Відмінності між версіями «Використання психіатрії в політичних цілях в СРСР»

нема опису редагування
Посилення зловживань психіатрією почалося після 1968 року<ref name="Ковалев">{{статья|автор=Ковалев А. А. |заглавие=Взгляд очевидца на предысторию принятия закона о психиатрической помощи |оригинал= |ссылка=http://www.npar.ru/journal/2007/3/view.htm|автор издания=|издание=Независимый психиатрический журнал |тип= |место= |издательство= |год=2007 |выпуск= |том=|номер=3|страницы=|isbn=}}</ref>. 25 серпня 1968 року вісім радянських дисидентів (Костянтин Бабицький, Тетяна Баєва, Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов і Віктор Файнберг) провели у Лобного місця на Красній площі сидячу демонстрацію, протестувавши проти введення до Чехословаччини військ СРСР і країн Варшавського договору. Війська були введені в ніч з 20 на 21 серпня 1968 року з метою зупинити в Чехословаччині суспільно-політичні реформи, що отримали назву Празької весни.
 
Судовий процес над учасниками демонстрації викликав великий суспільний резонанс в СРСР і за кордоном. У КДБ СРСР виникла складність: одному з учасників (В. Файнбергу) на допитах вибили всі передні зуби, і демонстрація його в суді була визнана небажаною<ref name="СахаровII-6"/>. Вихід був знайдений у відправленні В. Файнберга до спеціальної психіатричної лікарні<ref name="СахаровII-6"/> (таке рішення могло бути винесене судом без присутності підсудного й без права оскарження у вищому суді). Експертизу Файнберга проводила комісія Інституту ім. Сербського у складі Г. &nbsp;В. &nbsp;Морозова, Д. &nbsp;Р. &nbsp;Лунца і Л. &nbsp;Л. &nbsp;Ландау. У їх акті № &nbsp;35/с від 10 жовтня 1968 року навмисно не згадувалося про введення військ до Чехословаччини, яке стало приводом для цієї демонстрації, вчинок Файнберга описувався лише як «порушення громадського порядку на Красній площі», а його психічний стан описувався таким чином:
{{цитата|''Із захопленням і великим охопленням висловлює ідеї реформаторства стосовно вчення класиків марксизму, виявляючи при цьому явно підвищену самооцінку і непохитність у своїй правоті. Водночас у його висловлюваннях про сім'ю, батьків і сина виявляється емоційне сплощення... У відділенні інституту при зовні впорядкованій поведінці можна відзначити безтурботність, байдужість до себе й оточуючих. Він зайнятий гімнастикою, обтиранням, читанням книг і вивченням літератури англійською мовою... Критика до свого стану і ситуації, що виникла, у нього явно недостатня.''<ref name="Прокопенко"/>}}[[Файл:C22693-gorbanevskaya02.jpg|200px|thumb|Наталія Горбаневська 2005 року]]
Унаслідок Файнберга визнали неосудним і направили до Ленінградської спецпсихлікарні, де він перебував 4 роки &nbsp;— з січня 1969-го по лютий 1973 року<ref name="Прокопенко"/>. Разом з Володимиром Борисовим тримав голодування в березні &nbsp;— червні 1971-го, протестувавши проти поміщення інакодумців до психіатричних лікарень і нестерпних умов утримання в них; після невиконання адміністрацією обіцянки поліпшити умови утримання в'язнів Борисов і Файнберг тримали голодування повторно &nbsp;— з грудня 1971-го по лютий 1972 року<ref name="Инициативная группа">{{книга|заглавие=Документы Инициативной группы по защите прав человека в СССР |ссылка=http://www.memo.ru/history/diss/ig/docs/igdocs.html |ответственный=Составители Г. В. Кузовкин, А. А. Макаров |место=Москва|год=2009}}</ref>.
 
Наталія Горбаневська неодноразово піддавалася судово-психіатричній експертизі з політичних мотивів, двічі примусово направлялася до психіатричних лікарень. У вину їй ставили участь у демонстрації на Красній площі проти введення радянських військ до Чехословаччини, написання й розповсюдження листа про цю демонстрацію, участь у виданні «Хроніки поточних подій» та ін.<ref name="Инициативная группа"/> За висновком професора Д. &nbsp;Р. &nbsp;Лунца, ''«не виключена можливість в’ялов'яло протікаючої шизофренії», «повинна бути визнана неосудною й поміщена на примусове лікування до психіатричної лікарні спеціального типу»''<ref name="Полдень">{{книга |автор=Горбаневская Н.Е. |часть=Психэкспертиза |заглавие=Полдень: Дело о демонстрации 25 августа 1968 года на Красной площади |ссылка=http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/auth_book288d.html?id=87064&aid=395 |место=Frankfurt/M |издательство=Посев |год=1970 |страницы=121 |страниц=497 |isbn=|ссылка часть=http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/auth_pages368b.html?Key=4714&page=118 }}</ref>. Остаточний діагноз «уповільнена шизофренія» був виставлений у 1970 році.<ref name="gorbanevskaya-npar">{{статья|заглавие=Что было: свидетельствует Наталья Горбаневская |ссылка=http://www.npar.ru/journal/2009/3/18_gorbanevskaya.htm |издание=Независимый психиатрический журнал |год=2009 |номер=3}}</ref>
 
На прикладі експертизи, проведеної 6 квітня 1970 року стосовно Наталії Горбаневської, відомий французький психіатр Ж. Гаррабе робить висновок про низьку якість судово-медичних експертиз, що проводилися стосовно дисидентів: відсутність у клінічному описі змін мислення, емоцій і здатності до критики, характерних для шизофренії; відсутність хоч якогось встановленого експертизою зв'язку між дією, що спричинила звинувачення, і психічною хворобою, яка може її пояснити; вказівка ​​у клінічному описі лише депресивної симптоматики, яка не потребує госпіталізації до психіатричної лікарні<ref name="Гаррабе-вялотекущая"/>.
Іллю (Еліягу) Ріпса, який вчинив спробу самоспалення в знак протесту проти введення радянських військ до Чехословаччини і був звинувачений за статтею 65 КК Латвійської РСР, що відповідала ст. 70 КК РРФСР (антирадянська агітація і пропаганда)<ref name="Судьба инакомыслящих">{{статья |заглавие=Судьба инакомыслящих, объявленных психически больными |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 8 |ссылка=http://www.memo.ru/history/diss/chr/chr8.htm |язык=ru |тип=журнал |месяц=30 июня |год=1969 }}</ref>, направили на примусове лікування у «психлікарні особливого типу» з тим самим діагнозом.
 
Як приклади можна навести ще багатьох. Цей діагноз намагалися поставити В. Буковському<ref name="Тюремная психиатрия, 10:55">См. 10:55 от начала фильма: «Или другой диагноз &nbsp;— так называемая вялотекущая шизофрения &nbsp;— диагноз, изобретённый нашим отечественным, уважаемым психиатром профессором Снежневским, и идея, состоящая в том, что шизофрения может развиваться так незаметно и так долго, что только он, Снежневский, может это заметить. Мне он поставил диагноз „вялотекущая шизофрения“ в шестьдесят втором году. Я счастлив сообщить, что она до сих пор течёт вяло». {{cite web|author=Ярошевский А.|datepublished=2005|url=http://video.yandex.ru/users/doskado/view/156/|title=Фильм «Тюремная психиатрия»|publisher=rutube|accessdate=2010-05-14|archiveurl=https://www.webcitation.org/6IDfuci7E?url=http://video.yandex.ru/users/doskado/view/156/|archivedate=2013-07-19}}</ref>, але комісія, що складалася переважно із супротивників теорії уповільненої шизофренії, внаслідок визнала його осудним. Також цей діагноз був поставлений В'ячеславу Ігрунову, який поширював «Архіпелаг ГУЛАГ», [[Плющ Леонід Іванович|Леоніду Плющу]], [[Новодворська Валерія Іллівна|Валерії Новодворській]]<ref name="Документы МХГ"/>.
 
Леонід Плющ у 1972 році був звинувачений за статтею 62 КК Української РСР в антирадянській агітації та пропаганді. Тричі проходив судово-психіатричну експертизу. За підсумками першої експертизи (проведеної в київському слідчому ізоляторі КДБ УРСР) його визнали психічно здоровим. Другу і третю експертизи проходив в Інституті ім. Сербського; друга і третя експертні комісії дійшли висновку про наявність у Плюща «психічного захворювання у формі шизофренії». Був поміщений до Дніпропетровської СПЛ, внаслідок застосування високих доз галоперидолу відчував украй болісні рухові порушення. Згодом відзначав важкі умови перебування у спецлікарні (побиття, зловживання ін'єкціями). За звільнення Л. Плюща боролися міжнародні організації, відомі російські правозахисники (А. Сахаров, Т. Ходорович, С. Ковальов та ін.). Після 4-річного перебування у психіатричній лікарні був виписаний і вивезений за кордон. Л. Плющ емігрував.<ref name="Коротенко"/>{{rp|49—50,65—67}}<!--к абзацу-->
[[Файл:Josef Brodsky crop.jpg|thumb|180px|Йосип Бродський]]
Йосип Бродський у лютому &nbsp;— березні 1964 року після арешту проходив примусову судово-психіатричну експертизу на «Пряжці» (психіатрична лікарня № &nbsp;2 в Ленінграді)<ref name="brodsky">{{статья|заглавие=Иосиф Бродский о своих судебно-психиатрических экспертизах|ссылка=http://www.npar.ru/journal/2005/4/brodsky.htm|издание=Независимый психиатрический журнал |год=2005|выпуск=4}}</ref>. Це було друге перебування поета у психіатричній лікарні: першого разу, ще до арешту, він добровільно ліг до Московської психіатричної лікарні імені П. &nbsp;П. &nbsp;Кащенко, оскільки він і його друзі вважали, що отримання довідки про психічну нестійкість Бродського знизить ризик переслідувань; проте лікарня вплинула на Бродського важко, і він попросив друзів домогтися його виписки<ref name="Лихтенштейн">{{публикация|статья|автор=Лихтенштейн И.Е.|заглавие=«Я одинок. Я сильно одинок». Штрихи к портрету Иосифа Бродского|издание=Новости медицины и фармации|год=2016|номер=5 (574)|ссылка=http://dom-uchenyh-0620092.narod.ru/likhten/licht_brodsky.pdf|страницы=38—41}}</ref>. 18 лютого 1964 року суд постановив направити Бродського на примусову судово-психіатричну експертизу<ref name="Вигдорова">{{публикация|статья|заглавие=Суд над Иосифом Бродским: [Записала Ф. Вигдорова]|издание=Polit.ru|год=14 марта 2004|ссылка=http://www.polit.ru/article/2004/03/14/brodsky1/}}</ref>. У лікарні на «Пряжці» Бродський провів три тижні<ref name="Лихтенштейн"/> и впоследствии отмечал: ''та згодом зазначав: «...це…це був найгірший час у моєму житті». За спогадом Бродського, у психіатричній лікарні до нього застосовували «укрутку»: «Глибокої ночі будили, занурювали у крижану ванну, загортали в мокре простирадло й поміщали поруч із батареєю. Від жару батарей простирадло висихало і врізалася в тіло»''<ref name="brodsky"/>. У висновку експертизи зазначалося: «У наявності психопатичні риси характеру, але працездатний. Тому можуть бути застосовані заходи адміністративного порядку»''<ref name="Лихтенштейн"/><ref name="Вигдорова"/>.
 
