ЦК — писати доповіді для високопосадовців. Статус, квартира, зарплата до цього додавалися б відповідні, але — Іванченко залишився в «хрущівці» і зі зросійщуваною українською наукою. Надто бракувало Україні інтелігентів, котрі протистояли її деукраїнізації в 1970-80-х рр. минулого століття.
До Романа Іванченка як до порадника, критика й офіційного опонента в кандидатських захистах найчастіше зверталися люди мотивовані в науці й небайдужі до громадських справ (зокрема такі, як Олесь Гоян і Сергій [[Квіт,ниніСергій ПрезидентМиронович|Сергій НаУКМАКвіт]]). Ірадж Ростегар з Ірану спеціально звернувся до професора Іванченка в КПІ, щоб написати кандидатську дисертацію на дражливу в його країні тему політичної карикатури в пресі. Однак не менш «плідні» стосунки в Романа Григоровича налагодилися з талановитими практиками видавничої справи. Зокрема, геофізик і науковий редактор «Вищої школи» Михайло Хойнацький розглядає свої понад 120 науково-практичних публікацій та книжки з питань стандартизації у видавничих установах як прямий наслідок свого співпробітництва з професором Іванченком. Заохочений ним, написав двомовну статтю про редагування підручників до всесоюзного збірника «Редактор і книга» й нинішнійі директор видавництва «Педагогічна преса» Юрій Кузнецов. А головний редактор Парламентського видавництва Юрій Дяченко у 2003 р. зорганізував репринтне перевидання підручника Р. Г. Іванченка «Літературне редагування»: колишній голова Держкомвидаву, він як мало хто з посадовців розуміє універсальну дієвість таких гуманітарних друків, адже їм не заважають освічувати видавничу громадськість ні час, ані політична кон'юнктура.
