Відмінності між версіями «Ґергарт Гауптман»

У «Флоріані Геєрі» Гауптман зробив спробу відродити історичну хроніку. «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу» за силою гумору і влучним натуралістичному зображенням робітничого класу, без будь-якої ідеалізації, надзвичайно життєві і художні. У «Розі Бернт» знову виступає питання про особу, яка гине, коли індивідуальна совість стає об'єктом людського суду. Всі ці драми цілком реалістичні за манерою письма, але все пройняті прагненням зобразити ідеалістичні пориви духу: в цьому сила Гауптмана, який і в соціальних драмах, і в психологічних, що зображують особистість у боротьбі із середовищем, ніколи не обмежується життєвої стороною конфліктів, а завжди чутливо прислухається до голосу духу. Поряд з реалістом в Гауптмана високо стоїть поет, чуйно відтворює атмосферу національних казок і переказів у віршованих драмах: «Затонулий дзвін» (1896) і «Бідний Генріх» (1903). «Затонулий дзвін» — трагедія ідеаліста, скутого жалістю до земного, але він прагне вгору. «Бідний Генріх» — переробка старовинної німецької легенди про прокаженого, зціленого самовідданою любов'ю дівчини. Дух поетичного старовинного переказу чудово збережений у драмі. Таким чином, основна риса Гауптмана — поєднання натуралістичних прийомів, близькості до життя і його конкретних проявів, співчуття до людських страждань, з глибоким ідеалізмом, з вірою в людський дух, який ставить собі все більш і більш високі цілі.
 
У дусі ірраціоналізму написані драми «Зимова балада» ([[1917]]), «Білий рятівник» ([[1920]]), «Індіподі» (1920); романи «Юродивий у Христі Емануель Квінт» ([[1910]]), «Острів великої матері» ([[1924]]). Проза Гауптмана, за винятком роману «Єретик з Соани» ([[1918]]), що містить викриття святенницької моралі, поступається за художньою силою його драматургії. У пізній творчості Гауптмана виділяється драма «Перед заходом сонця» ([[1932]]), в якій звучать соціально-критичні мотиви. У період панування нацизму в Німеччині Гауптман відійшов від сучасних тем. Написав автобіографічний роман «Пригода моєї юності» ([[1937]]), драматичну тетралогію на сюжет грецької легенди про Атридів (1941–1944). Поема «Великий сон» свідчила про ворожість Гауптмана до нацизму. Після краху гітлерівського режиму Гауптман був обраний почесним головою організації демократичної інтелігенції «[[Культурбунд]]».
 
За творчістю Гауптмана ще за життя письменника слідкувала українська критика. Про Гауптмана писали статті [[Іван Франко]] (1898), [[Леся Українка]] (1901), [[Григорій Цеглинський]], [[Юрій Кміт]], [[Яцків Михайло Юрійович|Михайло Яцків]]. Українські дослідники [[Родзевич Сергій Іванович|С. Родзевич]] та О. Хоміцький розглядали літературну спадщину Гауптмана. У 1899 р. Леся Українка переклала п'єсу письменника «Ткачі». З [[1898]] р. його драми перекладали [[Павлик Михайло Іванович|М. Павлик]], [[Крушельницький Антін Владиславович|А. Крушельницький]], [[Грінченко Борис Дмитрович|Б. Грінченко]], [[Федорців Федь|Ф. Федорців]], [[Голубець Микола|М. Голубець]]. Пізніше з українських перекладачів Гауптмана слід назвати [[Тобілевич Софія Віталіївна|С. Тобілевич]], М. Вороного, О. Бублик-Гордона, [[Назаренко Юрій Йосипович|Ю. Назаренка]] та інших. У [[1910]]—[[1920]] рр. у театрах Галичини ставились п'єси Гауптмана «Візник Геншель», «Ганнуся», в Одесі — «Візник Геншель» ([[1904]]). З [[1919]] року в театрах України ставляться «Ткачі», «Візник Геншель», «Затоплений дзвін», «Ганнуся», «Ельга», «Перед заходом сонця» та інші п'єси.
89 375

редагувань