Олександр Єсенін-Вольпін, син Сергія Єсеніна, був п'ять разів госпіталізований протягом 19 років (у 1950–60-ті роки) з політичних причин: написання віршів «антирадянського» характеру, подана заява про виїзну візу після того, як його запросили на наукову конференцію до США тощо. Про репресії, яким його піддали, згодом (у 1972 році) дав свідчення Правовому комітету Сенату США. У 1975-му відомий психіатр Сідней Блох провів неофіційне обстеження психічного стану Єсеніна-Вольпіна й не знайшов у нього ознак психічного захворювання як на момент обстеження, так і в минулому.<ref name="Диагноз-карта"/><!--к абзацу-->
Відомий геофізик Микола Самсонов був заарештований у 1956 році після написання ним трактату «Думки вголос», де розглядалося питання про створення бюрократичної еліти та спотворення ленінських принципів. До вересня 1964 року перебував у Ленінградській тюремній психіатричній лікарні. За даними «Хроніки поточних подій», психіатри лікарні вважали Самсонова здоровим, проте радили йому визнати свій трактат плодом хворої уяви, що «свідчило б про його одужання». Лише у 1964 році, після того як йому почали вводити аміназин і стан його здоров'я погіршився, Самсонов підписав заяву, де стверджував, що під час написання трактату був душевно хворим.<ref name="Диагноз-карта"/><!--к абзацу-->
 
Віктор Рафальський, автор неопублікованих романів, п'єс і коротких оповідань, звинувачувався у приналежності до таємної марксистської групи, написанні антирадянської прози та зберіганні антирадянської літератури.<ref name="Struk">{{книга|автор=Struk D |заглавие=Encyclopedia of Ukraine |место=London |издательство=University of Toronto Press Incorporated |год=1993 |том=4 |страницы=308 |isbn=0-8020-3009-2}}</ref> Маючи діагноз «шизофренія», провів 26 років у психіатричних лікарнях, з них 20 років &nbsp;— у лікарнях спеціального типу. Побував у психіатричних лікарнях Києва, Харкова, Львова, Москви, Вільнюса, а також у ленінградській, дніпропетровській, казанській і сичовській спецлікарнях.<ref name="Коротенко"/>{{rp|60—62}} У 1987 році був реабілітований і визнаний психічно здоровим.<ref name="Struk"/> Згодом були опубліковані його спогади «Репортаж нізвідки», що описують перебування Рафальського в радянських психіатричних лікарнях.<ref name="Репортаж">{{статья|автор=Рафальский В.|заглавие=Репортаж из ниоткуда |ссылка=http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t=page&num=12581 |издание=Воля: журнал узников тоталитарных систем |год=1995 |номер=4—5 |страницы=162—181}}</ref>
 
Віктора Некіпєлова, звинуваченого за статтею 190-1 КК РРФСР («поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний лад»), направили на обстеження до Інституту Сербського з таким висновком, винесеним експертною комісією м. Володимира: «Зайва, надмірна запальність, зарозумілість...зарозумілість… схильність до правдошукацтва, реформаторства, а також реакції опозиції. Діагноз: уповільнена шизофренія або психопатія». В Інституті ім. Сербського Некіпєлова визнали психічно здоровим, строк відбував у кримінальному таборі. Про Інститут Сербського написав документальну книгу «Інститут дурнів», яка стала знаменитою.<ref name=autogenerated3>{{статья|автор=Савенко Ю. С.|заглавие=«Институт дураков» Виктора Некипелова |оригинал= |ссылка=http://www.npar.ru/journal/2005/4/fools.htm|автор издания=|издание=Независимый психиатрический журнал |тип=|место=|издательство=|год=2005|выпуск=|том=|номер=4|страницы=|isbn=}}</ref><!--к абзацу-->
 
Письменник Михайло Наріца був заарештований у 1961 році за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» (70-та стаття) і визнаний неосудним.<ref name="Писатели-диссиденты">{{статья |заглавие=Писатели-диссиденты: Биобиблиографические статьи (Продолжение) |ссылка=http://magazines.russ.ru/nlo/2004/67/diss25.html |издание=Новое литературное обозрение |год=2004 |номер=67 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20170217180031/http://magazines.russ.ru/nlo/2004/67/diss25.html |archivedate=2017-02-17 }}</ref><ref name="Поверх барьеров">{{cite web|url=http://archive.svoboda.org/programs/OTB/2002/OBT.042502.asp |title=Поверх барьеров: судьба Михаила Нарицы|author=Автор [[Татьяна Вольтская]], ведущий Иван Толстой |publisher=Радио «Свобода» |accessdate=2013-10-18}}</ref> У медичному висновку стверджувалося: ''«Має власну систему поглядів на державний устрій з позицій вільних ідей. Радянську дійсність оцінює болісно неправильно, виходячи з неправомірних узагальнень окремих недоліків. Страждає на психічне захворювання у формі параноїчного розвитку особистості й не може усвідомлювати свої дії й керувати ними»''.<ref name="Поверх барьеров"/> Поміщений до Ленінградської спецпсихлікарні, вийшов на волю у 1964 році. У 1975-му відбувся ще один арешт і нова психіатрична експертиза<ref name="Писатели-диссиденты"/><ref name="Поверх барьеров"/>, цього разу Михайла Наріцу визнали осудним<ref name="Писатели-диссиденты"/>.
Відомий білоруський дисидент Михайло Кукобака піддався примусовій госпіталізації після того, як у 1969 році написав англійському письменнику Айвору Монтегю відкритого листа, який хотів опублікувати в газеті «Комсомольска правда». Унаслідок цієї госпіталізації провів шість років у психлікарнях тюремного типу. Кукобаку тричі піддавали судово-психіатричній експертизі в Інституті ім. Сербського, на нього було заведено кілька кримінальних справ. У вину йому ставили, за словами Кукобаки, відмову від участі у виборах, суботниках і заходах КПРС, поширення тексту Загальної декларації прав людини в гуртожитку м. Бобруйська.<ref name="Кукобака">[http://www.dw.de/dw/article/0,,14958829,00.html Радиостанция Deutsche Welle («Немецкая волна»): «Михаил Кукобака: портрет самого известного белорусского диссидента»]</ref> Зокрема, у путівці на госпіталізацію, виданій психоневрологічним диспансером у 1976 році, зазначалося: ''«за відомостями держбезпеки[,] поширював антирадянську літературу, страждає на манію перебудови суспільства, соціально небезпечний»''.<ref name="Инициативная группа"/> У в'язницях і психіатричних лікарнях тюремного типу знаходився загалом 17 років.<ref name="Кукобака"/>
 
Ольга Іофе звинувачувалася за статтею 70 КК РРФСР у тому, що вона брала активну участь у виготовленні листівок антирадянського змісту, зберіганні та розповсюдженні документів антирадянського змісту, вилучених у неї під час обшуку. Попередня експертиза, проведена Інститутом ім. Сербського (професор Морозов, доктор медичних наук Д. &nbsp;Р. &nbsp;Лунц, лікарі Фелінський, Мартиненко), визнала О. Іофе неосудною з діагнозом «уповільнена шизофренія, проста форма»<ref>{{статья |заглавие=Суд над Ольгой Иофе |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 15 |ссылка=http://www.memo.ru/history/diss/chr/chr15.htm |язык=ru |месяц=31 августа |год=1970 }}</ref><ref name="Чернявский, окон.">{{статья |заглавие=Преступники в белых халатах (окончание) |издание=Интернет-приложение к газете «Каскад» |номер=194 |ссылка=http://kackad.com/kackad/?p=3692 |автор=''[[Чернявский, Георгий Иосифович|Чернявский Г.]]'', докт. ист. наук |месяц=24 июля — 8 августа |год=2003 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20150119210844/http://kackad.com/kackad/?p=3692 |archivedate=2015-01-19 }}</ref>.
 
Петро Григоренко, відомий дисидент, генерал-майор Червоної Армії, критикував політику партії й уряду, закликав до відновлення ленінських принципів і норм, відкрито виступав під час політичних судових процесів над дисидентами. Неодноразово був направлений на експертизу до Інституту ім. Сербського, унаслідок із діагнозом «паранояльний розвиток» провів кілька років у спеціалізованих психіатричних лікарнях. В експертизах брали участь А. &nbsp;В. &nbsp;Снежневский, Д. &nbsp;Р. &nbsp;Лунц, Г. &nbsp;В. &nbsp;Морозов, В. &nbsp;М. &nbsp;Морозов та інші імениті психіатри.<ref name="Коротенко"/>{{rp|22—23,27}}<!--к абзацу-->
 
29 травня 1970 року в калузькій психіатричній лікарні опинився відомий біолог і публіцист Жорес Медведєв, написавший декілька статей про порушення прав людини в СРСР, серед яких був нарис про цензуру радянської пошти. У ньому Медведєв стверджував, що будь-який лист будь-якого громадянина могли розпечатати працівники КДБ<ref name="Тюремная психиатрия, 13:55">См. 13:55 от начала фильма {{cite web|author=Ярошевский А.|datepublished=2005|url=http://rutube.ru/tracks/745138.html?v=ae1ddf89fb4eaa2123d4bc8d7a3470fe|title=Фильм «Тюремная психиатрия»|publisher=rutube|accessdate=2010-05-14|archiveurl=https://archive.today/20120214130517/http://rutube.ru/tracks/745138.html?v=ae1ddf89fb4eaa2123d4bc8d7a3470fe|archivedate=2012-02-14|deadlink=yes}}</ref>. Вночі додому до Медведєва приїхали головний лікар калузької психлікарні О. &nbsp;Є. &nbsp;Лівшиц, завідувач обнінським психдиспансером Ю. &nbsp;В. &nbsp;Кирюшин і наряд міліції на чолі з майором М. &nbsp;Ф. &nbsp;Нємовим. Не пред'явивши ні документів, ні висновку лікарів, вони вимагали, щоб Медведєв поїхав з ними до Калуги на психіатричну експертизу<ref name="Сага">{{книга |автор=Терновский Л. Б. |заглавие=Сага о «Хронике» / Воспоминания и статьи |ссылка=http://wikilivres.ru/Сага_о_«Хронике»_(Терновский)/16 |место=Москва |издательство=Возвращение |год=2006 |страницы= |страниц= |isbn=}}</ref><ref name="Заключение Медведева">{{статья |заглавие=Заключение Медведева в психиатрическую больницу |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 14 |ссылка=http://www.memo.ru/history/diss/chr/chr14.htm |язык=ru |месяц=30 июня |год=1970 }}</ref>. Медведєв відповів, що добровільно не поїде, але й чинити опору не буде. Колеги Медведєва, які прийшли до нього додому, стали висловлювати обурення. Нємов відповів: «Ми &nbsp;— орган насильства, а ви можете скаржитися куди завгодно». На їхніх очах Медведєву заламали за спину руки, посадили його в автобус, що стояв біля під'їзду, й увезли з Обнінська до Калуги.<ref name="Сага"/><ref name="Заключение Медведева"/>.
 
Експертна комісія у складі голови Б. &nbsp;В. &nbsp;Шостаковича (Інститут ім. Сербського) і декількох калузьких лікарів-психіатрів ''«не знайшла у Ж. Медведєва явних відхилень від психічної норми. Однак вона знайшла, що Медведєв виявляє підвищену нервозність і тому потребує деяного додаткового спостереження в умовах лікарні»''. На захист Медведєва виступали багато радянських учених, письменників та інших представників інтелігенції (серед яких П. &nbsp;Л. &nbsp;Капіца, А. &nbsp;Д. &nbsp;Сахаров, Б. &nbsp;Л. &nbsp;Астауров, І. &nbsp;Є. &nbsp;Тамм, О. &nbsp;Т. &nbsp;Твардовський, В. &nbsp;Ф. &nbsp;Тендряков, М. &nbsp;О. &nbsp;Леонтович, В. &nbsp;Ф. &nbsp;Турчин, Л. &nbsp;В. &nbsp;Альтшулер, В. &nbsp;М. &nbsp;Чалідзе та ін.), які направляли листи-протести до різних інстанцій і звернення до вчених, наукових і творчих працівників усього світу. 17 червня Жорес Медведєв був випущений на волю з психіатричної лікарні<ref name="Заключение Медведева"/>.
 
