Від не-початку і до не-кінця: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
|||
Рядок 32:
{{Цитата|Немає жодної різниці між зоряним небом і поезіями [[Райнер Марія Рільке|Р. М. Рільке]], між вицвілим оголошенням на стовпі та прозою [[Набоков Володимир Володимирович|В. Набокова]]. А якщо є, то не обов’язково на користь літераторів. Проте тяжіння до більш насиченого художнього повідомлення і більш влучного означення (з цим означенням у нашій свідомості пов’язаний процес зрубування зайвого з безформного каменю) таки частіше повертає нас до письменників із їхньою начебто достатньою мовою, аніж заворожує спогляданням величних об’єктів, що нас оточують і що їх літератори намагаються відобразити у слові. В момент відкриття книги ми наче повертаємось на рідну — знайому від початку і до кінця — мілину, аби перед лицем неосяжної — від не-початку і до не-кінця — вічності зайвий раз відчути під ногами ґрунт, зрозуміло визвучений на вербальному рівні.
З одного боку, подібна преференція мистецтву є виправданою необхідністю, перебувати у дурмані якої – щастя, як і є однією з тих ілюзій, із якими розлучатися — суцільний біль (хоча й до такого розставання треба бути готовими, бо в якийсь із днів цілком може виявитися, що навіть мистецтво є ще одним — нехай найріднішим, найадекватнішим — проте лише тілом для душі), з іншого — нам недостатньо тільки побачити, нам треба обов’язково сказати про те, що побачили, намалювати, виліпити, затримати у звуках: ми завжди потребуватимемо нового, більш виразного, об’ємного та ємкого знання. Тому від тривалого перебування на рідній мілині нас охоплює сиротливий смуток за ще не означеною словами глибиною, на якій за допомогою мистецтва можна спробувати втамувати свою спрагу<ref>[http://
{{Цитата|У «Дзеркалі» [[Тарковський Андрій Арсенійович|Андрія Тарковського]] є зимова сцена, яку з болючою невідворотністю асоціюю з Бройґелевим безмовним мотивом: ті самі поодинокі дерева на передньому плані й чагарник вдалечині, деталізовані фігури поруч із віддаленими статуетками людей, а передовсім — засніжені схили над зашитою кригою рікою й відчуття надреальної, безтілесної чистоти, якою колись наситимося. Завжди шукаю себе на тій картині, у тому кольоровому кіно, але якщо запитати, чи знахожу — я не відповім бідними (чорно-білими) словами…<ref>[http://litakcent.com/2008/03/06/oleksandr-klymenko-verbalna-muzyka-kostjantyna-moskalcja/ Вербальна музика Костянтина Москальця — ЛітАкцент, 2008]</ref>}}
| |||