу]]»'' з передвоєнних газет і перетворились на ворогів, [[Битва за Київ (1941)|здачі Києва]] [[Червона армія|Червоною армією]], хоча «товариш Сталін наказав триматися до останнього», тато Веня раптом розуміє, що останні солдати не померли, захищаючи життя киян, що їх покинули, і для них з приходом німців наступає [[Йом-Кіпур]]<ref name="Мотя" />. Тато Веня згадує, що покійна дружина хотіла назвати сина Іцхаком, вна честь свого батька, і, стоячи на уступі Бабиного яру перед урвищем, піднімає Мотю на руках над головою, та, як [[Авраам]], звертається до [[Бог]]а<ref name="Мотя" />:

Починаючи з 2004 року Тимур Іванович зосередився в основному на написанні творів на історичну тематику<ref name="ТДТ" /><ref name="ЛАФ" />. За 2004—2007 роки з-під його пера вийшли романи ''«Помститися iмператоруімператору» (2004—2005)<ref name="ПІА">[http://avtura.com.ua/book/557/ Помститися імператору: Авантюрно-історичний роман, рецензії]</ref><ref name="ПІТ" />, «Приречений жити» (2005), «Брудний янгол» (1999—2001, 2006—2007)<ref name="СДЕ" />, «Орлик, син Орлика»'' (2007).

Як згадує сам Литовченко в передмові до авантюрно-історичного роману ''«Помститися iмператоруімператору»'', до написання твору його підштовхнув [[Кулик Зіновій Володимирович|Зіновій Кулик]], шеф-редактор журналу [[ПіК|«Політика і культура»]], який запропонував на сторінках часопису започаткувати рубрику «Історичний детектив», вести яку доручив Тимуру Івановичу, тогочасному редакторові відділу «Тема» видання<ref name="ПІТ" />. Так з'явилась авторська журнальна стаття про {{не перекладено|Граф Сен-Жермен|графа Сен-Жермена|pl|Hrabia de Saint-Germain}}<ref name="ФЗВ" /><ref name="ПІА" />, котра згодом перетворилася на роман<ref name="ПІТ" />. ВУ книжці розповідається про долю [[Спудеї|спудея]] [[Києво-Могилянська академія (1659—1817)|Києво-Могилянської академії]] ''Степана Раковича'', сина [[Українське козацтво|козацького]] [[Сотник#Сотники в Україні|сотника]] з [[Прилуки|Прилук]], який потім став [[сердюк]]ом [[Українські гетьмани і кошові отамани|Гетьмана Війська Запорозького]] [[Іван Мазепа|Івана Мазепи]]<ref name="ПІТ" /><ref name="ПІА" />. Через намагання помститись [[Петро I|Петру I]] за смерть нареченої Гелени Каплі та свого батька Степан Ракович покинув Мазепу під час [[Полтавська битва|Полтавської битви]], заледве не загинув, пішов в учні до [[Кабала (вчення)|кабаліста]]-[[Євреї|юдея]], досяг фінансових успіхів, став графом Сен-Жерменом, Великим Магістром таємної [[Масонська Ложа|масонської ложі]], якого навколишніоточення вважаливважало сином не [[Козацька старшина|козацького старшини]] Раковича, а [[Угорщина|угорського]] графа ''Ференца [[Ракоці]]'', [[Трансильванія|трансильванським]] [[принц]]ом<ref name="ФЗВ" /><ref name="ПІА" /><ref name="ПІТ" />. ВУ кінцевому результатіпідсумку Степан Ракович помстився Петру I посмертно, посватавши за його внука, наступника престолу й майбутнього [[Список імператорів Росії|російського імператора]] [[Петро III|Петра III]], розпутну принцесу [[Катерина II|Софію Фридерику Ангальт-Цербстську]] і таким чином перервавши на Петрі III рід [[Романови]]х на престолі [[Російська імперія|Російської імперії]]<ref name="ФЗВ" /><ref name="ПІА" />.