===== Список найвідоміших осіб, які стали жертвами репресій =====
* Борисов, Володимир Євгенович<ref name="shadow"/><ref name="Алексеева. III"/><ref name="zaprava">{{книга|автор=|заглавие=Карательная психиатрия в России: Доклад о нарушениях прав человека в Российской Федерации при оказании психиатрической помощи|ссылка=https://web.archive.org/web/20130418230404/http://zaprava.ru/images/ps.pdf|место=Москва|издательство=Изд-во [[Международная хельсинкская федерация по правам человека|Международной Хельсинкской федерации по правам человека]]|год=2004|страницы=|страниц=496|isbn=}} {{Wayback|url=http://www.zaprava.ru/images/ps.pdf |date=20130418230404 }}</ref><ref name="gorbanevskaya-npar"/>
* Бродський, Йосип Олександрович<ref name="brodsky"/><ref name="Vasilenko">Василенко Н. Ю. [http://window.edu.ru/resource/932/40932/files/dvgu053.pdf «Основы социальной медицины», учебное пособие], Владивосток: Дальневосточный университет, 2004. С. 33.</ref><ref>{{публикация|статья|автор=Сафронова Н.И.|заглавие=«Антипсихиатрические» заметки|издание=Независимый психиатрический журнал|год=1993|номер=3—4|ссылка=http://npar.ru/wp-content/uploads/2016/02/%E2%84%963-4_1993.pdf|страницы=59—60}}</ref>
* Буковський, Володимир Костянтинович<ref name="shadow"/><ref name="Коротенко"/>{{rp|11}}<ref name="Гаррабе-1971">Garrabé J. Histoire de la schizophrénie. &nbsp;— Paris, 1992. Перевод: [http://www.psychiatry.ru/lib/53/book/7 История шизофрении]. См. [http://www.psychiatry.ru/lib/53/book/7/chapter/83 1971 год] (в гл. XI).</ref>
* Вишневська, Юлія Йосипівна<ref name="Инициативная группа"/><ref name="Казнимые"/>
* Галанськов, Юрій Тимофійович<ref name="Диагноз-карта"/><ref name="zaprava"/>
* Рафальський, Віктор Парфентійович<ref name="shadow"/><ref name="Коротенко"/>
* Ріпс, Ілля Аронович (Еліягу Ріпс)<ref name="Диагноз-карта"/><ref name="Инициативная группа"/>
* Самойлов, Едуард Володимирович<ref name="shadow"/><ref name="Подрабинек"/><ref>''Рогозин Ю.'' [http://prpk.info/news/umer_ehduard_samojlov/2010-02-10-1333 Умер Эдуард Самойлов, человек, который хотел улучшить мир] {{Wayback|url=http://prpk.info/news/umer_ehduard_samojlov/2010-02-10-1333 |date=20101222001004 }} // Патриот &nbsp;— российский политический клуб. &nbsp;— [[10 лютого]] [[2010 рік]]а.</ref>
* Самсонов, Микола Миколайович<ref name="Диагноз-карта"/>
* Скобов, Олександр Валерійович<ref name="shadow"/><ref name="Документы МХГ"/><ref>{{статья |заглавие=Суды над ЦУРКОВЫМ и СКОБОВЫМ |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 53 |ссылка=http://www.memo.ru/history/DISS/chr/XTC53-11.htm |язык=ru |месяц=1 августа |год=1979 }}</ref>
* Старчик, Петро Петрович<ref name="shadow"/><ref name="zaprava"/><ref name="against Dissenters"/>
* Стус, Василь Семенович<ref>{{книга|автор=Глузман С.|заглавие=Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента|издательство=Издательский дом Дмитрия Бураго|год=2012|страниц=520|isbn=978-966-489-121-6}}</ref><ref>{{статья |заглавие=Краткие сообщения |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 25 |ссылка=http://www.memo.ru/history/diss/chr/chr25.htm |язык=ru |месяц=20 мая |год=1972 }}</ref>
* Тарасов, Олександр Миколайович<ref>{{статья |автор= {{не перекладено|Різ Ерліх|en|Reese Erlich}}<!-- Проблема вікіфікації: Мовний код "«reese erlich"» не підтримується (BunykBot)--> |заглавие= Soviet Dissidents. Gone with the wind of change |издание= [[Chicago Tribune]] |год= 11.11.2001 |номер=}}</ref><ref name="Узлов">{{книга|автор=Узлов Н.Д.|заглавие=Шизофрения как клинический и культурный феномен: к проблеме шизофренизации массового сознания|ссылка=http://www.medpsy.ru/library/library156.pdf |место=Пермь |год=2009 |страниц=369}}</ref><ref name="NZ">{{статья |автор= Тарасов А. Н. |заглавие= Возвращение на Лубянку: 1977-й |издание= Неприкосновенный запас |год= 2007 |номер= 2 |ссылка = http://magazines.russ.ru/nz/2007/2/ta16.html}}</ref>
* Тарсис, Валерій Якович<ref name="shadow"/><ref name="zaprava"/>
* Тереля, Йосип Михайлович<ref name="shadow"/><ref>{{статья |заглавие=В психиатрических больницах |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 43 |ссылка=http://www.memo.ru/history/DISS/chr/XTC43-10.htm |язык=ru |месяц=31 декабря |год=1976 }}</ref><ref>{{статья |заглавие=В психиатрических больницах |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 45 |ссылка=http://www.memo.ru/history/DISS/chr/XTC45-25.htm |язык=ru |месяц=25 мая |год=1977 }}</ref>
 
==== Масові репресії ====
Багато випадків госпіталізації політичних в’язнівв'язнів були добре задокументовані. Зокрема, таким репресіям піддавались активісти-правозахисники, представники національних рухів<ref name="shadow"/><ref name="Finlayson">{{статья|автор=Finlayson J|заглавие=Political Abuse of Psychiatry with a Special Focus on the USSR Report of a meeting held at the Royal College of Psychiatrists on 18 November 1986 |ссылка=http://pb.rcpsych.org/content/11/4/144.full.pdf|издание=Psychiatric Bulletin |год=1987 |номер=11 |страницы=144—145|doi=10.1192/pb.11.4.144}}</ref>, громадяни, які прагнули до еміграції, релігійні інакодумці<ref name="hearing-1983"/><ref name="shadow"/><ref name="Finlayson"/>, учасники неофіційних груп, які намагалися відстоювати свої трудові права<ref name="hearing-1983"/><ref name="Документы МХГ">{{книга|заглавие=Документы Московской Хельсинкской группы|ссылка=http://library.khpg.org/files/docs/1372590915.pdf|ответственный=[Моск. Хельсинк. группа; о-во «Мемориал»; сост. Д. И. Зубарев, Г. В. Кузовкин]|место=М.|издательство=Моск. Хельсинк. группа|год=2006|страниц=592|isbn=5-98440-30-8}}</ref>, і особи, які відстоювали їх поодинці<ref name="Документы МХГ"/>. Нерідко в'язні сумління потрапляли до психіатричних лікарень з таких причин, як відмова віруючих від служби в армії, незаконний перехід кордону, фальсифіковані кримінальні звинувачення та ін.<ref name="СахаровIII-2">{{книга|автор=Сахаров А.Д. Часть третья. Горький|часть=Глава 2. Вновь Москва. Форум и принцип «пакета»|заглавие=Сахаров А.Д. Воспоминания|ссылка часть=http://www.bibliotekar.ru/saharov/52.htm|ссылка=http://www.bibliotekar.ru/saharov/index.htm}}</ref> Насильно поміщали до психіатричних лікарень також «підписантів» &nbsp;— осіб, які підписувалися під тими чи іншими значущими листами, що були відгуком на судові процеси та інші форми переслідувань<ref>{{публикация|книга|автор=Логинова М.А.|заглавие=Документ. Архив. История. Современность|часть=Л. Богораз: диссидентство — мощный прорыв к свободе. «Хроника текущих событий» (1968—1983) о правозащитном движении в СССР|место=Екатеринбург|издательство=Изд-во Урал. ун-та|год=2006|isbn=5-7996-0246-3|выпуск=6|страницы=318—335|ссылка часть=http://elar.urfu.ru/bitstream/10995/30719/1/dais_06_23.pdf}}</ref>.
 
Проаналізувавши сотні випадків політичних зловживань психіатрією в Радянському Союзі, політолог П. Реддауей і психіатр С. Блох зазначали, що значну (близько 10&nbsp;%) частину з тих, хто зазнав переслідувань, становили представники національних рухів. Як правило, вони протестували проти утиску прав у сфері мови, культури й освіти (українці, грузини, латиші, естонці, кримські татари) або виступали за надання реальної автономії союзним республікам відповідно до Конституції СРСР<ref name="shadow"/><!--к абзацу-->.
 
У 20&nbsp;% випадків, згідно з С. Блохом і П. Реддауеєм, застосовувалися репресії щодо людей, які прагнули емігрувати з Радянського Союзу. У деяких випадках таке прагнення було обумовлено національною приналежністю (поволзькі німці, які хотіли повернутися до Західної Німеччини; євреї, які бажали емігрувати до Ізраїлю), в інших випадках потенційні емігранти лише прагнули до кращого для себе життя<ref name="shadow"/><!--к абзацу-->.
 
Близько 15&nbsp;%, за Блохом і Реддауеєм, становили представники різних конфесій, які прагнули сповідувати свою релігію вільно, а також домогтися повного розділення церкви й держави. Хоча радянське законодавство формально гарантувало свободу совісті, насправді існували жорсткі обмеження, і віруючі, які займалися розповсюдженням своїх релігійних поглядів (католики, православні, баптисти, п'ятдесятники, буддисти та ін.), піддавалися кримінальним переслідуванням<ref name="shadow"/><!--к абзацу-->.
 
Крім випадків поміщення політичних інакодумців до психіатричних лікарень, що стали широко відомими, траплялися «локальні конфлікти» громадян з представниками влади, які закінчувалися недобровільною госпіталізацією, хоча клінічних підстав для цього не було<ref name="Юдин">{{книга|автор=Иванюшкин А.Я., Игнатьев В.Н., Коротких Р.В., Силуянова И.В.|часть=Глава XII. Этические проблемы оказания психиатрической помощи|заглавие=Введение в биоэтику: Учебное пособие|ссылка=https://web.archive.org/web/20081211122857/http://window.edu.ru/window_catalog/files/r42442/index.html|ответственный=Под общ. ред. Б.Г. Юдина, П.Д. Тищенко|издание=|место=Москва|издательство=Прогресс-Традиция|год=1998|страницы=|страниц=381|серия=|isbn=5898260064|ссылка часть=http://window.edu.ru/window_catalog/files/r42442/gl12.pdf}} {{Wayback|url=http://window.edu.ru/window_catalog/files/r42442/index.html |date=20081211122857 }}</ref>. Таким репресіям піддавалися, зокрема, особи, які зверталися зі скаргами на бюрократизм і ті чи інші зловживання місцевої влади до вищих органів державної влади: Центрального Комітету КПРС, Президії Верховної Ради, Ради Міністрів<ref name="shadow"/>.
 
А. &nbsp;Д. &nbsp;Сахаров писав, що в деяких центральних установах, як-от приймальні Прокуратури СРСР і Верховної Ради, існувала система направляти особливо наполегливих відвідувачів до психіатричних лікарень. До числа цих відвідувачів належали люди, які безрезультатно добивалися справедливості в конфліктах з начальством на роботі, у ситуації незаконного звільнення та ін.<ref name="СахаровII-27">{{книга|автор=Сахаров А.Д. Часть вторая|часть=Глава 27. Письма и посетители|заглавие=Сахаров А.Д. Воспоминания|ссылка часть=http://www.bibliotekar.ru/saharov/46.htm|ссылка=http://www.bibliotekar.ru/saharov/index.htm}}</ref> У документах Московської Гельсінської групи (1976 &nbsp;р., документ № &nbsp;8) зазначалося: «Приблизно 12 осіб у день міліція направляє до чергових психіатрів тільки з приймальні Верховної Ради СРСР; крім того, ще 2–3 людини з тих, хто намагався пройти в посольство; крім того, невизначене число з інших місць присутствія, а також &nbsp;— прямо з вулиці. З них приблизно половина &nbsp;— госпіталізується».<ref>[http://www.mhg.ru/history/145B1EA '''1976.''' ''15. О злоупотреблениях психиатрией.'' Документ № &nbsp;8] {{Wayback|url=http://www.mhg.ru/history/145B1EA |date=20131020055035 }} // [http://www.mhg.ru/history/13DFED0 Документы МХГ (1976—1982)] {{Wayback|url=http://www.mhg.ru/history/13DFED0 |date=20080927010106 }}</ref>
 
У спільній записці керівників КДБ, МВС, Генеральної прокуратури та Міністерства охорони здоров'я СРСР, надісланій до ЦК КПРС 31 серпня 1967 року, згадувалося:
С. Глузман зазначає, що значно більша кількість людей, у порівнянні з числом жертв репресій, які пройшли через судові процедури, була піддана позасудовим психіатричним репресіям. До числа таких репресій належали, зокрема, випадки недобровільної госпіталізації до психіатричних лікарень на короткий термін, найчастіше на один або два дні, за вказівкою партійних або державних органів<ref name="Глузман" />.
 
