Косаківський Леонід Григорович: відмінності між версіями

Напередодні призначення, 20 квітня 1993 року, на засіданні Київради розглядалося питання про узгодження кандидатури Леоніда Косаківського на посаду представника Президента в місті. Під час голосування його кандидатуру підтримали 110 депутатів (головним чином представники [[Соціалістична партія України|соціалістів]] та комуністів) — практично половина з 222 депутатів, що взяли участь у голосуванні, натомість проти виступило 105 депутатів (націонал-демократи): кандидатура не була узгоджена<ref>Рішення Київської міської Ради народних депутатів від 20 квітня 1993 року № 25 // Хрещатик : газета. — 1993. — 29 квітня.</ref>{{sfn|Салій|2008|с=430.}}, але так само не було прийнято й ніякого іншого рішення з зазначеного питання, що було характерним для тодішнього складу Київської міської ради.{{джерелоsfn|Салій|2008|с=232.}}.

Беручи до уваги неспроможність ради ухвалити рішення із зазначеного питання, спираючись на положення ч. 4 ст. 2 чинного на той момент Закону України «Про Представника Президента України»<ref>Закон України [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2167-12/ed19930316 «Про Представника Президента України» (редакція від 16 березня 1993)]</ref>, якими главі держави, у разі, якщо в двотижневий строк після надходження пропозиції щодо кандидатури на посаду представника Президента Радою не прийнято будь-якого рішення з цього питання, надавалося право призначати свого Представника на власний вибір, Президент України Леонід Кравчук 29 квітня 1993 року призначив на цю посаду Леоніда Косаківського<ref>{{УПУ|152/93|29 квітня 1993|Про Представника Президента України у місті Києві}}</ref>. Це викликало незадоволення фракцій «[[Народний рух України|Народного руху України]]» і «[[Демократичний блок|Демократичного блоку]]», оскільки він у них асоціювався з лівими партіями.{{джерело}}

Тим не менш, після призначення Представником Президента України в столиці Леоніда Косаківського відносини між міською державною адміністрацією та міською радою та її головою [[Нестеренко Василь Павлович|Василем Нестеренком]] набули більш цивілізованих рис, ніж це було за часів попередника Косаківського — Івана Салія<ref name="vk1993-5-29">''Новосвитняя Екатерина.'' [https://drive.google.com/file/d/0BxvOO4LBd-jdR29Da2xDUFRHME0/view Вернуть столице ее лицо. Материалы встречи в редакции газеты с председателем Киевсовета Василием Нестеренко и новым главой городской администрации Леонидом Косаковским] // Вечерний Киев : газета. — Киев, 1993. — 29 мая. {{ref-ru}}</ref>. Тоді стосунки між представницькою та виконавчою гілками влади в Києві носили переважно конфронтаційний характер{{джерело}}: депутатигазета постійно«Вечірній порушувалиКиїв» питанняназвала проодну звільненняз помилок Івана Салія — ''«безперспективна боротьба з Київрадою»''<ref>''Карпенко Віталій.'' 389 днів біля стерна столиці, протестувалиабо протиЗліт перевищенняі нимпадіння своїхІвана повноваженьСалія // Вечірній Київ : газета. — 1993. — 14 квітня.</ref>, а сам Іван Салій згодом зазначив: ''«Очевидно і те, що я був першим і останнім керівником міста, до кабінету якого депутати Київради демонстративно заходили зі зброєю та з піною на губах»''{{джерелоsfn|Салій|2008|с=385.}}. Зважаючи на ситуацію, Президент Леонід Кравчук змушений був за зверненням депутатів та Київської міської державної адміністрації навіть видати 2 грудня 1992 року розпорядження №  193/92-рп «Про створення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією»<ref>{{РПУ|193/92-рп|2 грудня 1992|Про створення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією}}</ref>, що стало однією з вагомих причин звільнення Івана Салія 12 квітня 1993 року з займаної посади.