Написаний ву 2005 році науково-фантастичний роман ''«Приречений жити»'' знайомить читача зі створеною людьми Землі на основі християнських цінностей супкрпрограмоюсуперпрограмою «Моралізатор», котра, як [[Священник|душпастир]], приймає [[Сповідь|сповіді]] та опосередковано, через поради «вірним», керує людством<ref name="СДЕ" />. ПоУ міріміру освоєння земною цивілізацією [[Космічний простір#Поділ космічного простору|ближнього, а, згодом, і далекого космосу]], в колоніях на освоєних людством планетах виникають філії «Моралізатора»<ref name="СДЕ" />. Іншим персонемперсонажем твору є людина, ''Демін Валявскі'', котрий вимушений розстріляти зореліт, на борту якого знаходитьсяперебуває його сім'я, задля перемоги землян у зоряній війні<ref name="СДЕ" /><ref name="ДНО">[http://tim-lit.narod.ru/CLF-ChSL/To-Dyachenko-Pandem-2006.htm Дві «няньки» одного людства (Порівняльний аналіз деяких аспектів романів «Приречений жити» Тимура Литовченка та «Пандем» Марини і Сергія Дяченків)], Тимур Литовченко, 3-6 серпня 2006, [[Кемер]], [[Туреччина]]</ref>. Наприкінці роману «Моралізатор» засуджує всіх колаборантів-представників земної цивілізації, котрі співпрацювали з інопланетянами, до смертної кари, натомість ДеманаДеміна, котрий, вимушений обставинами, вбивав більше за інших, виправдовує і тим присилує жити в променях отриманої ним слави<ref name="СДЕ" /><ref name="ДНО" />. Твір вийшомвийшов друком у тому ж 2005 році ву [[Львів|Львові]], ву видавничому домі «Панорама»<ref name="СДЕ" /><ref name="ЕСУ" /><ref name="СУК" /><ref name="ДСП" /><ref name="ДНО" />. Роман отримав суперечливі відгуки: одні, зокрема автор рецензії [[Удодик Анатолій Васильович|Анатолій Удодик]], вважали, що твір написаний під враженням від подій [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|«чорного вівторка» у США 11 вересня 2001 року]]<ref name="СДЕ" /><ref name="ДНО" />, інші, як письменник [[Батурин Сергій|Сергій Батурин]]&nbsp;— що переспів роману «[[Пандем]]», написаного [[Дяченки Марина та Сергій|Мариною та Сергієм Дяченками]] у 2001—2002 роках та надрукованого у 2003 році, а Пандем&nbsp;— праобраз «Моралізатора»<ref name="ДНО" />. 3-6 серпня 2006 року Тимур Іванович написав статтю «Дві „няньки“ одного людства (Порівняльний аналіз деяких аспектів романів „Приречений жити“ Тимура Литовченка та „Пандем“ Марини і Сергія Дяченків)», в котрій пояснив, що роман «Приречений жити» створений на основі авторського оповідання «Фантом», написаного ще в період з 21 лютого по 13 березня 1994<ref name="СДЕ" /> року, тобто набагато раніше як від терактів в США, так і від твору Дяченків<ref name="ДНО" />. СамоСаме оповідання під назвою ''«Страта через помилування»'' також вийшло друком раніше, у здвоєному №&nbsp;1-2 журналу «[[Наука і суспільство (журнал)|Наука і суспільство]]» за 1995 рік<ref name="СДЕ" /><ref name="ДНО" />. Оскільки журнальна публікація вимагала зменшення об'єму тексту з наближенням до одного авторського аркушу або приблизно 4 тисяч друкованих знаків, то Литовченко був змушений, залишивши сюжетну лінію голвногоголовного героя, ДаміанаДеміна ВалевськіВалявскі, дещо скоротити опис «Моралізатора»<ref name="ДНО" />. Але авторські напрацювання, як і схема розвитку подій, збереглися, що й дозволило Тимуру Івановичу згодом написати роман менше ніж за три місцімісяці, з 8 березня подо 31 травня 2005 року<ref name="СДЕ" /><ref name="ДНО" /><ref name="ФЗВ" />. За словами Литовченка, це могло навіть статися набагато раніщераніше, оскільки він звертався з пропозицією про видання роману, написаного на основі оповідання «Фантом», до [[Брати Капранови|братів Капранових]] ще в 1999 році, але їх, на відміну від [[Фернеза Роман Михайлович|Романа Фарнези]] у 2005, такий варіант не зацікавив<ref name="ДНО" />.