Двічі на рік люди, які перебували на психіатричному обліку, недобровільно госпіталізувалися до психіатричних стаціонарів не за медичними показаннями, а за вказівками чиновників. За два тижні до великих радянських свят &nbsp;— 7 листопада та 1 травня &nbsp;— райкоми та міськкоми КПРС секретно направляли до головних лікарів психлікарень розпорядження тимчасово госпіталізувати до психіатричних лікарень людей з непередбачуваною поведінкою<ref name="Тюремная психиатрия, 28:00">См. 28:00 от начала фильма {{cite web|author=Ярошевский А.|datepublished=2005|url=http://rutube.ru/tracks/745138.html?v=ae1ddf89fb4eaa2123d4bc8d7a3470fe|title=Фильм «Тюремная психиатрия»|publisher=rutube|accessdate=2010-03-21|archiveurl=https://archive.today/20120214130517/http://rutube.ru/tracks/745138.html?v=ae1ddf89fb4eaa2123d4bc8d7a3470fe|archivedate=2012-02-14|deadlink=yes}}</ref> (у тому числі інакодумців і багатьох віруючих<ref name="СахаровII-7">{{книга|автор=Сахаров А.Д. Часть вторая|часть=Глава 7. Обыск у Чалидзе. Суд над Красновым-Левитиным. Проблема религиозной свободы и свободы выбора страны проживания. Суд над Т. Обращение к Верховному Совету СССР о свободе эмиграции. В марте 1971 года открылся XXIV съезд КПСС|заглавие=Сахаров А.Д. Воспоминания|ссылка часть=http://www.bibliotekar.ru/saharov/26.htm|ссылка=http://www.bibliotekar.ru/saharov/index.htm}}</ref>), щоб забезпечити громадський порядок під час свят<ref name="Тюремная психиатрия, 28:00"/>, і психіатричні лікарні ставали тимчасовими в'язницями для «соціально небезпечних» людей<ref name="Psychiatry as ideology">{{публикация|статья|автор=Bloch S|заглавие=Psychiatry as ideology in the USSR|издание=Journal of medical ethics|год=1978|ссылка=http://jme.bmj.com/content/medethics/4/3/126.full.pdf|issue=3|volume=4|pages=126—131|pmid=691016}}</ref>. Схожа ситуація відбувалася під час партійних з'їздів<ref name="Подрабинек"/>, візитів закордонних державних діячів<ref name="Подрабинек"/><ref name="Psychiatry as ideology"/>, коли багато дисидентів поміщалися до психіатричних лікарень загального типу на 1–2 тижні або місяць<ref name="Подрабинек"/>.
 
Порушенням прав пацієнтів була й «профілактична» госпіталізація людей, які перебували на обліку, перед головними міжнародними заходами на кшталт молодіжних фестивалів та Олімпійських ігор.<ref>{{статья |заглавие=History and current condition of Russian psychiatry |издание={{Нп3|International Review of Psychiatry|Int Rev Psychiatry||International Review of Psychiatry}} |том=24 |номер=4 |страницы=328—333 |pmid=22950772 |doi=10.3109/09540261.2012.694857 |ссылка=http://informahealthcare.com/doi/abs/10.3109/09540261.2012.694857 |язык=en |тип=journal |автор=Krasnov V. N., Gurovich I. |месяц=8 |год=2012}}</ref> Формальним приводом для цього був лише облік у психоневрологічному диспансері, навіть у зв'язку з, наприклад, невротичними або патохарактерологічними реакціями.<ref>{{публикация|статья|автор=Краснов В.Н.|заглавие=ИСТОРИЯ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ПСИХИАТРИИ Ю.А. Александровский. М.: «ГЭОТАР-Медиа», 2013. Т. 1-3 |издание=Социальная и клиническая психиатрия|год=2014|том=24|ссылка=http://cyberleninka.ru/article/n/istoriya-otechestvennoy-psihiatrii-yu-a-aleksandrovskiy-m-geotar-media-2013-t-1-3|выпуск=№2}}</ref> Зокрема, голова КДБ Ю. &nbsp;В. &nbsp;Андропов у своїй доповіді, направленій до ЦК КПРС, у 1980 році зазначав: ''«...з…з метою запобігання можливим провокаційним й антигромадським діям з боку психічно хворих осіб з агресивними намірами вживаються заходи спільно з органами охорони здоров'я та міліції, спрямовані на попереджувальну ізоляцію таких людей під час Олімпіади 1980 &nbsp;р.»''.<ref name="post-Soviet"/>
 
Підготовка до Олімпійських ігор 1980 року стала приводом до хвилі арештів, що почалася в 1979 році й мала на меті остаточне придушення дисидентського руху. Деякі з дисидентів отримували особливо тривалі терміни таборів, інші госпіталізувалися до психіатричних лікарень. Міста, де проходила Олімпіада, були (як зазначає відомий радянолог, професор політології, генеральний секретар міжнародної організації «Глобальна ініціатива у психіатрії» Р. ван Ворен) «очищені від будь-кого, хто міг би зруйнувати гарний, але все ж крихкий образ гармонійного соціалістичного суспільства»: психіатричні пацієнти, алкоголіки, люди, які ведуть асоціальний спосіб життя, і дисиденти піддавалися масовим арештам, і багато хто з них поміщався до психіатричних установ.<ref name="О диссидентах">{{книга|автор=Ван Ворен Р. |заглавие=О диссидентах и безумии: от Советского Союза Леонида Брежнева к Советскому Союзу Владимира Путина|ответственный=Пер. с англ. К. Мужановского; предисл. И. Марценковского|место=Киев|издательство=Издательский дом Дмитрия Бураго|год=2012|страниц=332|isbn=978-966-489-158-2}}</ref><!--к абзацу-->
 
===== Госпіталізація й визнання неосудними за рішенням судово-психіатричної експертизи =====
Політичним дисидентам часто висувалося звинувачення за статтею 70 (антирадянська агітація й пропаганда) і 190-1 (поширення завідомо неправдивих вигадувань, що ганьблять радянський державний і суспільний лад) КК. Судовим психіатрам пропонувалося обстежити тих інакодумців, психічний стан яких, за висновком слідчих, не відповідав нормі<ref name="Ougrin"/>, і в разі визнання політичного інакодумця неосудним він згідно з рішенням суду поміщався до психіатричної лікарні на безстрокове &nbsp;— до повного «одужання» &nbsp;— лікування.<ref name="Королева"/>
 
Однак у багатьох випадках інакодумці, притягнуті до кримінальної відповідальності й направлені на судово-психіатричну експертизу, поміщалися до лікарень спеціального типу МВС навіть без судового засідання й рішення суду, за одним лише висновком експертизи, оскільки формулювання, що містилися в законодавстві, далеко не завжди давали можливість засудити за небажані висловлювання<ref name="Ковалев"/>. Експертний висновок про неосудність призводив до автоматичного направлення на примусове лікування, коли факт порушення закону ще не був доведений<ref name="Коротенко"/>.
[[Файл:Serbskij-institute.jpg|200px|thumb|слева|Здание Института имени Сербского в Москве]]
Медичне обстеження та експертиза на предмет осудності зазвичай проводилися в науково-дослідних інститутах: у Центральному НДІ судової психіатрії ім. В. &nbsp;П. &nbsp;Сербського в Москві, Науково-дослідному психоневрологічному інституті ім. В. &nbsp;М. &nbsp;Бехтерєва в Ленінграді, психоневрологічних інститутах МОЗ УРСР у Харкові й Одесі та ін. Головними «експертами» з питань медичного обстеження були Д. &nbsp;Р. &nbsp;Лунц, А. &nbsp;В. &nbsp;Снєжневський, Г. &nbsp;В. &nbsp;Морозов та ін.<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
У разі, якщо психіатри, які обстежили обвинуваченого, не погоджувалися щодо діагнозу або ж були присутні ті чи інші політичні тонкощі, обвинуваченого відправляли на обстеження до Інституту ім. Сербського.<ref name="Ougrin"/> Експертиза в Інституті ім. Сербського проводилася зазвичай суто формально: кількох коротких формальних бесід було достатньо, щоб зробити висновок про необхідність примусового лікування<ref name="Подрабинек"/>.
 
Стаття 58 КК РРФСР визначала поміщення до психіатричного стаціонара загального або спеціального типу як примусові заходи медичного характеру. Від рішення суду залежав тип психіатричної лікарні, куди направляли на «лікування»: загальна (звичайна міська, обласна або республіканська психіатрична лікарня &nbsp;— ПЛ) або спеціальна, тюремного типу (психлікарня спеціального типу &nbsp;— СПЛ) (ст.ст. 408, 409 КПК РРФСР).<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
Здебільшого при направленні на лікування до звичайної психіатричної лікарні дотримувалися «республіканського» принципу: така лікарня знаходилася зазвичай за місцем проживання пацієнта. Але в деяких зі звичайних ПЛ були спеціальні палати: до таких ПЛ належали психіатрична міська клінічна лікарня № &nbsp;1 ім. Кащенко (Москва) &nbsp;— «Канатчикова дача»; ПМЛ № &nbsp;3 (Москва) &nbsp;— «Матроська тиша»; ПМЛ № &nbsp;5 (Московська область) &nbsp;— «Стовпи»; Ризька ПМЛ; психоневрологічна лікарня ім. Скворцова-Степанова № &nbsp;3 (Ленінград) тощо.<ref name="Королева"/><!--к абзацу-->
 
Поміщення до психіатричної лікарні спеціального типу призначалося судом щодо душевнохворих, які становили за психічним станом і характером скоєних ними суспільно небезпечних діянь особливу небезпеку для суспільства.<ref name="Королева"/> Саме таке рішення найчастіше виносилося судом стосовно інакодумців, обвинувачених у скоєнні «політичних» злочинів<ref name="Инициативная группа"/>, хоча доказів, що дисиденти є небезпечними для себе або для суспільства й можуть скоїти фізичне насильство, зазвичай не висувалося<ref name="hearing-1983"/><ref name="Коротенко"/><ref name="against Dissenters"/>. Направлення ж до психіатричної лікарні загального типу вважалося порівняно м'якою формою примусових заходів медичного характеру.<ref name="Инициативная группа"/>
''Таке психіатричне обстеження може бути проведене вдома, за місцем роботи або «події», у камері попереднього ув'язнення, у належному закладі або в іншому місці.''<ref name="Буковский, Глузман"/>}}
 
Інакодумці недобровільно поміщалися до психіатричних лікарень за найрізноманітніших обставин, при цьому часто вони піддавалися ув’язненнюув'язненню, не бувши заздалегідь оглянутими психіатром. Їх затримували на роботі, на вулиці або в домашніх обставинах; у низці випадків дисидентів викликали під якимось приводом до лікарні, відділення міліції, військкомату або інших державних установ, де несподівано для себе інакодумець поставав перед психіатром, який недобровільно поміщав його до психіатричного стаціонару.<ref name="against Dissenters"/>
 
Хоча, відповідно до «Інструкції з невідкладної госпіталізації ...», недобровільно госпіталізовану людину повинна була протягом доби оглянути спеціальна комісія у складі трьох лікарів-психіатрів, щоб розв’язатирозв'язати питання про те, чи виправдане стаціонування та чи потрібне подальше перебування у стаціонарі<ref name="hearing-1983"/><ref>ИНСТРУКЦИЯ Министерства здравоохранения СССР от 26.VIII.1971 г. № &nbsp;06-14-43 (Согласована с Прокуратурой СССР и МВД СССР). См. {{книга|автор=Подрабинек А.П.|заглавие=Карательная медицина|ссылка=https://www.webcitation.org/6OJBuMkj9?url=http://www.cchr.spb.ru/wp-content/uploads/podrabinek_karatelnaya_meditsina_1979_text%5b1%5d.pdf|место=Нью-Йорк|издательство=Хроника|год=1979|страницы=|страниц=223|isbn=0897200225}} {{Архивировано|url=https://www.webcitation.org/6OJBuMkj9?url=http://www.cchr.spb.ru/wp-content/uploads/podrabinek_karatelnaya_meditsina_1979_text%5b1%5d.pdf |date=2014-03-24 }} ''Приложение 1.''</ref>, насправді інакодумці, які зазнали госпіталізації, у багатьох випадках не оглядалися комісією протягом першої доби, а часом і не піддавалися огляду взагалі<ref name="hearing-1983"/>.
 
==== Умови перебування у стаціонарах ====
Ті з радянських громадян, хто пройшов через ув'язнення і в таборах, і у спеціальних психіатричних лікарнях, незмінно оцінювали свій досвід перебування у психлікарнях як той, який значно більше принижував людську гідність та був важчим переживанням<ref name="Gershman"/>.
 