Після ухвалення [[Верховна Рада України|Верховною Радою України]] 3 лютого 1994 року закону «Про формування місцевих органів влади і самоврядування»<ref>Закон України [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3917-12/ed19940203 «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» (редакція від 3 лютого 1994)]</ref>, відповідно до якого замість місцевої державної адміністрації виконавча влада на місцях після виборів мала переходити виконавчим комітетам, які очолювалися головами місцевих рад, вибраними шляхом прямого голосування населенням, Леонід Косаківський виставив свою кандидатуру на посаду голови Київської міської ради. Вибори, що відбулися 26 червня 1994 року, не визначили переможця: Леонід Косаківський набрав 324 024 голоси (17,05% від загального числа виборців), [[Черняк Володимир Кирилович|Володимир Черняк]] — 294 194 (15,48%), а Іван Салій — 249 963 (13,15%)<ref>[https://drive.google.com/file/d/0BxvOO4LBd-jdWTFIUnZ6U3RHVWM/view Повідомлення територіальної виборчої комісії по виборах депутатів і голови Київської міської ради народних депутатів] // Хрещатик : газета. — Київ, 1994. — 2 липня.</ref>. У другий тур вийшли Леонід Косаківський і голова Громадського об'єднання «Столиця», член «Народного руху України» Володимир Черняк. За підсумками голосування 10 липня 1994 року перемогу отримав Леонід Косаківський, за якого віддали свої голоси 549 904 виборці (29,59% від загального числа виборців, або 54,6% від тих, що взяли участь в голосуванні), проти — 450 036. Його опонент набрав 403 367 голосів (21,71%), проти — 596 573<ref>[https://drive.google.com/file/d/0BxvOO4LBd-jdal9nVGVRc0NrcWs/view Повідомлення територіальної виборчої комісії по виборах депутатів і голови Київської міської Ради народних депутатів] // Хрещатик : газета. — Київ, 1994. — 15 липня.</ref>. Ці прямі вибори очільника міста пізніше оцінювалися{{ким}} політологом Сергієм Васильченком як єдині реальні вибори в Києві за багато років<ref name="up08">''Васильченко Сергій.'' [https://www.pravda.com.ua/articles/2008/05/20/3443422/ «…не всі в Києві освиніли…»] // Українська правда. — 2008. — 20 травня. {{ArchivedURL|http://archive.fo/vX4Qb|5 вересня 2019}}</ref>.

Приділялося багато уваги роботі з ветеранами, була розпочата реалізація великої кількості соціальних програм, зокрема, «Турбота», що діютьпродовжують дотепер{{коли}}діяти{{sfn|Салій|2008|с=436–437.}}. Починаючи з 1993 року (29 червня 1993 року за поданням Київської міської державної адміністрації сесія Київради виділила 681 млн крб на оздоровлення київських дітей улітку 1993 року та 300 млн крб профспілковим санаторіям міста для здешевлення вартості путівок, вперше{{джерело}}в 1994 році на ці цілі витрачено 35 млрд крб, в 1995 році — 360 млрд крб) київські діти почали оздоровлюватися за рахунок міського бюджету, а ветеранам війни до [[День Перемоги|Дня Перемоги]] та Дня визволення Києва стали виплачувати матеріальну допомогу<ref>Розпорядження Представника Президента України у м. Києві від 5 листопада 1993 року №  1150 [https://drive.google.com/file/d/0BxvOO4LBd-jdbG4yaVRyaUl6TzQ/view «Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту учасників Великої Вітчизняної війни».]</ref>, що згодом поширилося на всю територію України.

Підставами для усунення Леоніда Косаківського з посади міського голови були, перш за все, політичні обставини. Він був людиною, призначеною на посаду голови міської державної адміністрації ще Леонідом Кравчуком, і саме він сприяв перемозі останнього на президентських виборах у Києві, відверто демонструючи симпатію до його кандидатури, коли в одному з інтерв'ю на телебаченні на запитання, кого він буде підтримувати на президентських виборах, відповів: «Було б краще, щоб залишився той президент, який є сьогодні»<ref>[http://vybory.org/articles/sogodnshn-lderi-ukrani-kivske-protistoyannya-kiv-u-poltichnj-model-ukrani-analtiko-prognostichne-dosldzhennya.html «Сьогоднішні лідери України: Київське протистояння (Київ у політичній моделі України: аналітико-прогностичне дослідження)»] // vybory.org : веб-сайт. — 2004. — 24 лютого. {{джерелоArchivedURL|http://archive.fo/Panho|13 вересня 2019}}</ref>.