Тимур Іванович ву 2007 році став одним з організаторів першого україномовного [[журнал]]у про літературу у жанрі [[фантастика|фантастики]] під назвою [[Український фантастичний оглядач|''Український Фантастичний Оглядач (УФО)'']], а також, з моменту заснування й по 2009 рік, його [[Головний редактор|головним редактором]]<ref name="ЛТК" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ЛАФ" /><ref name="БУК" /><ref name="ТЛБ" /><ref name="ППМ">[https://defence-line.org/2020/06/pomaranchevij-postmodern-post-scriptum/ Помар розповіданчевий постмодерн (Post Scriptum)], Тимур Литовченко, сайт «Лінія оборони», 12 червня 2020 року</ref>. [[Концепція]] щоквартальника, котра була затверджена всіма тогочасними редакторами та видавцем журналу, складаласьскладалася з десяти пунктів<ref name="ППМ" />. Головну мету УФО редакція визначала як об'єднання молодих творчих сил в Україні для розвитку української фантастики та ''«боротьбу із [[постмодернізм]]ом, окресливши той напрям, що прийде йому на зміну (зокрема в літературі) як [[контрапост]]»''<ref name="ППМ" />. У кінці 2009 року внаслідок конфлікту Литовченко та ще двоє редакторів покинули свої посади в щоквартальнику, натомість п'ять підписантів, крім [[Дев'ятко Наталія Володимирівна|Наталії Дев'ятко]] й самого Тимура Івановича, відізваливідкликали свої підписи з концепції видання<ref name="ППМ" />.

ВУ 2008 році Литовченко на замовлення медіа-ресурсумедіаресурсу «Інший Бік» ({{lang-en|OtherSide}}) та журналіста Володимира Олійника розпочав написання серії фейлетонів про тогочасне політичне життя в Україні та навколо неї<ref name="ПІВ" />. Вони мали вигляд «невідомих» рукописів казок Шахерезади, які американські морські піхотинці, що шукали в Іраку зброю масового знищення, нібито знайшли в палаці Саддама Хусейна, сфотографували, й згодом фотокопії потрапили до редакції сайту<ref name="ПІВ" />. У казках, які Шахерезада розповідала царю Шахріяру та сестрі Дуньязаді, йшлося про про «північну країну '''Аніакру'''» (Україну), сусідні їй «Велику імперію '''Яйсор'''» (Росія) та «Яйзурзьке царство, або царство '''Яйзург'''» (Грузія)<ref name="ПІВ" />. В Яйсорі правив імператор '''Великий Ведмідь''', яйзурзький правитель&nbsp;— '''Мішо Саах'''<ref name="ПІВ" />. Натомість в Аніакру правив '''Красень Ю''', його велика візирка '''Красуня Ю''', діяв '''Вищий Розбійницький Улус''' (ВРУ) під проводом '''Ар-Сенсея''', фракції '''«Наша Убойна Незборима Слава»''' (НУНС), очолювана '''Славою-Розбійником''' та '''Б'ЮТЬ''', яку очолював '''Ванюха Селянинович''', також '''Блок імені Лихвина''' на чолі з самим '''Лихвиним''' та політичні партії: '''Партія Командос''' (КП), кермована '''Петькою-Сімафором''' та '''Партія Розбійників''' (ПР), керована '''Великим Доном'''<ref name="ПІВ" />. В 2010 році вийшов одинадцятий епізод казок, потім за гратиґрати потрапили [[Луценко Юрій Віталійович|Юрій Луценко]] та [[Тимошенко Юлія Володимирівна|Юлія Тимошенко]]<ref name="ПІВ" />. Як згадує автор<ref name="ПІВ" />:

За твердженням Тимура Івановича, наступного, 2011 року, преставникипредставники Партії регіонів викупили медіа-ресурсмедіаресурс «OtherSide» у засновника та знищили на серверах всіусі журналістські матеріали<ref name="ПІВ" />.