Н. Адлер і С. Глузман (1992), проаналізувавши все різноманіття стресових факторів, які були випробувані на собі дисидентами &nbsp;— жертвами примусової госпіталізації, виділили, зокрема, такі стресори фізичного характеру:<ref name="Адлер">{{статья|автор=Адлер Н., Глузман С.|заглавие=Пытка психиатрией. Механизм и последствия|ссылка=http://www.irc-kyiv.org/media/tortury-1-2001.pdf|издание=Социально-психологические и медицинские аспекты жестокости|год=2001|номер=1|страницы=118—135}}{{Недоступная ссылка|date=Июнь 2018 |bot=InternetArchiveBot }} См. также другие публикации статьи: Обозрение психиатрии и медицинской психологии им. В.&nbsp;М. &nbsp;Бехтерева, № &nbsp;3, 1992. С. 138–152138—152; Вісник Асоціації психіатрів України, № &nbsp;2, 1995. С. 98–113.</ref>
* Надзвичайна скупченість у камерах. За свідченнями колишніх в'язнів спеціальних лікарень та свідченнями міжнародних експертів, пройти між ліжками було важко навіть одній людині; в'язням доводилося постійно перебувати на койках сидячи або лежачи, дихаючи спертим повітрям (відсутність примусової вентиляції в камерах було повсюдним).
* Відсутність у камерах туалетів, що було найбільш болісним стресором фізичного характеру. Відправлення фізіологічних потреб допускалося лише у встановлений адміністрацією час доби й у строго передбачені кілька хвилин для кожного.
Серед стресорів морально-психологічного характеру Н. Адлер і С. Глузман називають:<ref name="Адлер"/>
* Позбавлення елементарних юридичних прав, невід'ємних навіть у тюрмах і таборах.
* Позбавлення можливості мати в камері папір і ручку, суворе обмеження надходження книг і журналів. З цієї причини &nbsp;— неможливість перемкнутися на ті чи інші заняття, щоб знизити негативний вплив інших психологічних стресорів. У випадках, коли в'язні починали займатися вивченням іноземних мов, лікарі негайно констатували «погіршення стану» і збільшували дози нейролептиків.
* Позбавлення можливості перебувати в одній камері з іншими політичними в'язнями: кожного з них тримали в камері з виключно важкими хворими, які скоїли тяжкі злочини. Спілкування з іншими дисидентами було заборонено, політичні в'язні були змушені роками спостерігати людей з важкою розумовою відсталістю, з кататонічним збудженням і т. ін.
 
Багатьом пацієнтам спецлікарень не дозволялося тримати в палатах свої особисті речі. Уся вхідна та вихідна кореспонденція пацієнтів прочитувалася; телефонами користуватися не дозволяли. У ролі відвідувачів спеціальних психлікарень допускалися зазвичай лише члени сім'ї, і за побаченнями велося спостереження. У низці випадків побачення були вкрай рідкі: так, в Черняхівській СПЛ у пацієнтів було в середньому по два-три побачення на рік<ref name="report-of-us-delegation"/>. Побачення відбувалися у присутності наглядача; як і в тюрмі, було заборонено багато тем для розмови<ref name="Подрабинек"/>.
 
Більшість спеціальних психіатричних лікарень були розташовані на території діючих або в будівлях колишніх в'язниць<ref name="Подрабинек"/>. Обстановка у спецлікарнях багато в чому нагадувала тюремну. Так, Казанська й Черняхівська спецлікарні були оточені високими цегляними стінами, попід стіною навколо всієї території &nbsp;— сторожові вежі з охоронцями МВС, поверх стін &nbsp;— колючий дріт. Усі входи до відділень і палат закривалися дверима зі сталевою решіткою або з суцільної стали. Кожне відділення мало свій двір для прогулянок, при цьому двори були оточені суцільними огорожами, щоб перешкодити контакту між відділеннями<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
Багато пацієнтів у СПЛ перебували замкненими в палатах значну частину дня без будь-якої діяльності (крім прийому їжі та прогулянок у дворі)<ref name="report-of-us-delegation"/>. Обстановка «палат» майже не відрізнялася від обстановки тюремних камер. Стіни «палат» були покриті штукатуркою; вікна маленькі, заґратовані, нерідко закриті дерев'яними щитами &nbsp;— «намордниками»; спали ув'язнені на металевих нарах або ліжках. Вночі в камерах зазвичай горіло світло (на лампочку часто була надіта дротова сітка або червоний плафон), що ускладнювало сон для багатьох ув'язнених. Взимку в камерах і на прогулянках нерідко бувало холодно, проте мати свій одяг часто не дозволялося<ref name="Подрабинек"/>.
 
Трудотерапія в деяких спецпсихлікарнях була обов'язковою, у деяких лише заохочувалася адміністрацією. Пацієнти працювали в картонажних, ткацьких, палітурних, швейних та інших майстернях, отримуючи за це надзвичайно малу заробітну плату &nbsp;— від 2 до 10 рублів на місяць, які перераховувалися на особистий грошовий рахунок. Адміністрації СПЛ ця праця була дуже вигідною, оскільки ціна збуту виготовленої продукції в десятки разів перевищувала вартість оплати праці. Відмова працювати часом каралася ін'єкціями психотропних препаратів і цькуванням, здійснюваним санітарами-кримінальниками<ref name="Подрабинек"/>.
 
Охоронну службу у спецпсихлікарнях, як і в тюрмах, несли офіцери й солдати внутрішніх військ. Отже, у спеціальних психіатричних лікарнях було, по суті, два начальства: військове та медичне; відповідно, два керівники: начальник спецпсихлікарні та головний лікар. При цьому багато функцій не були розмежовані чітко між військовою й медичною адміністраціями, і багато хто з завідувачів відділень та лікарів були офіцерами; старшим сестрам та фельдшерам у низці СПЛ також були надані військові звання<ref name="Подрабинек"/>.
 
===== Харчування =====
Характерна була груба, одноманітна, погана їжа. У радянських пенітенціарних установах скудний харчовий раціон традиційно був одним з найбільш ефективних методів впливу на поведінку в'язнів, однак «пацієнти» психіатричних в'язниць зазвичай отримували їжі навіть менше, ніж в'язні в тюрмах і таборах. Причина цього полягала в тому, що частина вмісту загального харчового «котла» з'їдали так звані санітари, набрані для примусової роботи у спеціальних лікарнях з-поміж звичайного тюремного контингенту &nbsp;— людей, засуджених до позбавлення волі за кримінальні злочини. За повідомленнями колишніх в'язнів спеціальних психіатричних лікарень, ці санітари при повному потуранні адміністрації шантажем, погрозами й побоями вимагали у в'язнів частину харчових продуктів, що передавалися в дуже обмеженій кількості родичами з волі.<ref name="Адлер"/> Продукти також крали медсестри, фельдшери, наглядачі, працівники харчоблоку. Крім цього, увесь персонал спецпсихлікарні в робочий час зазвичай харчувався в загальній їдальні &nbsp;— також за рахунок ув'язнених.<ref name="Подрабинек"/>
 
Кількість передач і посилок, які одержувалися від близьких і містили харчові продукти, у більшості спеціальних психіатричних лікарень обмежувалася; в інших СПЛ передачі й посилки заборонялися, в третіх &nbsp;— дозволялися без обмежень. Вага посилки або передачі зазвичай не повинна була перевищувати 5 кілограмів. Деякі продукти передавати не дозволялося.<ref name="Подрабинек"/>
 
===== Примусове застосування медичних заходів =====
* Застосування атропінокоматозної терапії, що зазначалося як окремими дисидентами<ref name="Адлер"/>, так і міжнародними експертами, які відвідували психіатричні в'язниці в СРСР<ref name="Bonnie"/><ref name="report-of-us-delegation"/><ref name="Адлер"/>. Спеціальна медична література в СРСР підтверджує факт використання такого засобу, повідомляючи і про значну небезпеку цього застарілого методу лікування<ref name="Адлер"/>. Використання атропіну, що викликає минущі деліріозні стани й високу температуру, не є прийнятим лікувальним методом на Заході<ref name="report-of-us-delegation"/>.
* Інсулінокоматозна терапія<ref name="Bonnie"/><ref name="О диссидентах"/><ref name="Адлер"/> курсами, що складалися з 25–30 гіпоглікемічних ком<ref name="Gershman"/>.
* • Постійне та тривале (роками) використання нейролептиків. При цьому коректори (медикаментозні засоби, які зазвичай застосовуються для купірування або пом'якшення нейролептичних екстрапірамідних розладів), що видавалися в'язням, часто під загрозою побиття вилучалися в них «молодшим медичним персоналом» &nbsp;— санітарами-кримінальниками, які використовували їх з метою наркотизації.<ref name="Адлер"/> Нейролептики у високих дозах застосовувалися, зокрема, як покарання за порушення лікарняних правил і для «лікування» від антирадянських поглядів і висловлювань.<ref name="Bonnie"/>
 
За словами колишніх в'язнів-дисидентів, застосування нейролептиків було особливо важким фактором, що впливав на них, як у зв'язку з виразно негайною дією, так і у зв'язку з безперервністю та тривалістю призначення. Багаторічний в'язень спеціальних психіатричних лікарень, лікар за професією, описав стан психічно здорової, спокійної людини після введення високої дози нейролептику мажептилу (тоді &nbsp;— найбільш уживаного) таким чином: ''«Уявіть собі величезну камеру, де ліжок так багато, що важко пробираєшся між ними. Вільного місця практично немає. А вам ввели мажептил, і ви внаслідок цього відчуваєте непереборну потребу рухатися, бігати по камері, говорити, і поруч із вами в такому самому стані з десяток убивць і ґвалтівників...ґвалтівників… а рухатися ніде, будь-який ваш невивірений свідомістю рух призводить до зіткнення з такими самими рухово збудженими сусідами...сусідами… і так &nbsp;— дні, місяці, роки»''.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
 
Здебільшого в'язні, які відчували важкі психічні побічні ефекти застосування нейролептиків, мали страх перед можливістю необоротних психічних змін внаслідок їх прийому. Гнітила сильна боязнь, що ніколи не відновляться колишні особливості характеру, колишні життєві та професійні інтереси. Лікарі зазвичай замовчували про оборотності цих змін, прагнувши фіксувати страх перед ними з метою модифікації політичних або релігійних переконань в'язня.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
Н. Адлер і С. Глузман виділяють такі фактори:<ref name="Адлер"/>
* Категорична вимога до дисидентів від медичного персоналу, який неприховано виконував оперативно-слідчі функції, відмовитися від їх політичних переконань, яка підкріплювалася різкою інтенсифікацією лікування нейролептиками, сульфозином і шоковими методами. Це змушувало багатьох дисидентів зрештою вдаватися до ідеологічної мімікрії, демонструючи «згасання маячних утворень».
* Побиття, яких в'язні зазнавали з боку санітарів &nbsp;— кримінальних злочинців. Часто ці побиття були настільки жорстокими, що спричиняли дуже важкі наслідки. Свідки розповідають і про конкретні випадки смертей внаслідок побиття, називаючи імена загиблих ув'язнених.
 
Застосовувалося також закручування непокірних мокрими простирадлами (рушниками), які, висихаючи, нестерпно стискали тіло<ref name="hearing-1983"/><ref name="СахаровII-6"/><ref name="Репортаж"/><ref>{{книга|автор=|часть=Обращение Виктора Файнберга|заглавие=Казнимые сумасшествием: Сборник документальных материалов о психиатрических преследованиях инакомыслящих в СССР|ссылка=https://web.archive.org/web/20100923133309/http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf|ответственный=Редакторы: А. Артемова, Л. Рар, М. Славинский|место=Франкфурт-на-Майне|издательство=Посев|год=1971|страницы=381—398|страниц=508|isbn=|url=http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf}}</ref>. Використовувалися покарання, зокрема фізичні<ref name="Петрюк-рец"/>; прив'язування до ліжка на тривалий термін &nbsp;— так, у Казанській спецпсихлікарні в'язнів прив'язували до ліжка на три дні й довше<ref>{{статья |заглавие=Казанская спецпсихбольница |издание=[[Хроника текущих событий]] |номер=Вып. 10 |ссылка=http://www.memo.ru/history/DISS/chr/chr10.htm#p10 |язык=ru |месяц=31 октября |год=1969 }}</ref>. Дозування нейролептиків збільшували (або до схеми «лікування» вводився сульфозин), зокрема, після порушень режиму або скарг пацієнтів &nbsp;— приводом служила, наприклад, висловлювана стосовно лікарні критика, сигаретний попіл під ліжком пацієнта або нескромний погляд на груди медсестри<ref name="report-of-us-delegation"/>. Санітару, медсестрі або фельдшеру достатньо було поскаржитися лікарю на неправильну поведінку пацієнта або зробити запис про це в журналі спостережень, який щодня перевірявся лікарем, щоб спричинити каральні заходи<ref name="Битюцкая">{{публикация|книга|автор=Битюцкая В.В.|заглавие='''Век информации:''' Ценностные ориентиры отечественной журналистики: сб. науч. статей|часть=Публицистика советских политзаключенных, адресованная свободному читателю (1951—1991 годы)|ссылка=http://jf.spbu.ru/upload/files/file_1428065532_4462.pdf|ответственный=ред.-сост. Г. В. Жирков, К. В. Силантьев, С. Б. Никонов, Е. С. Георгиева|место=СПб|издательство=С.-Петерб. гос. ун-т, Ин-т «Высш. шк. журн. и мас. коммуникаций»|год=2015|выпуск=1(S1)|страницы=216—288|страниц=368}}</ref>.
 
