Січневе повстання (1918): відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Вікіпедія не місце для більшовицької пропаганди. |
||
Рядок 32:
Вранці {{СС|29|січня|1918|16}} року представники Київської ради робітничих та солдатських депутатів вручили Українській Центральній Раді ультимативні вимоги: передати владу Радам і роззброїти українські військові частини. Центральна Рада відхилила їх — натомість зажадала беззастережної капітуляції. З вечора в місті поновилися збройні сутички. Головні сили повсталих зосереджувалися навколо «Арсеналу» на [[Печерськ]]у, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на [[Шулявка|Шулявці]], [[Деміївка|Деміївці]], [[Поділ|Подолі]]. Повстанцям вдалося зайняти залізничну станцію [[Київ-Товарний]], звідти вони повели наступ, наближаючись до центру міста — Великої Васильківської вулиці та [[Хрещатик]]а. Особливо небезпечними були дії [[Червона гвардія|червоногвардійців]] Подолу, яким вдалося захопити Старокиївську поліцейську дільницю на [[Софійська площа (Київ)|Софійській площі]] та [[Прага (готель, Київ)|готель «Прага»]] на [[Володимирська вулиця (Київ)|Володимирській вулиці]] неподалік від будівлі Центральної Ради. {{СС|30|січня||17}} в місті розпочався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.
Українська влада виявилася неспроможною навести порядок у столиці. У місті майже не було надійних військ, які підтримували Центральну Раду, проти повсталих воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, [[Січові Стрільці|Галицько-Буковинський курінь січових стрільців]], [[Вільне козацтво]]. Частина розпропагованих більшовиками вояків українських полків виступила на їхньому боці, інші військові тримали нейтралітет. Не було єдиного командування, військами керували два штаби — коменданта міста [[Ковенко Михайло Микитович|Михайла Ковенка]] і командувача [[Київський військовий округ|Київським військовим округом]] [[Шинкар Микола Ларіонович|Миколи Шинкаря]]. У Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались нейтральними спостерігачами, але ані повстанці, ані українська влада не зробили жодного кроку, аби залучити їх на свій бік.
У той самий час, {{comment|15–25 січня|за юліанським календарем}} ([[28 січня]]–[[7 лютого]]) в Києві відбувались VIII загальні збори Центральної Ради. {{СС|1|лютого||19|січня}} вона звернулась до киян з відозвою, в якій повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста; закликала робітників припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста; обіцяла вирішення найближчим часом пекучих потреб робітництва та проведення широких соціально-економічних реформ. Становище почало виправлятись після {{СС|1|лютого||19|січня}}, коли до Києва прибули [[Гайдамацький кіш Слобідської України]] під командуванням [[Петлюра Симон Васильович|Симона Петлюри]], що відступав під ударами військ [[Муравйов Михайло Артемович|Михайла Муравйова]], та [[Полк імені Костя Гордієнка|Гордієнківський полк]], який привів з Північного фронту полковник [[Петрів Всеволод Миколайович|Всеволод Петрів]]. {{СС|2|лютого||20|січня}} повстання на вулицях Києва придушене, тримався лише його головний оплот — завод «Арсенал». Після кровопролитного штурму завод був взятий військами Симона Петлюри ранком {{СС|4|лютого||22|січня}}. На місці було розстріляно понад 300 його захисників.{{джерело?}} Проте, згідно з останніми публікаціями очевидців Cимон Петлюра не дозволив масового розстрілу:
| |||