У написаному в 2004—2005 роках романі «Помститися імператору» (надрукований 2011) головний герой&nbsp;— сердюк [[Іван Мазепа|Івана Мазепи]], а один з розділів та, частково, інший, присвячені гетьманичу [[Григор Орлик|Григорію Орлику]]<ref name="Помститися імператору">[https://www.yakaboo.ua/ua/pomstitisja-imperatoru-1567898.html Книжка «Помститися імператору» на сайті yakaboo.ua]</ref>. Роман «Орлі, син Орлика», написаний ву 2007 та надрукований у 2010, розповідає про гетьмана у вигнанні [[Пилип Орлик|Пилипа Орлика]] та його сина Григорія Орлика, епізодично також згадується гетьман [[Юрій Хмельницький|Юрій Хмельниченко]]<ref name="Орлі, син Орлика">[https://www.yakaboo.ua/ua/orli-sin-orlika-1567897.html Книжка «Орлі, син Орлика» на сайті yakaboo.ua]</ref>. В написаному протягом 2010—2011 років та надрукованому наступного, 2012 року, романі «Пустоцвіт» йдеться про гетьмана [[Кирило Розумовський|Кирила Розумовського]], а інший стрижневий герой твору, Григорій Теплов, зображений авторами як нащадок князівсько-гетьманського роду [[Ружинські|Ружинських]], який за непогану суму продав своє [[Шляхта|«шляхетство»]] братам [[Розумовський Олексій Григорович|Олексію]] та Кирилу Розумовським<ref name="Пустоцвіт">[https://www.yakaboo.ua/ua/pustocvit.html Книжка «Пустоцвіт» на сайті yakaboo.ua]</ref>. Наступний роман серії, «Кинджал проти шаблі», написаний ву 2011—2012 роках та надрукований того ж 2012 року, розповідає про [[Роксолана|Роксолану]] та гетьмана [[Дмитро Вишневецький|Дмитра «Байду» Вишневецького]]<ref name="Кинджал проти шаблі">[https://folio.com.ua/books/Kindzhal-proti-shabli1 Книжка «Кинджал проти шаблі» на сайті видавництва «Фоліо»]</ref>. Ще один роман серії, «Шалені шахи», написаний протягом 2013—2014 років та надрукований ву 2014, знайомить читачів з ватажками козацько-селянських повстань [[Северин Наливайко|Северином Наливайком]] та гетьманом козаків-низовиків [[Криштоф Косинський|Криштофом Косинським]]<ref name="Шалені шахи">[https://folio.com.ua/books/Shaleni-shahi Книжка «Шалені шахи» на сайті видавництва «Фоліо»]</ref>. І, насамкінець, написаний подружжям Литовченків ву 2014 році та надрукований у 2015 роман «Фатальна помилка» розповідає про гетьманів [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]] та [[Іван Виговський|Івана Виговського]], в післямові&nbsp;— про гетьмана Юрія Хмельниченка, епізодичний герой&nbsp;— майбутній гетьман [[Яким Сомко]]<ref name="Фатальна помилка">[https://www.yakaboo.ua/ua/fatal-na-pomilka-1568513.html Книжка «Фатальна помилка» на сайті yakaboo.ua]</ref>. А головний герой цього твору&nbsp;— [[Юрій Немирич]], Генеральний писар при Івані Виговському<ref name="Фатальна помилка" />. Фактично до них можна додати ще одну, «позасерійну» книжку&nbsp;— написаний ау 2016 році та виданий ву 2017 в тому ж таки харківському видавництві «Фоліо» історичний детектив «Принц України», який розповідає про гетьмана [[Скоропадський Павло Петрович|Павла Скоропадського]] та спочатку гетьманича, а згодом і гетьмана (у вигнанні) [[Скоропадський Данило Павлович|Данила Скоропадського]]<ref name="Принц України">[https://folio.com.ua/books/Prync-Ukrayiny Книжка «Принц України» на сайті видавництва «Фоліо»]</ref>.