Як покарання за відкрите невдоволення лікарняними порядками пацієнтів часом переводили до важкого, «буйного» відділення або позбавляли представлення на виписку<ref name="Подрабинек"/>. В одній з лікарень за написання листа з критикою умов утримання (у спеціальний, відведений для листування день) пацієнт був покараний трьома тижнями одиночного ув'язнення<ref name="report-of-us-delegation"/>.
Правила режиму у спеціальних лікарнях зазвичай не вивішувалися, однак пацієнти часто каралися за порушення цих правил<ref name="report-of-us-delegation"/>.
 
У психіатричних лікарнях загального типу режим утримання був значно менш жорстким у порівнянні зі спеціальними психіатричними лікарнями, але поряд з відносною свободою для ув'язнених існувала й свобода свавілля для медперсоналу &nbsp;— з цієї причини свавілля фельдшерів, медсестер і санітарів часто було ще страшніше, ніж у спецпсихлікарнях<ref name="Подрабинек"/>.
 
==== Терміни ув'язнення й виписка ====
Н. Адлер і С. Глузман зазначають, що рішення про звільнення або переведення до м'якших умов звичайної психіатричної лікарні насправді приймалося здебільшого КДБ та візувалося лікарями й судом лише символічно<ref name="Адлер"/>.
 
Академік А. &nbsp;Д. &nbsp;Сахаров писав: «Практично у всіх відомих мені випадках перебування у спецпсихлікарнях було більш тривалим, ніж відповідний термін ув'язнення за вироком».<ref name="СахаровII-6"/> Н. Адлер, С. Глузман наводять таку статистику: середній термін перебування дисидентів у спеціальних психіатричних лікарнях становив 2 роки, але в деяких випадках він досягав 20 років. Багато дисидентів протягом свого життя були направлені на таке «лікування» неодноразово. Часто після звільнення з психіатричної лікарні людину заарештовували й карали вже тюремно-табірним ув'язненням.<ref name="Адлер"/>
 
У більшості спеціальних психіатричних лікарень в'язні проходили шлях від найважчого до найлегшого, «виписного» відділення. При тихій, «угодовській» поведінці в'язень міг досягти виписного відділення за період у півтора-два роки. Однак достатньо було того чи іншого порушення, щоб цей шлях почався для ув'язненого заново. Порівняно легким шляхом звільнення зі спецпсихлікарні або пом'якшення умов утримання було «каяття», не обов'язково публічне або письмове: достатньо було висловити його в розмові з лікарем, який повідомляє про «каяття» в'язня до КДБ, і потім повторити на виписній комісії.<ref name="Подрабинек"/>
* Бідність, відсутність власного житла.
* Використання владою родичів для чинення тиску або для стеження.
* Відсутність у країні будь-яких реабілітаційних центрів для жертв тортур.
* Наявність психіатричного «ярлика» з усіма небезпеками та правовими обмеженнями, які випливають з цього.
 
Деякі жертви політичних репресій виходили зі стаціонарів з тими чи іншими важкими фізичними наслідками для організму<ref name="post-Soviet"/> (аж до непрацездатності<ref name="О диссидентах"/>), інші відчували себе психічно зломленими<ref name="post-Soviet"/>. Деякі, як, наприклад, український шахтар і правозахисник Олексій Нікітін<ref name="post-Soviet"/>, слюсар Микола Сорокін з Ворошиловграда<ref name="Gershman"/>, загинули при своєму перебуванні у психіатричних лікарнях<ref name="Gershman"/><ref name="post-Soviet"/>. Так, у Миколи Сорокіна інтенсивне застосування психотропних засобів у Дніпропетровській СПЛ призвело до захворювання нирок, що спричинило летальний кінець. Борис Євдокимов, журналіст, був хворий на рак під час свого перебування у психіатричному стаціонарі, однак не отримав необхідного лікування від цієї хвороби. Після дворічного ув'язнення у психіатричній лікарні він був звільнений і того ж року помер у віці 56 років. За п'ять місяців до смерті Євдокимова йому було відмовлено в дозволі виїхати за кордон для лікування.<ref name="shadow"/>
 
У низці випадків в'язні після звільнення помічали у себе психічні симптоми невротичного кола, які раніше були відсутні: почуття втоми, погіршення концентрації уваги, збудливість, вегетативні порушення, дратівливість, нічні кошмари, тимчасові стани деперсоналізації, гостре почуття туги. Як випливає з неопублікованої доповіді Ю. &nbsp;Л. &nbsp;Нуллера на IV міжнародному симпозіумі з тортур і медичної професії (1991 рік, Будапешт), аналогічні стани деперсоналізації спостерігалися і у звільнених в'язнів сталінських таборів.<ref name="Адлер"/><!--к абзацу-->
 
=== Інші експертизи та огляди ===
У 1969 році після арешту П. &nbsp;Г. &nbsp;Григоренка в Ташкенті комісія місцевих лікарів під керівництвом професора Ф. &nbsp;Ф. &nbsp;Детенгофа прийшла до висновку: «Наразі Григоренко ознак психічного захворювання не виявляє, як не виявляв їх і в період здійснення (2-га половина 1965 &nbsp;р. &nbsp;— по квітень 1969 &nbsp;р.) інкримінованих йому злочинів»<ref name="Казнимые"/>. Після цього Григоренко перевезли до Інституту ім. Сербського, де внаслідок психіатричної експертизи його знову (у перший раз &nbsp;— в Інституті ім. Сербського в 1964 році) визнали неосудним, а потім помістили до Черняхівської спеціальної психіатричної лікарні<ref name="pesnya_sudby">{{статья|автор=Феофанова А.|заглавие=Песня судьбы|ссылка=http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/pesnya_sudby.html|издание=[[Зеркало недели]]|год=4 апреля 1997}}</ref>. У висновку цієї психіатричної експертизи стверджувалося, що Григоренко «страждає на психічне захворювання у формі патологічного (паранояльного) розвитку особистості з наявністю ідей реформаторства, що виникли в особистості з психопатичними рисами характеру й початковими явищами атеросклерозу судин головного мозку»<ref name="Дело генерала">{{публикация|статья|автор=Савенко Ю.|заглавие=Дело генерала Петра Григоренко по материалам посмертной экспертизы|издание=Независимый психиатрический журнал|год=1992|номер=3—4|ссылка=http://npar.ru/wp-content/uploads/2016/02/%E2%84%963-4_1992.pdf|страницы=36—60}}</ref>.
[[Файл:Gluzman S.jpg|thumb|Семен Глузман, відомий психіатр, радянський дисидент, політв'язень]]
У 1971 році молодий психіатр Семен Глузман провів заочну судово-психіатричну експертизу по справі генерала Григоренка, скориставшись при цьому матеріалами кримінальної справи, отриманими від адвоката Григоренка Калістратової, а також поговоривши з близькими генералу людьми. Експертиза доводила неправомірність діагнозу, виставленого представниками офіційної психіатрії. Результати експертизи були опубліковані в самвидаві, після чого Глузман отримав сім років таборів суворого режиму й чотири роки заслання.<ref name="Коротенко"/>{{rp|23}}<!--к абзацу-->
 
Згодом, перебуваючи в США й будучи позбавленим радянського громадянства, П. Григоренко в 1978 році звернувся до відомого психіатра, доктора медицини Волтера Райха з проханням про проведення судово-психіатричної експертизи<ref name="Коротенко"/>{{rp|28}}. Розширена комісія за участю відомих психіатрів, невролога, нейропсихолога<ref name="Коротенко"/>{{rp|28}}, яка мала у складі президента Американської психіатричної асоціації професора Алана Стоуна<ref name="hearing-1983"/>, довго розмовляла з П. Григоренком і не виявила в нього жодких ознак психічного розладу ні на момент обстеження, ні в минулому<ref name="hearing-1983"/><ref name="Коротенко"/>{{rp|28}}; зокрема, не було знайдено ніяких параноїдних симптомів навіть у найслабшій формі<ref name="Дело генерала"/>. Ці висновки були підтверджені дослідженнями біометричної лабораторії Інституту психіатрії штату Нью-Йорк, які проводилися незалежно на матеріалі вивчення всіх бесід із Григоренком, записаних на відеомагнітофон<ref name="Четвёртая экспертиза">''Уолтер Райч''. [http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/auth_pagese38f.html?Key=4821&page=806 Четвёртая экспертиза]. Приложение к книге ''Григоренко П. Г.'' «В подполье можно встретить только крыс…» &nbsp;— Нью-Йорк: Детинец, 1981.</ref>.
 
Офіційна посмертна судово-психіатрична експертиза, яка проходила в 1991–19921991—1992 роках у Ленінграді (Санкт-Петербурзі), підтвердила бездоказовість радянських експертиз по справі Григоренка та безпідставність багаторічного «лікування» генерала у психлікарнях суворого режиму.<ref name="Коротенко"/>{{rp|23,28}}
 
Н. Горбаневська після своєї еміграції в Парижі була оглянута французькими психіатрами, які прийшли внаслідок цього огляду до висновку, що вона психічно здорова й була поміщена до психіатричної лікарні в СРСР з політичних мотивів, а не через медичні показання<ref name="shadow"/>.
Крім цього, делегація Державного департаменту США прийшла до висновку, що, хоча безліч людей були госпіталізовані з політичних причин, серед них були також і ті, хто дійсно страждав на психічні захворювання, однак їх не слід було піддавати тому лікуванню, яке до них застосовувалося<ref name="post-Soviet"/>. За висновком делегації, систематичне використання психіатрії в політичних цілях не тільки практикувалося в СРСР, але й не припинилося до 1989 року<ref name="Cold war"/>{{rp|383}}.
 
У 1991 році СРСР відвідала комісія психіатрів Всесвітньої психіатричної асоціації, яку очолював Дж. Берлі. Вона виявила додаткові докази існування в СРСР політичних зловживань психіатрією й широкого виставлення невірних діагнозів. Обстеживши десять пацієнтів, у яких радянськими психіатрами раніше була діагностована шизофренія, комісія підтвердила цей діагноз лише в одному з десяти випадків; інші дев'ять пацієнтів, на думку комісії, ніколи не страждали на шизофренію. У п'яти з цих пацієнтів не було виявлено жодних ознак психічних захворювань. Шестеро пацієнтів з-поміж обстежених комісією раніше були госпіталізовані до психіатричних лікарень спеціального типу, причому четверо з цих шести &nbsp;— з причин, що носять явно політичний характер, і троє з цих чотирьох пацієнтів ніколи, за твердженням комісії, не були психічно хворими<ref name="Cold war"/>{{rp|451—452,454}}.
 
У пострадянській Україні на базі державних архівів протягом п'яти років проводили дослідження політичних зловживань у психіатрії. Загалом були повторно обстежені 60 осіб &nbsp;— громадян, засуджених за політичні злочини й госпіталізованих на території УРСР. За результатами цих обстежень було зроблено висновок, що жоден з підекспертних не потребував психіатричного лікування. Обстеження здійснила група українських експертів у галузі судової психіатрії; один із членів цієї групи працював у КДБ, а інший &nbsp;— в Інституті Сербського в Москві. Експерти були вражені тим фактом, що вони зустріли людей, які були психічно цілком здорові, але яким раніше вони самі ставили діагноз уповільненої шизофренії.<ref name="voren-history">{{статья|автор=Ван Ворен Р.|заглавие=История повторяется и в политической психиатрии|ссылка=http://www.mif-ua.com/archive/article/10983|издание=Новости медицины и фармации. Психиатрия |год=2009|номер=303}}</ref><!--к абзацу-->
 
=== Робоча комісія Московської Гельсінської групи з розслідування використання психіатрії в політичних цілях ===
5 січня 1977 року при Московській Гельсінській групі з ініціативи Олександра Подрабінека була створена Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях.<ref name="Инициативная группа"/> Цілями організації було виявлення та оприлюднення відомостей про випадки зловживання психіатрією, а також надання допомоги жертвам психіатричних репресій<ref name="Gershman"/>.
 
