|
'''Аббасидський халіфат''' — [[іслам]]ська феодальна [[Теократія|теократична держава]], що існувала з [[750]] по [[945 ]]<nowiki/>рік та з [[1124]] по [[1258 ]]рік. Отримала свою назву від династії [[халіф]]ів з родини [[Аббасиди|Аббасидів]]. [[Халіфат]] називають також [[Багдадський халіфат|Багдадським]] за назвою його столиці, міста [[Багдад]]. До його складу входили території сучасних арабських країн [[Азія|Азії]], [[Іран]] (до початку 9 ст.), південна частина [[Середня Азія|Середньої Азії]], [[Єгипет]], а також [[Північна Африка]] (до 9 ст.). Як самостійна держава Аббасидський халіфат існував до [[945]] року, коли його завоювали [[Буїди]], що панували там до завоювання Багдаду [[сельджуки|сельджуками]] у [[1055]] році. Під назвою Аббасидський халіфат розуміють також [[іслам]]ську форму [[теократія|теократії]], представники якої правили в [[Багдад]]і з [[762]] по [[1258]], а після захоплення його [[монголи|монголами]] перебували в [[Каїр]]і при [[мамелюки|мамлюкських]] султанах Єгипту до його завоювання [[Османи|османами]] в [[1517]] році.
На відміну від [[ОмеядиОмейяди|Омеядів]] (661—750), опорою яких були арабські племена, [[Аббасиди]] спиралися на аристократію багатьох країн, що входили до складу їхньої держави. За перших Аббасидів у 8-9VIII—IX сторіччях особливе значення мала іранська знать, зокрема рід [[Бармакиди|Бармакидів]], а арабська родова аристократія втратила своє виняткове значення та привілейоване становище.
Найбільшими містами Аббасидського халіфату окрім Багдада були [[Басра]] та [[Дамаск]]. Ці міста були найбільшими ремісничими та культурними центрами.
Вже наприкінці 8VIII сторіччя арабські та іранські мореплавці досягли берегів [[Індонезія|Індонезії]] та Малайї, а потім через [[Сінгапурська протока|Сінгапурську протоку]] потрапили до [[Тихий океан|Тихого океану]] й вели торгівлю з [[Китай|Китаєм]]. У [[Гуанчжоу]] були квартали заселені купцями мусульманами, які прибули з Аббасидського халіфату.
Оскільки халіф поєднував в своїх руках світську та духовну владу і був головою ортодоксального ісламу, то повстання проти існуючих порядків, викликані наприклад великими податками чи утисками знаті й чиновників, часто ставали також ідеологічними конфліктами й набували форми [[сектантствосекта|сектантства]], [[єресь|єресей]] чи відновлення старих доісламських вірувань. Найзначнішими з них були — виступи під керівництвом [[Сумбад]]а в [[Хорасан]]і ([[755]]), повстання [[Муканна|Муканни]] ([[776]]–[[783]]) в Середній Азії, селянська війна [[хураміти|хурамітів]] ([[816]]–[[837]]) під керівництвом [[Бабек]]а в [[Азербайджан]]і та Західному Ірані, повстання під керівництвом [[Маз'яр]]а в [[Мазендеран]]і ([[839]]) та інші.
Характерною особливістю суспільства Аббасидського халіфату було тривале існування сильного [[Рабовласницький ладРабство|рабовласницького ладу]]. Праця [[Рабство|рабів]], переважно іноземного походження використовувалася не лише в побуті та ремеслах, але й в сільському господарстві й особливо в системі штучного зрошування. У найбільш розвинутому аграрному регіоні халіфату — Південному Іраку та в [[Хузестан]]і для обробки цілини, проведення каналів, вирощування бавовни та цукрової тростини використовували [[зіндж]]ів — рабів зі Східної Африки. У [[869]]–[[883]] роках відбулося могутнє [[повстання зінджів]], яке халіфські війська ледь придушили. Після того, хоч рабство й збереглося, але загальна кількість рабів та їхнє значення в господарстві почали швидко зменшуватися.
Вже з кінця [[8VIII сторіччя]] посилення місцевої знаті, що привласнювала державні землі, дозволило прикордонним регіонам Аббасидського халіфату стати незалежними від багдадського уряду. Сепаратистські прагнення феодалів збіглися з прагненням місцевого населення звільнитися від арабського панування. Виникли місцеві династії [[Ідрісиди|Ідрісидів]] ([[788]]–[[985]]) в [[Марокко]], [[Аглабіди|Аглабідів]] ([[800]]–[[909]]) в [[Іфрикія|Іфрикії]], а з [[821]] року почалося відокремлення Ірану де панували [[Тахіриди]] ([[821]]–[[873]]), [[Саффариди]] ([[867]]–[[908]]), [[Саманіди]] ([[875]]–[[999]]), [[Газневіди]] за [[Махмуд Газневі|Махмуда]] та [[Маруд]]а та деякі інші дрібні місцеві династії. Особливо запеклою й успішною була боротьба народів Середньої Азії та [[Південний Кавказ|Закавказзя]], що завершилася в 9IX сторіччі відновленням місцевої державності.
Одночасно з розпадом Аббасидського халіфату відбувалося ослаблення політичної влади й значення багдадських халіфів. Занепокоєні повстаннями підданих (в тому числі й жителів столиці) і, не вважаючи надійним та достатньо боєздатним ополчення арабських племен, верхівка яких була пов'язана з попередньою династією, халіфи зробили своєю опорою загони, що складалися з іноземних найманців та рабів (персів, берберів та інших). Халіф [[аль-Мутасім]] ([[833]]–[[842]]) став формувати гвардію з рабів тюрків. В другій половині 9IX на початку 10X сторіччя ця гвардія захопила політичну владу в халіфаті. В [[945]] році західноіранські [[шиїти|шиїтські]] шахіншахи Бувейхіди ([[Буїди]]), захопивши Багдад, зробили халіфа знаряддям своєї політики. Позбавлений політичної влади халіф перетворився на мусульманського першосвященика, авторитет якого визнавали усі [[Сунізм|суніти]]. Після захоплення Багдада сельджуками в [[1055]] році аббасидські халіфи, хоч і залишалися переважно першосвящениками, частково відновили свою світську владу. Але в той час вони володіли тільки Багдадом та його околицями й були лише дрібними володарями.
== Відновлення політичної незалежності халіфату ==
|