19-20 листопада 2011 року Тимур Литовченко спеціально для збірки [[Різдво Христове|різдвяних]] історій, яку мали безкоштовно розповсюдити по [[Будинок дитини|дитячих будинках]] України, написав казкову оповідку ''«Миколка й Різдвяна Зірка»'', та проєкт так і не був доведений до завершення<ref>[https://www.youtube.com/watch?v=fKms0sdXss8 Миколка й Різдвяна Зірка]</ref>. Проте в 2014 році дніпропетровська дитяча письменниця [[Заржицька Еліна Іванівна|Еліна Заржицька]] спільно з видавництвом «Кассіопея» упорядкувала три електронні збірки казок: ''«[[Новий рік|Новорічна]] казка», «Подарунки від [[Святий Миколай|Святого Миколая]]»''<ref name="СУК" /> та ''«Різдвяна казка»'', декуди таки ввійшла ця оповідка{{efn|Разом з казкою Литовченка, ввійшли також твори таких авторів, як [[Валентин Бердт]], [[Вакуленко Володимир Володимирович|Володимир Вакуленко-К.]], [[Відута Любов Йосифівна|Любов Відута]], [[Тарасенко Таміла Володимирівна|Тала Владмирова]]<ref>[https://web.znu.edu.ua/gazeta/ Обласна академічна газета «Запорізький університет»]</ref><ref>[https://bookclub.ua/read/Tala%20Vladmirova/ Тала Владмирова&nbsp;— Книжковий Клуб.]</ref>, [[Гридін Сергій Володимирович|Сергій Гридін]], [[Дев'ятко Наталія Володимирівна|Наталія Дев'ятко]], [[Жубіль-Книш Галина Миколаївна|Галина Жубіль-Книш]], Еліна Заржицька, [[Олена Лань]], [[Литовченко Олена Олексіївна|Олена Литовченко]]<ref>[https://knigogo.com.ua/pismenniki/olena-oleksiyivna-lytovchenko/ Олена Олексіївна Литовченко]</ref>, [[Малетич Наталка|Наталка Малетич]], [[Маковець Оксана Йосипівна|Оксана Маковець]], [[Галина Максимів]], [[Павленко Марина Степанівна|Марина Павленко]], [[Жук Валентина Іванівна|Валентина Попелюшка]]<ref>[https://zakarpattya.net.ua/News/180195-U-Mukachevi-vyznachyly-laureativ-miskoi-premii-im.-O.-Dukhnovycha-z-fondom-240-tysiach-hryven-FOTO У Мукачеві визначили лауреатів міської премії ім. О. Духновича з фондом 240 тисяч гривень (ФОТО)], 31 березня 2018 року.</ref>, [[Рєпіна Ольга Геннадіївна|Ольга Рєпіна]], [[Череп-Пероганич Тетяна Павлівна|Тетяна Череп-Пероганич]] та інші.}}<ref>[https://wz.lviv.ua/news/83936-ditiam-kazku-doroslym-dopomohu Дітям&nbsp;— казку, дорослим&nbsp;— допомогу], сайт газети [[Високий замок (газета)|«Високий замок»]], 21.12.2014</ref>.

З 2018 року в харківському видавництві «Фоліо» виходить друком авторська міні-серіамінісерія подружжя Тимура та Олени Литовченків «101 рік України»<ref name="ЛАФ" />.

* 1995&nbsp;&nbsp;— призер III Міжнародного літературного конкурсу Вадима Кисляка в номінації «Проза» ([[Воронеж]], [[Росія|РФ]]) ''«за кращийнайкращий оптимістичний твір»''<ref name="СДЕ" /><ref name="ТЛП" /><ref name="СУК" /><ref name="ТЛБ" />.

* 2018&nbsp;&nbsp;— твір Тимура та Олени Литовченків ''«Книга жахіття. 1932-1938»'', що вийшов друком у видавництві «Фоліо», отримав нагороду конкурсу [[Найкраща книга України|''«КращаНайкраща книга України»'']] у номінації ''«Моя країна»'' за версією [[Державний комітет телебачення і радіомовлення України|Державного комітету телебачення і радіомовлення України]]<ref name="СУК" /><ref>[http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=151702&cat_id=140366 У Держкомтелерадіо визначили переможців конкурсу "Краща книга України"], Державний комітет телебачення і радіомовлення України, 21.11.2018</ref>.

* В червні 1997 року, коли Тимур Литовченко влаштовувався на роботу редактором газети «Селянська спілка», раптом виявилося, що всупереч самооцінці, його знань з української мови недостатньо для зайняття посади, де його, випускника Київської політехніки, підлеглими були переважно люди, що закінчили [[Філологія|філологічні]] факультети [[Заклад вищої освіти|вузіввишів]]<ref name="ВРВ" />:

* Тимур Литовченко, скориставшись образом ''«Діда Панаса»'', творчим псевдонімом [[Вескляров Петро Юхимович|Петра Весклярова]], через 5 років після його смерті, в 1999 році, створив казковий цикл-[[Пенталогія|пенталогію]] ''«Політичні казки Діда Панаса»''<ref name="ЛАФ">[https://fantlab.ru/autor500 Лабораторія Фантастики | Тимур Литовченко]</ref><ref name="СДЕ">[http://tim-lit.narod.ru/Krit-Rus/Fan-Ukr-Encyclop-2007.htm Сведения для энциклопедического справочника «ФАНТАСТЫ СОВРЕМЕННОЙ УКРАИНЫ»], 2007 год, с.395-405</ref>, а ще через 21 рік, ву 2020 році&nbsp;— цикл казок під назвою ''«Новітні казки Діда Панаса»'', який виходить на інтернет-ресурсі «Лінія оборони»<ref name="КПЗ" /> в розділі «Притчі»<ref>[https://defence-line.org/category/pritchi/ «Лінія оборони»: Притчі]</ref>.