Членами організації були Олександр Подрабінек, В'ячеслав Бахмін, Фелікс Серебров, Ірина Каплун, Джемма Бабич<ref name="hearing-1983"/>, а згодом &nbsp;— також Ірина Гривніна та Леонард Терновський<ref name="Алексеева. VI">{{Книга:Алексеева Л. М.: История инакомыслия в СССР|глава=Движение за права человека. VI. Хельсинкский период (1976—1981 гг.)}}</ref>. Від Московської Гельсінської групи до комісії входив Петро Григоренко<ref>{{публикация|статья|автор=Сафронова Н.Н.|заглавие=С чистой совестью (Леонард Борисович Терновский)|издание=Независимый психиатрический журнал|год=1994|номер=3|ссылка=http://npar.ru/wp-content/uploads/2016/02/%E2%84%963_1994.pdf|страницы=33—35}}</ref>. Протягом року після створення комісії Ірина Каплун і Джемма Бабич вийшли з її складу<ref name="hearing-1983"/>. Крім того, в роботі комісії брали участь Олександр Волошанович, Анатолій Корягін<ref name="Committee">{{cite web |author=Lymanov K. |datepublished= |url=http://www.khpg.org/archive/en/index.php?id=1163095970 |title=Working committee against psychiatric abuse for political purposes |publisher=Dissident movement in Ukraine: Virtual Museum |accessdate=2010-06-15 |archiveurl=https://www.webcitation.org/65WA1t1Ms?url=http://www.khpg.org/archive/en/index.php?id=1163095970 |archivedate=2012-02-17 }}</ref> і Софія Калістратова<ref name="Инициативная группа"/>. Лікар-психіатр Олександр Волошанович<ref name="Док.123">{{cite web|author=Боннэр Е., Каллистратова С., Ковалев И., Ланда М., Осипова Т., Ярым-Агаев Ю.|datepublished=1980-02-13|url=http://www.mhg.ru/history/2234C3B|title=Документ № 123: Репрессии против Рабочей комиссии по расследованию использования психиатрии в политических целях|publisher=Московская Хельсинкская группа|accessdate=2010-06-15}}</ref> та юрист Софія Калістратова<ref name="Инициативная группа"/> були консультантами комісії. Згодом, з моменту еміграції Волошановича (лютий 1980 &nbsp;р.) консультантом Робочої комісії став Анатолій Корягін<ref name="Алексеева. VI"/>.
 
Комісія провела велику роботу з надання допомоги особам, поміщеним до психіатричних лікарень, і членам їх сімей з перевірки умов утримання в'язнів сумління у психіатричних тюрмах, з розслідування й надання розголосу багатьом десяткам випадків необґрунтованого поміщення інакодумців і віруючих до психіатричних лікарень<ref name="Док.123"/>. За час свого існування комісія випустила 22 номери «Інформаційного бюлетеня», у якому публікувалися відомості про подібні випадки<ref name="On Dissidents"/>{{rp|45}}<ref name="Док.123"/><ref name="Док.176">{{cite web |author=Боннэр Е., Каллистратова С., Ковалев И. |datepublished=1981-07-29 |url=http://www.mhg.ru/history/228769C |title=Документ № 176: Осуждение последнего члена Рабочей Комиссии по расследованию использования психиатрии в политических целях Феликса Сереброва |publisher=Московская Хельсинкская группа |accessdate=2010-06-16}}</ref>.
Діяльність Робочої комісії й опублікована нею інформація стали предметом уваги міжнародних психіатричних і медичних асоціацій, ставши стримуючим фактором для репресивного використання психіатрії проти інакодумців<ref name="Док.123"/>.
 
Однак члени організації зазнали репресій<ref name="Gershman"/><ref name="Док.123"/>. Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях припинила своє існування 21 липня 1981 року, коли її останній член Фелікс Серебров був засуджений до 5 років таборів і 5 років заслання<ref name="Док.176"/>. Інші члени організації були засуджені раніше: Олександра Подрабінека засудили до 3 років позбавлення волі (засуджений вдруге), В'ячеслава Бахміна &nbsp;— до 3 років позбавлення волі, Леонарда Терновського &nbsp;— до 3 років позбавлення волі, Ірину Гривніну &nbsp;— до 5 років заслання, лікаря-консультанта робочої комісії Анатолія Корягіна &nbsp;— до 7 років ув'язнення в таборах і 5 років подальшого заслання<ref name="Док.176"/>.
 
У той час як Корягін знаходився в ув'язненні, Генеральна Асамблея Всесвітньої психіатричної асоціації прийняла резолюцію про присвоєння йому статусу персонального почесного члена Всесвітньої психіатричної асоціації за «прояв у боротьбі зі збоченим використанням психіатрії в немедичних цілях професійної свідомості, мужності й відданості обов'язку»<ref name="Abuse">{{книга |заглавие=Abuse of psychiatry in the Soviet Union: hearing before the Subcommittee on Human Rights and International Organizations of the Committee on Foreign Affairs and the Commission on Security and Cooperation in Europe, House of Representatives, Ninety-eighth Congress, first session, September 20, 1983 |ссылка=https://books.google.ru/books?id=E1A1AAAAIAAJ |издательство=U.S. Government Printing Office |место=Washington |год=1984 |страниц=106 |язык=en}}</ref>{{rp|17}}. Американська психіатрична асоціація надала Анатолію Корягіну статус почесного члена, а Королівський коледж психіатрів, який також надав йому статус члена, направив Юрію Андропову лист із проханням про звільнення Корягіна<ref name="bmj">{{статья |заглавие=Imprisonment of Dr. Anatoly Koryagin |издание=[[BMJ|British Medical Journal]] |том=286 |номер=6361 |страницы=309 |ссылка=https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1546518/pdf/bmjcred00537-0065b.pdf |язык=en |автор=Wynn A. |месяц=January 22 |год=1983 |тип=journal}}</ref>. У 1983 році Американська асоціація з розвитку науки вшанувала його премією наукової свободи та відповідальності<ref name="scin83">{{статья |заглавие=Scientific Freedom and Responsibility and Science Journalism Awards |издание=[[Science|Science]] |том=220 |номер=4601 |страницы=1037 |ссылка=https://www.jstor.org/stable/1690812 |язык=en |тип=journal |месяц=June 3 |год=1983}}</ref><ref name="AAAS Award">{{cite web|author=|datepublished=1983|url=http://archives.aaas.org/people.php?p_id=337|title=Anatolyi Koryagin: AAAS Scientific Freedom and Responsibility Award, 1983.|publisher=The American Association for the Advancement of Science (AAAS)|accessdate=2010-06-06|archiveurl=https://www.webcitation.org/67F0L6yQ1?url=http://archives.aaas.org/people.php?p_id=337|archivedate=2012-04-27}}</ref>. Зрештою Корягін був звільнений 19 лютого 1987 року<ref name="nyt">{{cite news|url=https://query.nytimes.com/gst/fullpage.html?sec=health&res=9B0DE6DD1631F934A25750C0A961948260 |title=Soviet Study of Abuse of Psychiatry Is Urged|date=1987-03-17 |first=Bill |last=Keller |work=[[New York Times]]}}</ref>.
 
=== Засудження політичних зловживань світовою психіатричною спільнотою ===
Інформація про використання в СРСР психіатрії в політичних цілях досягла західних країн у 1960-ті роки.<ref name="Gershman"/><ref name="Ougrin"/> Політичне зловживання психіатрією в СРСР неодноразово викривалося на конгресах Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА) &nbsp;— у Мехіко (1971), Гонолулу (1977), Відні (1983) й Афінах (1989).<ref name="Ougrin"/>
 
У 1971 році західним психіатрам були надані документи на 150 сторінках, що свідчили про зловживання психіатрією в політичних цілях і супроводжувалися листом В. Буковського, який просив західних лікарів вивчити шість випадків, описаних у документах (копії судово-психіатричних висновків щодо П. Григоренка, В. Файнберга, Н. Горбаневської, В. Борисова, І. Яхимовича й витяги з висновку щодо В. Кузнєцова<ref>{{книга|автор=|часть=Обращение В. Буковского к психиатрам|заглавие=Казнимые сумасшествием: Сборник документальных материалов о психиатрических преследованиях инакомыслящих в СССР|ссылка=https://web.archive.org/web/20100923133309/http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf|ответственный=Редакторы: А. Артемова, Л. Рар, М. Славинский|место=Франкфурт-на-Майне|издательство=Посев|год=1971|страницы=470—471|страниц=508|isbn=|url=http://antisoviet.narod.ru/samizdat_kaznim.pdf}}</ref>). На підставі даних документів група британських психіатрів зробила висновок, що діагнози цим шести дисидентам виставлялися виключно з політичних мотивів. Однак на конгресі в Мехіко обговорення не відбулося<ref name="От политических"/>, прохання Буковського розглянути ситуацію зі зловживаннями не були почуті. Радянське психіатричне товариство пригрозило вийти з ВПА, і страх, що це завдасть шкоди ВПА, був настільки сильним, що делегати в Мехіко піддалися радянському тиску. <ref name="Voren-Comparing"/> Згодом Буковський був засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання.<ref name="Voren-Comparing"/>
 
У період між конгресом у Мехіко й наступним конгресом все більша кількість задокументованої інформації про зловживання досягала Заходу<ref name="Voren-Comparing"/> та все більша кількість національних психіатричних асоціацій висловлювала свою стурбованість цим питанням, але аж до наступного конгресу Всесвітня психіатрична асоціація надані докази ігнорувала та продовжувала зміцнювати дружні відносини з радянськими психіатрами.<ref name="От политических"/>
Тижнем раніше Всесвітня федерація психічного здоров'я сформулювала аналогічну позицію та звернулася з цього приводу до ВПА<ref name="hearing-1983"/>.
 
Також на VI конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації прийняли рішення створити в рамках асоціації Комітет з розслідування випадків зловживання психіатрією ({{lang-en|WPA Committee to Review the Abuse of Psychiatry}}). Відповідно до своєї компетенції, він повинен розслідувати будь-які заявлені випадки зловживань у психіатрії<ref name="Kastrup">{{статья |заглавие=The work of the WPA Committee to Review the Abuse of Psychiatry |издание={{Нп3|World Psychiatry}} |том=1 |номер=2 |страницы=126—127 |pmid=16946875 |pmc=1489863 |ссылка=https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC1489863/ |язык=en |тип=journal |автор=Kastrup M. |месяц=6 |год=2002 |издательство={{Нп3|Wiley-Blackwell}} }}</ref>. Цей комітет діє дотепер<ref name="Kastrup"/>. Крім того, була прийнята Гавайська декларація ({{lang-en|The Declaration of Hawaii}})<ref name="The Declaration">{{cite web|author=|datepublished=1977|url=http://www.codex.vr.se/texts/hawaii.html|title=The Declaration of Hawaii|publisher=World Psychiatric Association (WPA)|accessdate=2010-02-10|archiveurl=https://www.webcitation.org/65ujbN8T0?url=http://www.codex.vr.se/texts/hawaii.html|archivedate=2012-03-04}}</ref> &nbsp;— перший документ з викладом низки основних етичних норм, які стосуються діяльності психіатрів у всіх країнах.
 
Радянська сторона довгий час не відповідала на запити Комітету, що стосувалися тих чи інших випадків зловживань<ref name="shadow"/>, заперечувала факти зловживань і відмовлялася дозволити іноземним спостерігачам відвідати радянські психіатричні лікарні й побачити ув'язнених<ref name="Bonnie-Gluzman"/>. У серпні 1982 року правління Американської психіатричної асоціації розіслало всім національним товариствам психіатрів у складі Всесвітньої психіатричної асоціації лист про прийняту їм резолюцію, у якій стверджувалося:
Національні асоціації прийшли до думки, що 10 років прихованої дипломатії, приватних розмов з представниками радянської офіційної психіатрії та стриманих громадських протестів не позначилися на масштабі радянських зловживань і що, отже, цей підхід не приніс успіху.
 
У січні 1983 року кількість асоціацій &nbsp;— членів Всесвітньої психіатричної асоціації, які проголосували за безстрокове або тимчасове виключення з неї Всесоюзного наукового товариства, зросла до дев'яти. Оскільки ці асоціації володіли половиною голосів у керівному органі ВПА, представники СРСР були вже майже впевнені в тому, що будуть виключені з неї при голосуванні в липні<ref name="Abuse, p.44">The national associations rightly took the view that 10 years of quiet diplomacy, private conversations with Soviet official psychiatrists, and mild public protests had produced no substantial change in the level of Soviet abuses, and that this approach had, therefore, failed. In January 1983, the number of member associations of the World Psychiatry Association, voting for the U.S.S.R.'s expulsion or suspension, rose to nine. As these associations would wield half the votes in the WPA’sWPA's governing body, the U.S.S.R. was now, in January, almost certain to be voted out in July. {{книга |заглавие=Abuse of psychiatry in the Soviet Union: hearing before the Subcommittee on Human Rights and International Organizations of the Committee on Foreign Affairs and the Commission on Security and Cooperation in Europe, House of Representatives, Ninety-eighth Congress, first session, September 20, 1983 |ссылка=https://books.google.ru/books?id=E1A1AAAAIAAJ |издательство=U.S. Government Printing Office |место=Washington |год=1984 |страниц=106 |язык=en}}</ref>{{rp|44}}.
 
У 1983 році, напередодні VII конгресу ВПА в Австрії, Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів добровільно вийшло зі Всесвітньої психіатричної асоціації, щоб не втратити свою репутацію остаточно<ref name="shadow"/>. Мотиви цього рішення пояснюються в записці голови КДБ СРСР Віталія Федорчука й міністра охорони здоров'я СРСР Сергія Буренкова в ЦК КПРС «Про підготовку спеціальними службами супротивника нової антирадянської акції у зв'язку зі Всесвітнім Конгресом психіатрів в Австрії, який відбудеться в 1983 році»:
Стосунки російської психіатрії із західною налагодилися тільки в роки перебудови. У цей час у пресі активно публікувалися свідчення жертв психіатричних зловживань. Направляючи свою делегацію на афінський конгрес ВПА в 1989 році, Радянський Союз погодився визнати, що систематичні зловживання психіатрією в політичних цілях дійсно відбувалися, припинити ці зловживання й реабілітувати постраждалих<ref name="Voren-Comparing"/>. Існування в радянській психіатрії «зловживань з причин немедичного, зокрема й політичного, характеру» було офіційно визнано в «Заяві» Всесоюзного наукового товариства на афінському конгресі<ref name="Cold war"/>{{rp|433}}<ref name="Абрамов В.А.">{{книга|автор=Абрамов В.А., Табачников С.И., Подкорытов В.С.|заглавие=Основы качественной психиатрической практики|место=Донецк|издательство=Каштан|год=2004|страниц=248|isbn=966-8292-58-8|тираж=500}}</ref>{{rp|129}}.
 
У 1989 році на конгресі ВПА в Афінах Всесоюзне наукове товариство було знову прийняте до міжнародної психіатричної спільноти. Тоді ж членом ВПА стала Незалежна психіатрична асоціація Росії &nbsp;— на противагу Всесоюзному науковому товариству та через глибоке незадоволення Всесвітньої психіатричної асоціації становищем справ в офіційній радянській психіатрії.<ref name="Прокопенко"/>
 
Приймаючи Всесоюзне наукове товариство до своїх лав, Всесвітня психіатрична асоціація зобов'язала його виконати кілька найважливіших умов:<ref name="Петрюк-рец"/>
# Оновити керівництво офіційної радянської психіатрії.<ref name="Петрюк-рец"/>
 
Для виконання даних умов 2 липня 1992 року в Росії був прийнятий Закон про психіатричну допомогу (№ &nbsp;3185-1), який набрав чинності 1 січня 1993 року<ref name="Закон">{{cite web|url=http://base.garant.ru/10136860/|title=Закон РФ от 2 июля 1992 г. N 3185-I «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при её оказании» (с изменениями и дополнениями)|accessdate=2014-08-02}}</ref><ref name="15-летие">{{cite web|author=Савенко Ю.|datepublished=2007|url=http://www.npar.ru/journal/2007/3/law.htm|title=15-летие Закона о психиатрической помощи|publisher=Независимая психиатрическая ассоциация России|accessdate=2010-03-03|archiveurl=https://www.webcitation.org/66gANPRv6?url=http://www.npar.ru/journal/2007/3/law.htm|archivedate=2012-04-04}}</ref>, було визнано використання психіатрії в політичних цілях і реабілітовано частину постраждалих. Відповідно до Закону РРФСР від 18 жовтня 1991 &nbsp;р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій», особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано поміщені до психіатричних установ на примусове лікування, підлягають реабілітації й користуються пільгами, встановленими для всіх категорій громадян, визнаних жертвами політичних репресій. Відповідно до затвердженого 16 березня 1992 року Положення про порядок виплати грошової компенсації особам, реабілітованим згідно із Законом РРФСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій», цим громадянам повинна виплачуватися грошова компенсація<ref name="Законодательство">{{книга|автор=|заглавие=Законодательство Российской Федерации в области психиатрии. Комментарий к Закону РФ «О психиатрической помощи и гарантиях прав граждан при её оказании», ГК РФ и УК РФ (в части, касающейся лиц с психическими расстройствами)|ссылка=https://web.archive.org/web/20131102204142/http://www.psychoreanimatology.org/download/docs/psihiatriya_v_zakonodatelstve.pdf|издание=2-е изд., испр. и доп|ответственный=Под общ. ред. Т. Б. Дмитриевой|место=Москва|издательство=Спарк|год=2002|страницы=|страниц=383|isbn=5889141872}}</ref>. Тим самим держава визнала факти використання психіатрії в політичних цілях<ref name="Законодательство"/>.
 
Комісія психіатрів Всесвітньої психіатричної асоціації, яка в 1991 році відвідала СРСР, під головуванням президента Британської психіатричної асоціації професора Дж. Берлі зробила висновок, що у країні ще не відбулися незворотні зміни, які повністю б забезпечували захист від необґрунтованих посягань на права людини. Керівники радянської психіатрії не збиралися серйозно реформувати систему психіатричної допомоги, і з цієї причини ВПА вирішила в 1992 році вигнати Всесоюзне товариство психіатрів зі своїх лав. Однак через розпад СРСР його стало неможливо піддати остракізму, і замість Всесоюзного товариства психіатрів до ВПА було прийнято Російське товариство психіатрів<ref name="zaprava"/>.
Існують різні дані й висловлюються різні оцінки щодо масштабів використання психіатрії в політичних цілях.
 
Так, у 1994–19951994—1995 роках комісія московських лікарів-психіатрів відвідала психіатричні лікарні спеціального типу системи МВС у Черняховську, Санкт-Петербурзі, Казані, Орлі й Сичовці, де змогла ознайомитися з картотекою пацієнтів і вивчити деякі історії хвороби. У розпорядження комісії товариством «Меморіал» були надані списки осіб, які перебували в цих лікарнях на примусовому лікуванні у зв'язку з обвинуваченням за «політичними статтями» КК. Виявилося, що кількість пацієнтів, які піддавалися примусовому лікуванню за політичними мотивами, перевищувала дані «Меморіалу» в десятки разів: вона становила понад 2000 осіб.<ref name="Коротенко"/>{{rp|29—30}}<!--к абзацу-->
 
Велика кількість випадків політичного зловживання добре задокументовані. Зокрема, С. Блох і П. Реддауей у книзі Soviet Psychiatric Abuse наводять задокументовані дані щодо 500 випадків зловживань.<ref name="Finlayson"/> На думку Реддауея, ці випадки складають не більше 5 відсотків від числа всіх випадків політичних зловживань психіатрією протягом двох десятків років.<ref name="Gershman"/>
{{цитата|''... завдяки наполегливості групи лікарів Незалежної асоціації психіатрів Росії, які зуміли ознайомитися з медичними архівами колишніх Ленінградської, Орловської, Сичовської й Черняховської тюремних психіатричних лікарень МВС СРСР і здобули копії облікових карток ув'язнених за формою № 1 МВС СРСР, можна достовірно поіменно назвати лише одну тисячу й сім сотень вісімдесят дев'ять радянських й іноземних громадян, засуджених за антирадянську пропаганду та діяльність, визнаних неосудними й відправлених на примусове лікування до «божевільних» МВС СРСР.''<ref name="Прокопенко"/>}}
 
Він також припускає, що «деякі розрахунки дозволяють з певною обережністю вести мову про 15–20 тисяч політичних ув'язнених психіатричних лікарень МВС СРСР» і що, вочевидь, набагато більше (ймовірно, сотні тисяч) людей стали жертвами зловживань психіатрією, будучи не політичними інакодумцями, але ставши жертвами зловживань через конфлікти з чиновниками &nbsp;— казнокрадами, хабарниками, бюрократами тощо.<ref name="Прокопенко"/>
 
Правозахисна організація Freedom House провела ретельне вивчення даних про 1110 політичних в'язнів, 215 з яких були поміщені до психіатричних установ. Згідно з висновками організації, реальна кількість політичних в'язнів (і, відповідно, тих з них, хто став жертвами зловживань психіатрією) була приблизно в десять разів вище.<ref name="Gershman"/><!--к абзацу-->
Згідно з даними, опублікованими Міжнародним товариством прав людини в «Білій книзі Росії», загалом по країні жертвами зловживань психіатрією стали близько двох мільйонів людей<ref name="Белая книга">{{книга |автор= |заглавие=Белая книга России: Наблюдения и предложения в области прав человека |ответственный=И. И. Агрузов и др |ссылка=http://www.law.edu.ru/book/book.asp?bookID=1226768 |место=Франкфурт-на-Майне |издательство=Издательство [[Международное общество прав человека|Международного общества прав человека]] |год=1994 |страницы= |страниц=267 |isbn=3892480575}}</ref>. З 1988 року їх почали поступово виписувати з психіатричних лікарень і знімати з психіатричного обліку у психоневрологічних диспансерах з ініціативи міжнародної громадськості та Всесвітньої психіатричної асоціації<ref name="Прокопенко"/>.
 
У 1988–19891988—1989 роках на вимогу західних психіатрів як одну з умов прийняття радянських психіатрів до Світової психіатричної асоціації близько двох мільйонів людей було знято з психіатричного обліку<ref name="Василенко">{{книга |автор=Василенко Н.Ю. |заглавие=Основы социальной медицины |ссылка=http://window.edu.ru/resource/932/40932/files/dvgu053.pdf |место=Владивосток |издательство=Издательство Дальневосточного университета |год=2004 |страницы=34 |страниц=129 |isbn=}}</ref>.
 
За оцінкою Ван Ворена, у Радянському Союзі були поміщені до психіатричних лікарень близько третини політичних ув'язнених.<ref name="van Voren"/><ref name="Voren-Comparing">{{статья |заглавие=Comparing Soviet and Chinese political psychiatry |издание=The Journal of the American Academy of Psychiatry and the Law |том=30 |номер=1 |страницы=131—135 |pmid=11931361 |ссылка=http://www.jaapl.org/cgi/reprint/30/1/131.pdf |автор=van Voren R. |год=2002 }}</ref> З посиланням на доступні дані Ван Ворен робить висновок про те, що тисячі інакодумців були госпіталізовані з політичних мотивів.<ref name="van Voren"/><ref name="Voren-Comparing"/> Він зазначає також, що «тисячі жертв цих політичних зловживань становили лише верхівку айсберга з мільйонів радянських громадян, які стали жертвами тоталітарної радянської психіатрії», і вказує на важкі умови перебування людей із психічними порушеннями у психоневрологічних інтернатах та психіатричних лікарнях, на масові порушення прав пацієнтів у цих установах.<ref name="Voren-Comparing"/> Ті самі проблеми, як зазначає Ван Ворен, є і в пострадянський час.<ref name="post-Soviet"/>
 
=== Спроби виправдання каральної психіатрії ===
У радянський і пострадянський час використовувалися різні пояснення для того, щоб виправдати або заперечувати практики каральної психіатрії. У радянський період психіатри, які брали участь у репресіях, іноді стверджували, що вони таким чином рятують дисидентів від таборів і в’язницьв'язниць. Однак, за словами правозахисника Подрабінека, це не відповідає дійсності, тому що самі дисиденти віддавали перевагу тюремному ув'язненню над насильницьким поміщенням до психіатричної лікарні. Примусова госпіталізація до психіатричної лікарні, на відміну від тюремного ув'язнення, не мала встановленого терміну, а умови утримання там передбачали використання психотропних препаратів, можлива була фізична фіксація, побиття<ref name="Подрабинек"/>. Зокрема, дисидент Олег Радзинський говорив, що боявся потрапити до спецпсихлікарні та сподівався на звичайне позбавлення волі<ref>[https://www.corpus.ru/press/oleg-radzinskij-pervye-mesjacy-byl-rad.htm Олег Радзинский: «В первые месяцы я был так рад, что в тюрьме оказался»] // МБХ медиа</ref>:
 
{{цитата|''І там було страшно, тому що немає нічого, на мою думку, страшнішого, ніж якщо тебе визнають неосудним — тому що тоді тебе відправлять до спецпсихлікарні, де немає терміну. У таборі, у засланні тобі дають термін: ти відсидів, вийшов або тобі додали. Але там ти начебто розумієш минущість покарання, і там у тебе є якісь права. У психіатрії немає термінів — коли ти «вилікуєшся», вирішують лікарі.''}}
639

редагувань